За даними фонду «Даємо дітям силу», 66% підлітків, які живуть у Польщі, хоча б раз у житті стикалися з насильством з боку однолітків, а загалом із різними формами насильства зіткнулося понад 77% підлітків. Наталія Молинь підкреслює, що навіть ці шокуючі цифри не відображають реальної картини, адже булінг – досі табуйована тема, і як дітям, так і батькам бракує розуміння, де закінчується «звичайний конфлікт» і починається систематичне цькування.
Співрозмовниця Української служби Польського радіо наголошує на необхідності чіткого розрізнення: конфлікт – це разовий вибух емоцій між відносно рівними сторонами, тоді як булінг – це система повторюваних дій за наявності нерівноваги сил і наміру скривдити. Нерівність сил може бути обумовлена кількісною перевагою, але також мовними бар’єрами, культурними відмінностями, соціальним статусом – будь-чим, що робить дитину менш захищеною й не здатною відстояти свої інтереси. Важливою ознакою булінгу є й те, що ситуація для дитини стає постійним джерелом сильного стресу, який вона не може самостійно зупинити.
Експертка наголошує, що фокус у роботі з булінгом має зміщуватися з пошуку «жертви» та «кривдника» на зміну всієї шкільної системи. Використання цих термінів, на її думку, підсилює стигму й концентрує увагу на покаранні, а не на усуненні причин, які породжують насильство між дітьми. Завдання дорослих – не «забрати жертву» чи «вигнати кривдника», а зрозуміти, чому в класі виникають дисфункційні ролі, і змінити умови, в яких дітям доводиться так поводитися.
Які «червоні прапорці» мають насторожити батьків? Наталія Молинь називає небажання ходити до школи, повторювані скарги на конфлікти з одними й тими самими однолітками, різку зміну поведінки чи навчальної мотивації. Водночас вона застерігає від того, щоб кожен конфлікт автоматично вважати булінгом: нормальні суперечки допомагають дитині вчитися відстоювати кордони й формувати здорову асертивність. Ключовим сигналом стає системність інцидентів і відчуття, що дитина в цій ситуації щоразу опиняється у слабкій позиції. Не менш промовистим сигналом є реакція школи. Якщо класний керівник або адміністрація знецінює звернення батьків фразами «це ж діти, вони пожартували» чи «у нас так буває», варто сприймати це як серйозний тривожний знак. Визнання проблеми означає необхідність змін, і там, де «система не хоче змінюватися», булінг найчастіше консервується.
Алгоритм дій для батьків, за словами Наталії Молинь, має починатися з розмови з дитиною, а вже потім – зі школою. Після з’ясування бачення дитини варто поговорити з класним керівником або шкільним педагогом, попросити опис ситуації, службові нотатки, ознайомитися з внутрішнім регламентом протидії насильству, який має бути доступний у кожному закладі. Якщо школа не реагує або применшує проблему, батьки можуть звертатися до дирекції, соціальних служб, поліції, а за потреби – до сімейного суду, аби той перевірив ситуацію в родині дитини-агресора. Школа зі свого боку зобов’язана дослідити, що трапилося: опитати свідків, переглянути записи камер, провести індивідуальні бесіди з дітьми й учителями. Важливими інструментами реагування є залучення зовнішніх експертів, посилення нагляду в «ризикових» місцях школи, а також надання психологічної допомоги постраждалій дитині.
Переведення дитини до іншої школи Наталія Молинь називає крайнім, але інколи необхідним кроком, який теж може бути формою захисту, а не поразкою. Важливо паралельно працювати з психологом, аби пропрацювати травматичний досвід, труднощі з відстоюванням кордонів і страхи, що виникли під час цькування. Дитина має чітко почути від дорослих: вона не винна в тому, що сталося, відповідальність лежить на системі, яка не подбала про її безпеку.
Запрошую послухати повну версію розмови у доданому файлі
Яна Стемпнєвич