«Це проблема безкарності»: зростає кількість атак на медичні об’єкти в зонах бойових дій

Чому атаки на лікарні продовжуються, попри міжнародні резолюції та заклики ООН? У 2025 році їх кількість знову зросла до рекордних показників. Про те, що стоїть за цією тенденцією, розповідає Драгінья Надаждін, керівниця «Лікарів без кордонів» у Польщі.

Наслідки обстрілу дитячої лікарні та пологового будинку в Маріуполі, 9 березня 2022 року

wikipedia.org/armyinform.com.ua/CC BY 4.0

У світі стрімко зростає кількість атак на медичні заклади в умовах збройних конфліктів. У 2016 році понад 80 держав-членів ООН зобов’язалися захищати медичний і гуманітарний персонал, інфраструктуру, транспортні засоби та медичне обладнання. Водночас, як свідчать міжнародні дані, кількість атак на лікарні та поліклініки в зонах конфліктів досягла рекордного рівня.

Кількість загиблих серед медичного персоналу та пацієнтів у зонах конфліктів у 2024—2025 роках зросла більш ніж удвічі. У 2025 році Всесвітня організація охорони здоров’я (ВООЗ) зафіксувала загалом понад 1300 атак на медичні заклади, унаслідок яких загинуло понад 1900 осіб. Лише в Секторі Гази за два роки було вбито понад 1700 працівників системи охорони здоров’я.

Окрему категорію становлять збройні вторгнення на територію медичних закладів, які самі по собі становлять загрозу для людей, порушують або унеможливлюють роботу лікарень і поліклінік. Під час таких вторгнень відбувалися напади на медичний персонал, а також допити, арешти та викрадення пацієнтів.

Через десять років після ухвалення цієї резолюції ООН міжнародна гуманітарна організація «Лікарі без кордонів» закликає держави виконувати свої зобов’язання та забезпечити захист медичної допомоги. Протягом останніх десяти років «Лікарі без кордонів» також задокументовали 75 інцидентів за участю їхніх карет швидкої допомоги. Транспортні засоби зупиняли на блокпостах, обстрілювали, грабували, а інколи навіть підпалювали. Їхній персонал били, обшукували, заарештовували та викрадали. Насильство, затримки та навмисне уповільнення руху швидких негативно впливали на здоров’я пацієнтів, а в кількох задокументованих випадках призвели до їхньої смерті. 

Детальніше про цю тривожну тенденцію я поговорила з Драгіньєю Надаждін, керівницею «Лікарів без кордонів» у Польщі.

З нашого погляду, драматично зростає кількість атак на медичні заклади в умовах збройних конфліктів, і це означає, що гинуть як пацієнти, так і медичний персонал. Якщо проаналізувати хоча б останнє десятиліття, адже ми також враховуємо момент, коли ООН у травні 2016 року ухвалила резолюцію, яка мала сприяти кращому захисту системи охорони здоров’я під час збройних конфліктів, ми бачимо, що за це десятиліття лише ми як медична організація зафіксували 102 атаки на медичні заклади, і понад половина з них сталася протягом останніх трьох років. Коли ми говоримо про атаки, то маємо на увазі бомбардування, обстріли з літаків і гелікоптерів, атаки дронів. Поліклініки фактично стали місцями, які обстрілюють ракетами чи снарядами з танків або атакуються іншими видами озброєнь, і все це означає, що фактично ми маємо справу з ситуацією, яка є неприпустимою, адже кожна атака на систему охорони здоров’я фактично б’є по цивільному населенню. 

Усупереч міжнародному праву дедалі частіше відбуваються бомбардування лікарень і карет швидкої допомоги, вторгнення до медичних установ чи викрадення персоналу, продовжує Драгінья Надаждін.

Якщо йдеться про бомбардування та обстріли, то вони наймасштабніші, однак відбуваються також обстріли зі стрілецької зброї, а також атаки із застосуванням ручних гранат, трапляються пограбування медичного обладнання або ж знищення самих приміщень. Трапляються також викрадення і такі ситуації, які є абсолютно неприпустимими, коли, наприклад, швидкі допомоги зупиняють на блокпостах або обстрілюють, грабують, а інколи навіть підпалюють. Ми також зафіксували випадки, коли персонал швидкої допомоги били, обшукували, викрадали чи заарештовували. 

Атаки на медичний персонал та інфраструктуру зосереджуються в кількох країнах. До найбільш постраждалих у 2025 році належали Україна, Палестина, М’янма, Судан, Демократична Республіка Конго та Сирія. Це регіони з величезними медичними потребами. У 2025 році команди «Лікарів без кордонів» у Судані провели майже 850 тисяч амбулаторних консультацій і госпіталізували понад 95 тисяч осіб. У Секторі Гази за той самий період команди провели 913 тисяч амбулаторних консультацій, зафіксували понад 100 тисяч випадків травм, виконавши понад 22 тисячі хірургічних операцій. В Україні карети швидкої допомоги «Лікарів без кордонів» перевезли 10 700 пацієнтів, а медичний персонал провів 45 300 амбулаторних консультацій у мобільних клініках.

Україна, Палестина, Судан, Демократична Республіка Конго, Сирія та М’янма — це місця, де також працюють «Лікарі без кордонів» і де ми зазнали цих атак, і водночас це регіони, де медичні потреби є величезними. 

Безпосереднім наслідком атак на медичні заклади та персонал є поранення та загибель людей. У довгостроковій перспективі люди, які потребують допомоги, втрачають доступ до життєво необхідної медичної допомоги, оскільки інфраструктура не відбудовується або гуманітарні організації змушені припиняти діяльність з міркувань безпеки, продовжує керівниця «Лікарів без кордонів» у Польщі Драгінья Надаждін.

Безпосередні наслідки очевидні — люди не можуть розраховувати на допомогу навіть у моменти, коли отримують поранення під час бойових дій. Водночас щоразу, коли знищуються медичні заклади і надання медичної допомоги стає неможливим, це фактично впливає на всіх цивільних, адже це стосується і жінок, які очікують на пологи, і дітей, і новонароджених, а також дітей до чотирьох років, які є особливо вразливими до різних хвороб. Це також впливає на людей похилого віку, яким важко залишити своє рідне село чи місто, попри те, що система охорони здоров’я там уже не функціонує, бо була знищена. Звісно, це стосується пацієнтів із хронічними захворюваннями. 

Дані за 2024 рік також свідчать, що в збройних конфліктах саме держави несуть відповідальність за більшість атак (близько 81% задокументованих випадків насильства проти системи охорони здоров’я). Держави частіше, ніж недержавні збройні групи, здійснюють повітряні удари та використовують вибухові матеріали, особливо в густонаселених районах, як наголошує моя співрозмовниця.

Це проблема, на яку ми також звернули увагу у спільній заяві, яку наша організація опублікувала разом зі Всесвітньою організацією охорони здоров’я та Міжнародним комітетом Червоного Хреста, — що держави і всі сторони збройних конфліктів повинні дотримуватися правил захисту медичної допомоги. Це обов’язок, що випливає з міжнародного гуманітарного права, і його слід поважати за будь-яких обставин. Натомість відсутність наслідків і відчуття безкарності призводять до того, що ці норми порушують. 

Особливо тривожним є те, що сторони конфліктів останніми роками змінили свою риторику — від тверджень про «помилкові атаки» вони перейшли до виправдання, що медичні заклади та гуманітарний персонал «втратили захист», передбачений міжнародним гуманітарним правом. Військову необхідність ставиться вище за обов’язок захисту цивільного населення та мінімізації шкоди.

Передусім йдеться про те, що на початку збройних конфліктів, коли стаються перші атаки, часто звучать пояснення, що це був інцидент або що ситуацію буде розслідувано. Однак, якщо подивитися на те, що відбувається в Україні, Палестині чи Судані, бачимо, що кількість атак лише зростає. Фактично, через десять років після ухвалення резолюції Організації Об’єднаних Націй, яка мала посилити захист, ми не можемо говорити про успіх — насправді йдеться про провал. 

Драгінья Надаждін прокоментувала, які конкретні дії повинні вжити держави сьогодні. Чи має міжнародна спільнота реальні інструменти для зупинення цих нападів, чи проблема радше полягає у відсутності політичної волі?

Я не маю сумнівів, що у цьому випадку бракує політичної волі, адже держави мають у своєму розпорядженні конкретні інструменти для досягнення цілей цієї резолюції — йдеться про резолюцію № 2286. Зокрема, вона передбачає просування позитивних зусиль щодо зміцнення міжнародного гуманітарного права, яке, серед іншого, стосується ефективного захисту лікарень. Це також означає необхідність посилення національного законодавства, щоб захист медичної допомоги був гарантований під час конфліктів. Тобто це те, що слід робити навіть в мирний час — треба забезпечувати на правовому рівні, щоб медичні об’єкти не ставали військовими цілями. 

Також важливо використовувати всі доступні засоби, щоб впливати на сторони конфлікту, зокрема на ті, які конкретна держава підтримує, аби вони дотримувалися своїх зобов’язань щодо захисту медичної допомоги. Це лише деякі з інструментів, які держави мають у своєму розпорядженні, щоб реально забезпечити кращий захист медичного персоналу та медичних закладів.

У кінці нашої розмови Драгінья Надаждін підкреслила, що її як керівницю гуманітарної організації найбільше непокоїть у цій ситуації.

З точки зору медичної та гуманітарної організації для нас особливо тривожним є те, що бракує усвідомлення того, що саме зараз потрібно вживати максимально конкретних кроків, аби лікарі, пацієнти та медичний персонал не відчували загрози під час війни. Це цінність, яку ми повинні відстояти. Це результат роботи, виконаної під час попередніх десятиліть, і те, що ми не маємо права втратити.

Матеріал підготувала Дарʼя Юрʼєва