На початку березня у Варшаві відбулося урочисте нагородження третьою премією «Портрети сестринства», яку заснувало видання «Sestry.eu». Премія відзначає польок й українок, котрі особливим чином долучаються до допомоги нужденним, допомагають фронту, медикам, біженцям, будуть польсько-український діалог. Чому ця нагорода важлива сьогодні, про що вона розповідає, а також про те, як сьогодні відбувається взаємне пізнання українців і поляків, розповідають журналісти, головна редакторка порталу «Sestry.eu» Йоанна Мосєй-Сітек та співзасновник видання, польський громадський діяч Єжи Вуйцік.
16:54 26 03 mosiej i wojcik.mp3 НА ПЕРЕХРЕСТІ. «Наш світ розширився завдяки українцям». Поляки про пізнання України
«Ми завжди знаходимо таких неймовірних героїнь — для нагороди «Портрети сестринства». Взагалі-то це сумно, що ми їх постійно знаходимо, бо було б добре, якби їх уже не було. Але війна триває, і ми вступили у п’ятий рік війни. Ми пережили дуже важку зиму, і те, що у Варшаві може відбутися захід, на який приїжджають героїчні жінки з України, це чудово. Вони приїжджають сюди спеціально. Іноді з дуже далеких країв. Зараз більшість із них їхала під обстрілами, бо коли вони вирушали до Польщі, був обстріл. І вони можуть побачити, що в Польщі є люди, які про них думають, для яких Україна та її підтримка й надалі важливі.
І навпаки, польська публіка, яка здебільшого тут у залі, може побачити цих жінок у формі. Я знаю, що це справляє велике враження, адже ми не звикли бачити жінок у формі. Найчастіше це дуже молоді жінки. І польська публіка може почути їхні історії, дуже зворушливі. Але, на жаль, у польських ЗМІ, і, думаю, у багатьох європейських, а також в інших країнах, Україна зійшла з перших шпальт. Про це все менше розповідають.
Ольга Соляж, Йоанна Мосєй і Катерина Поліщук. Фото: Лукаш Сокул
І сьогодні після цього концерту багато людей підходило до мене і питало, чому ці історії не з’являються постійно в ЗМІ? Чому цих історій немає на польському телебаченні? Я не знаю, чому їх немає, але вони, як ми їх почули, прекрасні, важливі, зворушливі. Вони є прикладом такого героїзму, такої сили! Бо як можна пережити 6 років у полоні, а потім мати силу, щоб жити далі. Ми, мабуть, не можемо собі цього уявити, але після таких зустрічей, як сьогодні, я сподіваюся, що у нас усіх з’явилося ще більше мотивації та рішучості підтримувати Україну, щоб побачити й переконатися, що це справді важливо, і що Україна бореться за нас. Сподіваюся, що вже ніхто не має сумнівів», — розповідає Йоанна Мосєй Сітек.
Серед засновників часопису «Сестри» — журналіст, польський громадський діяч Єжи Вуйцік. Він говорить, що останні роки, а саме час повномасштабної війни найбільше зблизили українців і поляків, що попри все, інтеграція відбувається, і дуже важливо це втримати.
«У мене є кілька різних думок. Можливо, деякі з них суперечать одна одній. Я можу розповісти, чого я навчилася за ці чотири роки від друзів з України, від українок та українців, знімаючи «Сестер», а також спілкуючись із ними у звичайних ситуаціях, чи то в Україні, чи то в Польщі. По-перше, мій світ розширився. Мій емоційний, інтелектуальний, політичний світ у певному сенсі став удвічі більшим, бо крім Польщі — у мене є Україна. Це не було наміром Путіна, щоб ці два світи побачили один одного і зустрілися — Польща та Україна до Революції гідності.
Взагалі до здобуття Україною незалежності, я пам’ятаю ті часи, Україна для більшості поляків була абстракцією. Я не кажу, що для мене, бо я якраз навчався, був пов’язаний з незалежним підпільним рухом і так далі, але для більшості поляків Україна була абстракцією, одна з радянських республік.
Головна редакторка Sestry Йоанна Мосєй і філантроп Пшемислав Крих слухають вірш, який читають госпітальєрка і поетка Олена Герасим'юк, а також драматургиня і письменниця Лена Лягушонкова. Фото: Adam Burakowski.
Комуністична пропаганда в Польщі зводила все до так званих банд УПА, навіть не до Волині, бо Волинь теж була абстракцією, а також ностальгія за Львовом. І це все, що ми бачили про Україну. Потім поляки бачили українців після 1991 року, як на базарах купували у них якесь приладдя і продавали їм спортивні костюми, і на цьому зв'язок закінчувався. Поляки теж продавали ці спортивні костюми в Туреччині та в різних країнах, коли змінювалася система, правда? І був ще велосипед «Україна». Був такий великий, важкий велосипед, я їздив на такому велосипеді, вчився їздити. Він був незнищенний. І це було все, що було про Україну для більшості людей.
Де там якась культура? Де Шевченко? Цього взагалі не існувало в Польщі. Існувала Росія, яка привласнила собі цю нашу ностальгію, таку природну через цю географію, історію. Ну, ця Росія існувала, в тому сенсі, яку ми вважали незалежною, російські барди чи самвидав — це існувало для еліт, Солженіцин і так далі. А Україна? Ніхто насправді не знав про голод, про Голодомор. Я не кажу про інтелектуальну еліту, але більшість людей не мала про це ні найменшого уявлення.
Але згодом, з появою нових Майданів та Помаранчевої революції, у нас прокинулася така свідомість, адже люди почали туди їздити, брати участь. Я був журналістом "Gazety Wyborczej". Тут я був призначений, щоб знати все це і жити цим. Але насправді, це жахливо, найбільше нас зблизила, поляків і українців, ця хвиля біженців і повномасштабна інвазія».
Слухайте програму у доданому звуковому файлі.
Мар'яна Кріль