Коли почалася повномасштабна війна в Україні, поляки відкрилися. Буквально всі приймали людей у своїх домівках, кордон був відкритий, панував небувалий ентузіазм. Це фіксували зокрема соціологічні дослідження. До прикладу, Центр дослідження громадської думки (CBOS) показував, що у березні 2022 року підтримка прихистку українських біженців у Польщі сягала 94 %. Однак кожні півроки цей показник знижувався. І, згідно з останніми даними, у січні 2026 року він сягнув найгірших від 2022 року показників - трохи менше 50%. Однак річ не лише у погіршенні показників соцопитувань, а й у реальних випадках агресії, які є поодинокими, але все ж не можуть не викликати занепокоєння. Останній такий акт агресії на національному ґрунті трапився у Вроцлаві. Постраждали 20-річна громадянка України Анастасія та її 21-річний партнер Максим. За даними поліції, конфлікт розпочався у черзі до магазину, а згодом продовжився на вулиці та переріс у жорстоке побиття. На відео, опублікованому в соціальних мережах, видно, як троє чоловіків жорстоко б’ють українця, а його партнерка намагається захистити його від нападників. Правоохоронці затримали двох підозрюваних віком 27 і 45 років. Прокуратура у Вроцлаві висунула обвинувачення одному із затриманих. Однак, як так сталося, що за такий короткий час усе так змінилося? І чим це взагалі може загрожувати? Ці питання я адресувала моєму співрозмовнику, польському публіцисту Якубу Маймуреку.
— Напади на національному ґрунті ще не стали повсякденністю, це все ж таки поодинокі, ізольовані інциденти. Проте справді суспільні настрої, насамперед щодо біженців та мігрантів з України, змінилися. Мені здається, що це меншою мірою відчувається — принаймні не так помітно в публічному дискурсі — стосовно політичних мігрантів чи біженців із Білорусі. Ця зміна має кілька причин.
По-перше, це цілком природне явище. Багатокультурність, співіснування різних етнічних чи національних груп на одній території завжди породжує певні напруження. Початковий ентузіазм із часом згасає. Поляки у 2022 році справді винятково мобілізувалися, допомагаючи українцям. Однак я висунув би таку гіпотезу: можливо, ті, хто тоді мобілізувався, сьогодні не стали джерелом антиукраїнських настроїв. Вони й далі дотримуються приблизно такого ж ставлення до України та українців. Натомість люди, які тоді, коли був цей величезний суспільний сплеск ентузіазму й підтримки України, мовчали, сьогодні просто отримали простір для того, щоб уголос говорити те, що давно думали. Та частина суспільства, яка вагалася, яка не була ані особливо захопленою у 2022 році, ані сьогодні не є особливо вороже налаштованою до українців, також дещо змістилася у бік більшої недовіри.
Ці зміни мають кілька причин. По-перше, це певна втома від спільного життя в одній державі — природне явище, яке з часом виникає всюди. По-друге, це втома від війни та згасання ентузіазму щодо підтримки України, яка воює. І, нарешті, по-третє, це цілком свідома, систематична діяльність різних політичних “підприємців” — як тих, що працюють у партійній політиці, так і тих, що діють у медійному просторі. Вони підігрівали антиукраїнські настрої, посилаючись або на реальні труднощі, пов’язані з присутністю української діаспори в Польщі, або розпалюючи історичні конфлікти, передусім навколо Волині.
Тут треба сказати, що останні дії президента Зеленського також, безумовно, не допомогли й певною мірою сприяли ескалації негативних настроїв щодо України та українців у Польщі.
Ще одним чинником стала економічна конкуренція. Після війни Україна буде конкурентом Польщі в таких сферах, як, наприклад, сільське господарство. Це теж є джерелом антиукраїнських чи, ширше кажучи, україноскептичних настроїв серед таких груп, як фермери або, загалом, сільське населення.
Отже, маємо кілька причин: природна втома від війни, згасання ентузіазму, конфлікти, що виникають унаслідок тривалого співіснування різних груп, а також свідома діяльність різних політичних і політико-медійних акторів.
Чи варто в усьому цьому бачити також сліди російського впливу? Чи в Польщі це менш імовірно, ніж, скажімо, у країнах Балтії або в державах, які не входять до Європейського Союзу, наприклад, у Молдові?
— Нікого не спіймали за руку на тому, що він безпосередньо реалізує російський порядок денний. Тобто не просто говорить речі, вигідні Росії, а справді діє за її прямими вказівками.
Однак було б наївно припускати, що Росія не веде когнітивної війни проти Польщі, що не проводить тут дезінформаційних операцій.
Чи мають ці дії характер прямого агентурного впливу, чи радше російська пропаганда і дезінформація розраховують на вірусний ефект і на те, що знайдуться люди, які поширюватимуть ці меседжі, — цього я не можу стверджувати, бо не маю відповідних даних.
Однак абсолютно очевидно, що сьогодні в польському публічному просторі є актори, які повторюють тези, що виглядають так, ніби їх буквально взято з російської пропаганди.
Звертаючись до книжки Анети Примаки-Онішк, присвяченої передусім долі білоруської православної меншини в Польщі під назвою «Каміння мусило полетіти», чи, дивлячись сьогодні на реакцію польської влади, ви бачите загрозу, що в певному сенсі подібні історії можуть повторитися? Чи все ж ні? Бо, з одного боку, ми бачимо засудження, реакцію правоохоронних органів на акти насилля, а з іншого — також неоднозначні заяви, наприклад, віцепрем’єра Польщі Владислава Косіняка-Камиша про те, що українці призовного віку радше повинні повертатися додому, щоб воювати. Тобто це не дослівна цитата, але вона передає суть.
— Сподіваємося, що до актів насильства не дійде, що ці емоції вдасться стримати.
Водночас видно, що навіть партії, які займають більш скептичну позицію щодо України, також, здається, певною мірою побоюються асоціюватися з низовим антиукраїнським насильством. Це було видно, наприклад, після інциденту в Бельсько-Бялій — принаймні з боку Конфедерації Босака і Менцена.
Однак так, можна побоюватися, що таке насильство все ж матиме місце. Можливо, не на рівні організованих структур, не у вигляді якихось партійних бойових груп, що нападатимуть на українців чи нищитимуть українські культурні інституції, але на рівні окремих випадків — коли хтось когось поб’є в автобусі, — на жаль, я побоююся, що такі ситуації траплятимуться.
Тут ключову роль відіграють правоохоронні органи, але також боротьба з дезінформацією та алгоритмами, які підсилюють негативні емоції. Йдеться також про проведення політики, що забезпечує інформаційну безпеку держави. Безумовно, потрібен дуже чіткий сигнал від політиків, що насильство щодо українців у Польщі є неприпустимим.
Що сталося з партією «Право і справедливість»? Адже це нині найбільша опозиційна партія Польщі. Вона тривалий час була при владі й дуже активно підтримувала Україну — і у військовому сенсі, і на рівні риторики. Натомість нині кандидат у прем’єр-міністри на майбутніх парламентських виборах Пшемислав Чарнек, виступаючи біля пам’ятника жертвам Волинського злочину, заявив, що з Бандерою Україна не увійду до Європейського Союзу, і навіть анонсує законодавчі ініціативи з цього приводу. Як варто сприймати такі заяви найбільшої опозиційної партії Польщі?
— «Право і справедливість» — це партія, електорат якої поділений у питанні України.
Відтік частини її виборців до Конфедерації Корони Польської Ґжеґожа Брауна значною мірою пов’язаний саме з українською політикою уряду Моравецького.
Цей відтік особливо помітний у східних регіонах Польщі — найближчих до війни, куди також добре доходить риторика Брауна про те, що «ПіС втягує Польщу в чужу війну». Це також переважно сільські регіони, де люди більш сприйнятливі до аргументів про економічну конкуренцію з боку українського аграрного сектору.
Тому ПіС намагається поєднати власну політичну спадщину — насамперед ту, яка асоціюється з Лєхом Качинським, — із настроями частини свого електорату. І це виходить у них дуже погано.
Ви згадали про заяву Пшемислава Чарнека, який сказав, що Європейський Союз мав би навіть призупинити фінансову підтримку оборонної війни України доти, доки Київ не відмовиться від «бандеризму» й не стане, як він висловився, на шлях «людяних цінностей». Ця заява, однак, була дуже жорстко спростована Ярославом Качинським і викликала різко негативну реакцію в частині самого табору ПіС.
Якщо переглянути правий сегмент платформи X після цієї заяви й подивитися, що писали впливові праві коментатори, то видно дуже чітко, що слова Чарнека були сприйняті вкрай негативно.
Тому мені здається, що зараз ПіС — це партія, яка шукає власну ідентичність. Рано чи пізно ПіС доведеться зробити вибір. З одного боку, страх втратити виборців на користь обох Конфедерацій підштовхує її до більш антиукраїнської риторики.
З іншого боку, ця партія має спадщину своїх урядів 2022–2023 років, має спадщину Лєха Качинського, а також досить сильний — принаймні серед старшого покоління ПіС — страх перед Росією.
Є переконання, що Росія є екзистенційним ворогом Польщі, що головним елементом польської державної стратегії є остаточний вихід зі сфери російського впливу й міцне закорінення в західних структурах. А важливою складовою цього є сильна, незалежна, прозахідна Україна, яка відділяє Польщу від Росії. Усі ці елементи політичного коду, політичної ДНК ПіС не дозволяють їй повністю перейти на лінію, яку зараз пропонує Чарнек.
Антиукраїнська риторика дедалі більше проникає у виступи Чарнека, але ми не знаємо, чи його переконання справді ближчі до поглядів Ґжеґожа Брауна, ніж до поглядів Лєха Качинського, чи він просто піддався передвиборчій риториці. Адже ми знаємо, що це політик, який легко захоплюється власною риторикою, радикалізується в публічних виступах, хоча не факт, що він справді поділяє настільки радикальні погляди, як ті, які озвучує з електоральних міркувань.
Тут варто зазначити, що розлам усередині найвпливовішої партії на правій політичній сцені вже неможливо не помічати. Матеуш Моравецький та 30 депутатів, які разом з ним увійшли до створеної ним асоціації “Розвиток плюс” мають залишити парламентську фракцію ПіС. Про це у п’ятницю, 24 липня, заявив голова партії Ярослав Качинський. Частина політологів та аналітиків вбачає у цьому тектонічний зсув, адже, на їхню думку, таким чином Моравецький підважує авторитет Качинського. Крім того, очевидно, що на наступних парламентських виборах, які мають відбутися восени 2027 року, ці дві політичні сили конкурутуватимуть за тих самих виборців. І тут цікаво, чи стане антиукраїнська риторика паливом для передвиборчої кампанії правих, але не тільки їх.
Наприкінці червня у виданні Polityka вийшла стаття під назвою «Сценарій, написаний кирилицею». У ній йшлося про те, що наступні парламентські вибори в Польщі будуть значною мірою зосереджені на українській темі й що це буде вигідно Росії, яка прагне посварити союзників на східному фланзі НАТО. Наскільки, на вашу думку, це правдоподібний сценарій? Чи все ж таки українська тема не стане головною на майбутніх парламентських виборах?
— Зараз це дуже важко сказати. Ми живемо в умовах, коли політичні теми дуже швидко виникають, викликають величезні емоції й так само швидко зникають. Неможливо передбачити, що буде головною темою виборів за рік. Дуже багато залежить від того, як розвиватиметься російсько-українська війна. Багато залежить від того, що зробить Путін. Наприклад, якщо відбудеться певна ескалація щодо країн Балтії, це повністю змінить політичну дискусію в Польщі. Невідомо також, що зробить Дональд Трамп, яким буде стан НАТО та трансатлантичного союзу. Не відомо, чи не матимемо затяжної війни на Близькому Сході й економічної кризи, яку вона може спричинити. Тому ми живемо в настільки непередбачуваному світі, що стверджувати, ніби вже зараз відомо, якою буде головна тема виборів за рік, дуже ризиковано.
Однак, якщо не станеться нічого, що кардинально змінить ситуацію, то цілком імовірно, що на майбутніх парламентських виборах ми побачимо своєрідне змагання за те, хто буде жорсткішим щодо України та українців. Хто рішучіше вимагатиме від України належного вшанування жертв Волині, хто будуватиме ще більш прагматичні, ще менш «наївні» відносини з Києвом. Це буде певною мірою боротьба за порядок денний, який нав’язують обидві Конфедерації. Тому такий сценарій цілком можливий.
Однак, повторюся, є ще фактор Трампа — надзвичайно непередбачуваний. Цілком можливо також, що ці вибори стануть суперечкою про те, чи Польща має йти разом із Європою, чи разом із Трампом виступати проти Європейського Союзу. Тож потенційних тем і можливих ліній політичної поляризації сьогодні дуже багато.
Матеріал підготувала Дар'я Юр'єва