Взяти участь у проєкті можна, надіславши свою історію польсько-українських відносин. Організатори не вказують, чого саме вона повинна стосуватися. Заохочують, однак, ділитися тим, що назавжди залишиться в нашому серці.
Більше про сам проєкт розповідають його організаторки Марія та Ольга Дегтяренко.
«Ми останнім часом спостерігаємо збільшення кількості російської пропаганди, зокрема і в Польщі, і в Україні. Нашому ворогу вигідно посварити нас із найближчими сусідами — поляками, які ментально нам дуже близькі. Судячи з коментарів у соцмережах, відео та інформаційної бульбашки, в якій ми перебуваємо, таких ворожих наративів стає дедалі більше, — вказує Марія Дегтяренко. — Це провокує побутову дискримінацію, з якою стикаються українці, зокрема й діти в школах. Я є юристкою і спершу думала, що можу зробити на своєму рівні. Але це були б лише індивідуальні кроки — допомога конкретній людині. Щоб масштабувати підтримку, потрібно, по-перше, привернути увагу до проблеми, а по-друге — залучити більше людей до розмови. Важливо обговорювати, у чому ми спільні, а не зосереджуватися на відмінностях, і працювати на нашу єдність».
Це складна й серйозна тема. Найбільший виклик — як представити її в артистичний спосіб?
«Для нас це також символічний жест вдячності. Саме слово "вдячність" стало основою ідеї. Воно глибоке й водночас просте, зрозуміле кожному, — вказує Ольга Дегтяренко. — Вдячність — це базова частина людської природи. Наша вдячність полякам, переконана, триватиме в українському суспільстві ще дуже довго, і ми передамо цю пам’ять наступним поколінням — про те, що поляки зрозуміли нас як ніхто інший. Не применшуючи допомоги інших країн, здається, що чим далі на Захід, тим складніше пояснювати, що таке Росія і як працює імперіалістична система. У Польщі цього майже не потрібно — поляки добре це розуміють. Тому ми вирішили створити серію портретів. Якщо технічно все складеться, поруч із кожним фото буде невелике відео-інтерв’ю з короткою історією цієї людини. Фотографія не говорить словами, а текст не передає інтонації так, як живий голос. Плануємо роздрукувати десять фотоісторій, а поруч розмістити екран із відео, щоб люди могли підійти й послухати».
«Я замислилася, скільки теплих історій можу розповісти про свою дружбу з поляками, і зрозуміла, що я не одна така, — говорить Марія Дегтяренко. — Є безліч людей — як українців, так і поляків — які хотіли б поділитися власним досвідом. Найскладнішим виявилося обрати лише одну історію. Спочатку я запитала друзів, а потім вирішила, що вибірка буде неповною без ширшого кола людей. Відгукнулося багато охочих — люди різного віку й соціального статусу. Це й пенсіонери, які подружилися, навіть не знаючи мови одне одного, спілкуючись своєрідним українсько-польським суржиком. Вони доводять, що головне — не знання мови, а бажання зрозуміти. Це й малі діти, яким мова також не стала перешкодою для дружби. Це посадовці, юристи, представники різних професій і середовищ, які, попри пропаганду, будують стосунки між собою».
«Право на рівне ставлення незалежно від раси, кольору шкіри, національності чи інших ознак — це основоположне право людини й фундамент демократичного суспільства, — зазначає Марія Дегтяренко. — І Україна, і Польща декларують рівність усіх перед законом. Однак, коли ми спускаємося з рівня принципів до рівня повсякденного життя, стикаємося з випадками дискримінації. Трапляється булінг у школах на підставі національності. До мене зверталася мама хлопчика, якого не брали грати у футбол лише тому, що він українець. Були й випадки фізичної агресії з цієї причини. І якщо на дитячому рівні це проявляється у формі виключення чи насмішок, то подібна дискримінація існує й серед дорослих. Важливо протидіяти таким явищам, адже ніхто не знає, коли сам може стати жертвою упередження. Сьогодні ти когось принижуєш — завтра можеш опинитися в умовах, де принижуватимуть тебе. Саме тому навчання поваги до іншого має бути базовим принципом виховання з дитинства. Я перепрошую перед математиками, але для мене це не менш важливо, ніж математика. Повага до людини — це фундамент«».
«Якщо зайти до музею будь-якого міста чи країни, стає очевидно, що мистецтво — це дзеркало суспільства в певний історичний період, — говорить Ольга Дегтяренко. — Для мене мистецтво — це не політика й не законотворчість. Воно не завжди одразу змінює життя людей, але точно його відображає. Це форма колективної рефлексії. Сьогодні кожен може бути творцем. Технології, телефони, соціальні мережі дозволяють транслювати свою думку й досвід. І це мене надихає. З одного боку, ми всі стали більш творчими й відкритими. З іншого — через 30, 50 чи 100 років ці невеликі проєкти, ці особисті історії можуть стати новітнім літописом нашого часу, відображенням того, що ми переживали як суспільство на загальнонаціональному рівні».
Проєкт був фінансований із публічного завдання «Сила Співпраці» в межах урядової програми Фонду Громадянських Ініціатив NOWEFIO.
Підготувала Інна Ясніцька