Вже 20 років священник із Любліна Войтек Стасевич виконує релігійну місію в Україні. Нині він — директор «Карітас-Спес» Харківсько-Запорізької дієцезії Римо-католицької церкви в Україні. А розпочалося служіння з короткої душпастирської місії у Харкові в 2006 році. Пізніше він також служив у Сумах, де провів близько десяти років. У 2017 році переїхав до Харкова. Його праця ґрунтувалася на двох напрямах: капеланському служінні та допомозі людям, які перебувають у скрутному становищі. У перші дні війни отець Войтек залишився в місті. Як сам згадував, ці дні не забуде до кінця життя. Він також каже, що під час повномасштабного вторгнення зрозумів: саме там його місце.
Сьогодні отець Войтек Стасевич розповідає про допомогу місцевим жителям, їхні потреби, а також про свою релігійну місію.
— Маємо 26-й рік, і треба сказати, що Харків сьогодні, Харків у 22-му році і Харків до 22-го року — це три зовсім різні картини. На даний момент, на сьогоднішній день, Харків живе. Харків — місто дуже активне, попри великі проблеми. Влада Харкова особливо турбується про людей, різними способами намагається якось пристосуватися і допомогти людям. Я думаю, що це, мабуть, приклад для всієї України. Минулого тижня мер міста Ігор Олександрович Терехов сказав, що на даний момент тут живе мільйон чотириста тисяч людей. До 22-го року було близько двох мільйонів. Зараз є мільйон чотириста, і, мабуть, десь п'ятсот тисяч — це люди, які приїхали до Харкова. Ми їх називаємо ВПО.
— Якщо мова про допомогу, Ви вже багато років очолюєте «Карітас-Спес Харків». Скільки людей сьогодні звертається до вас і якого роду допомога сьогодні потрібна?
— Тут, прямо в Харкові, наш соціальний центр відкритий з самого ранку до вечора. У нас щодня приходить у середньому від п'ятисот до тисячі людей. Такий у нас формат. Є різні проєкти: є одноразові, є ті, що допомагають людям, які опинилися в такій важкій ситуації. Наймолодші — це діти, які приходять на заняття. У нас є кілька світлиць, у яких діти можуть брати участь в активностях. Приходять люди, щоб отримати допомогу: чи то продукти, чи медичну, чи юридичну. Приходять люди, яким треба щось з'їсти: або пенсіонери, або бездомні, або ВПО. Є їдальня, можна отримати одяг. Це різні проєкти. Тут, на місці, і на виїздах їх дуже багато. Зараз допомога для України, допомога для організацій дуже змінилася. Її теж треба змінювати і переключатися на зовсім іншу форму допомоги людям. Це вже не та картина, що в перші місяці чи перші два роки, коли бусами, фурами приїжджала допомога до наших осередків, до наших храмів. Це була спонтанна допомога. Найбільше її приїжджало до нас з Європи: з Німеччини, з Італії, навіть зі Словаччини. Зараз є зовсім інше. Зараз допомога проєктна. Усе організовано: на проєкти треба записуватися, анкети заповнювати. З одного боку, це щось добре, позитивне, але в умовах війни воно не завжди приносить такі плоди.
— Якби потрібно було порівняти, чого сьогодні більше потребують люди, які звертаються до вас: матеріальної допомоги чи духовної, моральної?
— Я думаю, що я тут не є якимось джерелом і не вигадую нічого нового. У нас завжди, ми намагаємося, як команда, як релігійна місія Карітас. У нас працюють дуже різні люди: хтось має родину, хтось не має, хтось поїхав з області, хтось вірить, хтось не вірить. Тобто дуже різна команда. Наша перша допомога — подивитися людям в очі, запитати, як їх звати, звідки вони приїхали. Тобто наші людські, добрі стосунки. Намагаємося будувати й атмосферу, бо люди приходять не просто для доброго самопочуття і не тому, що їм нема чим зайнятися. Люди приходять з горем. Вони щось втратили: будинок, щось найцінніше, когось із родини, їм довелося евакуюватися. Тобто кожен приходить до нас з якимось горем. І перше, чого люди насправді потребують, — це розуміння, це розмови. Це особливо видно, коли виїжджаємо по області. Останнього разу я був в Ізюмі. Ми колись туди приїжджали бусами. Тепер просто сідаємо у свою машину і їдемо. Останнім часом возимо людям свічки. Проблема зі світлом: принаймні свічки люди отримують. На добу, на дві доби вистачить цієї свічки. Знаєте, приїжджаємо, а люди чекають, люди радіють. Неважливо, чи я щось привіз. Люди раді, що ти до них приїжджаєш, що ти про них не забуваєш. Це для мене було найцінніше. Тому перша наша допомога завжди така, хоча ми всі втомлені. Люди теж нас втомлюють, виснажують. Важко, бо люди дуже часто приходять агресивними. Можливо, була неспокійна ніч, була тривога, були якісь удари. Але перше, що ми робимо, коли починаємо день, — хвилина мовчання, молимося. Молимося за нас і за всіх людей, які до нас прийдуть, щоб не забути. Це наша релігійна місія. Бути поруч, близько з тими людьми, які страждають. Вони сьогодні страждають, а може, завтра так само страждатиму я. Ми завжди цінуємо, що є хтось, хто вислухає, хто зрозуміє, хто має час.
— Ви згадали про цю релігійну місію, Ви вже в Харкові з 2006 року. П'ять років повномасштабної війни, без перерви. Чому ви вирішили реалізовувати цю місію в Харкові, у досить небезпечному місці, а не, наприклад, у Любліні, з дієцезії якого Ви походите?
— Це дуже добре запитання Отець архієпископ запропонував, щоб ми допомагали й служили з Любліна нашим братам і сестрам з України. Але Бог дав це місце, щоб допомагати саме тут. Жоден священник з Харкова, з нашої дієцезії, з нашої парафії досі не виїхав. Хіба що кілька священників з Маріуполя, Мелітополя, Бердянська, тому що там була окупація і треба було виїхати. Я думаю, що кожен священник на моєму місці прийняв би те саме рішення. Тим більше це наше служіння, наше покликання, і не можна було б інакше: коли ти за щось відповідаєш, коли люди потребують допомоги, ти не поїдеш в інше місце лише тому, що там може бути безпечніше. Так, такі моменти теж були, як такий іспит: що робити. Вибрати своє здоров'я, свою безпеку, майбутнє чи те, до чого ти був покликаний.
— Якби Вам сьогодні потрібно було вирішити й сказати: Ваш дім — Люблін чи Харків, яка була б відповідь?
— І треба сказати правду, мабуть, так? Мабуть, скажу так: мій дім — це Харків, але я дуже люблю приїжджати до Любліна, бо там родина, друзі, там своя історія. Ну то, мабуть, так і скажу: мій дім — Харків, а другий дім — Люблін. І, може, так буде по справедливості.
Отець Стасевич співпрацює також із «Карітас» Люблінської архідієцезії. Організація проводить збір коштів на підтримку «Карітас-Спес» Харківсько-Запорізької дієцезії та відправляє гуманітарні транспорти. У минулому році, зокрема, у Любліні відбулися акції «Українці — Україні» та «Мікроскоп для Харкова».
Розмовляла Інна Ясніцька