Радянська влада називала вторгнення «визволенням» населення Західної України та Західної Білорусі. Одразу після встановлення радянського контролю почалися арешти й репресії, а у 1940–1941 роках — масові депортації. Людей примусово виселяли до віддалених районів СРСР, зокрема до Казахстану та інших регіонів Центральної Азії.
Сьогодні досліджувати ці події допомагають документи з архівів Казахстану, Узбекистану та Киргизстану. Близько 3,5 тисячі таких документів уже доступні на порталі «Документи з Азії». Їх можна шукати за допомогою системи на основі штучного інтелекту.
Прем'єра порталу «З архівів Центральної Азії», який надає доступ до документів, пов'язаних з долею поляків у Казахстані, Узбекистані та Киргизстані, Варшава, 16 вересня 2026 року.
Портал створили Музей пам’яті Сибіру в Білостоці та Музей Другої світової війни у Гданську. Про радянську агресію проти Польщі, депортації, співпрацю СРСР і нацистської Німеччини та радянську пропаганду говоримо з директором Музею пам’яті Сибіру, професором Войцехом Слешинським.
Репресії та депортації
За словами історика, після початку радянської окупації репресії стали частиною системної політики. Під удар потрапляли не лише політичні противники, а й цілі родини.
«Радянські депортації, які проводили у 1940–1941 роках, не були нововведенням ані для російської, ані пізніше для радянської чи сталінської системи. Комуністичний режим застосовував колективну відповідальність і раніше — зокрема під час Великого терору та колективізації.
Для жителів колишніх східних земель Другої Речі Посполитої це, однак, стало величезною несподіванкою.
Арешти почалися фактично з першого дня окупації — 17 вересня 1939 року. Але ніхто не очікував, що окупант застосує колективну відповідальність і висилатиме на схід дітей, літніх людей чи жінок, які фактично не могли становити загрози для цієї системи», — розповів Слешинський.
Дослідник зазначає, що вивчення депортацій стало складнішим після початку повномасштабної війни Росії проти України у 2022 році. Дослідники втратили доступ до частини російських і білоруських архівів, а також до окремих українських архівних ресурсів.
Натомість Музей пам’яті Сибіру почав співпрацювати з архівними та науковими установами Казахстану, Узбекистану й Киргизстану. Завдяки цьому вдалося отримати доступ до документів, які раніше були засекречені в пострадянських архівах.
«Визволення» як інструмент пропаганди
Одним із ключових інструментів радянської політики була пропаганда. Радянська влада представляла вторгнення не як напад чи окупацію, а як «визволення» місцевого населення.
«Треба пам’ятати, що радянська система була побудована на брехні та пропаганді. Комуністична система фактично спиралася на два стовпи — терор і пропаганду. Сам терор був би безглуздим, але й сама пропаганда без терору не працювала б», — говорить історик.
Червона Армія переходить польський кордон.
За його словами, Москва намагалася створити видимість того, що нова влада має підтримку місцевого населення. Планувалися народні збори, які мали звернутися до радянської влади з проханням включити захоплені території до складу СРСР.
Подібні механізми Слешинський порівнює із сучасними діями Росії в Україні.
«Хіба це не дуже нагадує сьогоднішню ситуацію в Україні? Саме так. Росія нібито не агресор. Це нібито спеціальна операція. (...) Жителі східних і південних областей України нібито самі на голосуванні попросили приєднати їх до складу Російської Федерації.
Це та сама система, той самий механізм, який уперше у великому масштабі випробували восени 1939 року на східних землях Другої Речі Посполитої. Пізніше його застосували у червні 1940 року в країнах Балтії та Молдові, а сьогодні — в Україні», — зазначив Слешинський.
Чому польський сценарій не спрацював
Спочатку радянська влада планувала створити три народні збори — польські, західнобілоруські та західноукраїнські. Однак ситуація на фронті змінила ці плани.
«Через події на фронті, передусім через стрімке просування німецьких військ на схід, довелося змінити демаркаційну лінію. Спочатку вона мала проходити по Віслі, але її перенесли на Буг. Через це питання потенційних польських народних зборів зникло», — пояснив історик.
У результаті радянська пропаганда зосередилася передусім на українському та білоруському населенні. Йшлося про «визволення» та об’єднання із відповідними радянськими республіками.
За словами Слешинського, вже від 20 вересня 1939 року практично не фіксуються приклади використання польських гасел у радянській пропаганді.
Як збереглася пам’ять про радянську окупацію
Після Другої світової війни незалежне дослідження радянської агресії та репресій у Польщі було обмежене комуністичною цензурою й доступом до архівів. Частину роботи продовжували дослідники в еміграції, однак вони також не мали доступу до значної кількості документів.
Сьогодні відкриття нових архівних матеріалів у країнах Центральної Азії дає змогу доповнювати цю історію.
«Після Другої світової війни фактично єдині незалежні дослідження могли проводитися в еміграції. Але й вони не були повними, тому що науковці за кордоном не мали доступу до величезної кількості джерел», — зазначив Слешинський.
Історик також застерігає, що від того, хто контролює інформацію та архіви, залежить і майбутнє історичної пам’яті про війну в Україні.
«Треба пам’ятати, що в історії, на жаль, є одна невблаганна річ: історію пишуть переможці. А переможцем у Другій світовій війні був Радянський Союз. (...) Бо якщо, не дай Боже, Російська Федерація переможе у війні в Україні, саме вона писатиме історію. І тоді там не буде говоритися про агресію, а буде йтися про таке саме “визволення”, як у вересні 1939 року», — сказав професор.
17 вересня у Польщі щороку згадують радянське вторгнення 1939 року, яке стало початком радянської окупації східних територій Другої Речі Посполитої. Ця дата також пов’язана з подальшими репресіями, депортаціями та масовими переслідуваннями польського населення.
10:16 1939_2026_09_17.mp3 17 вересня 1939 року: радянська агресія, депортації та пропаганда
Володимир Гарматюк