Міністерство закордонних справ України початково запровадило, а потім призупинило, створення «сертифікату збереження української національної ідентичності» для дітей, які проживають за кордоном. Його розробили, зокрема, для посилення державної політики щодо збереження національної ідентичності української молоді за кордоном, а також для заохочення дітей відчувати себе частиною світової української спільноти.
На практиці сертифікат могли б отримати діти віком до 16 років, які регулярно відвідують українські суботні школи, беруть участь у заходах українських громад або реалізують національно-патріотичні проєкти. Проте ініціатива викликала хвилю обурення. Її критикували, зокрема, через ризик поділу українців та питання, яке така сертифікація мимоволі породжує: «Чи достатньо я українець?».
Відомий український політолог Валерій Пекар зазначив, що певний інструмент підтримки української ідентичності справді потрібен. Однак під час його розроблення важливо враховувати соціально-психологічні та соціокультурні аспекти, а також не змішувати громадську активність, освіту й національну ідентичність. У науково-освітньому середовищі також постали питання щодо державної стратегії підтримки українського шкільництва в Польщі, його фінансування та викликів, з якими стикаються освітні заклади.
На нашу думку, і зараз я говорю як від себе, так і від багатьох колег, з якими мала нагоду поспілкуватися, сертифікат змішує три різні речі: участь і залученість до громадського життя, освітні результати та національну належність, тобто ідентичність, — зазначає Катерина Ясько. Це зовсім різні поняття. Що ж стосується належності до української спільноти, плекання українськості та національної ідентичності як такої, то вони мають бути безумовними. Це не ті речі, які держава може сертифікувати чи оцінювати, — підкреслює Катерина Ясько.
— Вважаю, що збереження національної ідентичності та зв’язку з Україною сьогодні є одним із найважливіших і водночас найскладніших викликів, — говорить освітня експертка товариства «Гомо Фабер» Тетяна Байдаченко. Передусім ідеться про поступове витіснення рідної мови. Діти щодня перебувають в іншомовному середовищі. У польській школі, на вулиці та серед друзів вони спілкуються польською, тому з часом їм стає легше висловлювати свої думки саме цією мовою.
Українська ж, на жаль, поступово залишається лише мовою побутового спілкування з батьками. І що молодша дитина, то гострішою є ця проблема. Крім того, тривала відірваність від України створює ризик втрати відчуття належності до свого коріння. Якщо дитина живе поза Україною, поза українським суспільним контекстом, її емоційний зв’язок із Батьківщиною може слабшати. Без постійної підтримки цього зв’язку зростає ризик поступової асиміляції.
Ще одна гостра проблема — брак систематичної української освіти. Не всі батьки знають про можливості, які сьогодні пропонує українська держава. Дистанційне навчання в українській школі нерідко стає додатковим тягарем після цілого дня занять у польській. А суботні та недільні українські школи є далеко не всюди. Тому зберігати цей зв’язок надзвичайно складно. Це потребує великих зусиль як від батьків, так і від педагогів, — підкреслює Тетяна Байдаченко.
— Чи потрібна, на вашу думку, єдина комплексна стратегія підтримки українського шкільництва за кордоном?
— Звісно, адже сьогодні такої стратегії нам бракує, — говорить засновниця Української суботньої школи в Любліні Оксана Басараба. Фактично всі ми працюємо хаотично, постійно «гасимо пожежі» на місцях і діємо відповідно до обставин та умов, у яких опинилися. Нам потрібна чітка стратегія взаємодії з українською діаспорою та українськими освітніми закладами за кордоном. Важливо, щоб ми отримували зрозумілі й узгоджені повідомлення та рекомендації, однакові для всіх. Необхідно налагодити системну комунікацію між державою та українськими громадами за кордоном, — наголошує Оксана Басараба.
— Чи не оголила хвиля обурення серед представників українських громад у світі глибшу проблему — недостатню співпрацю держави з українцями за кордоном? Можливо, йдеться також про брак механізмів їхнього залучення та використання потенціалу світового українства?
— У мене складається враження, що питання співпраці із закордонним, або глобальним, українством сьогодні фактично залишається «без господаря», — зазначає Катерина Ясько. Відповідальність за нього розпорошена між різними департаментами та міністерствами. Водночас немає чіткого розуміння, хто саме має координувати й об’єднувати ці зусилля. Як розвиватиметься ця співпраця надалі відкрите питання.
Через відсутність єдиного координатора нам, представникам громадськості, складно тримати всі ці процеси в полі зору. Ми часто навіть не знаємо, до кого саме з боку держави можна звернутися для проведення консультацій, хто відповідає за відповідні напрями роботи та хто міг би залучати нас до обговорення важливих рішень. Саме відсутність такої координації сьогодні є однією з головних проблем, — наголошує очільниця робочої групи «Світове українство: нові виміри ідентичності» на платформі IDEM Катерина Ясько.
— Від початку повномасштабної війни Міністерство освіти і науки України працює над збереженням доступу до української освіти для громадян, які перебувають за кордоном, — говорить освітня експертка товариства «Гомо Фабер» Тетяна Байдаченко. Зокрема, на законодавчому рівні вже діє механізм зарахування оцінок, отриманих у закордонних школах. Також створено умови для визнання педагогічної діяльності вчителів, які працюють за межами України.
Запропоновано різні формати навчання, зокрема українознавчий компонент. Завдяки цьому учень може вивчати лише ті предмети, яких немає в навчальній програмі місцевої школи, а після завершення навчання отримати український документ про освіту встановленого зразка. Хотіла б також відзначити польські ініціативи. Наприклад, у всіх воєводствах реалізується урядова програма «Дружня школа», спрямована на комплексну підтримку родин мігрантів. У межах цієї роботи ми також інформуємо родини про можливості збереження української національної ідентичності та різні формати продовження навчання за українською освітньою програмою.
Звичайно, цей процес ще далекий від завершення. Є чимало проблем, які потребують розв’язання, і попереду багато роботи. Водночас я щиро радію тим успіхам, яких уже вдалося досягти, і неймовірно пишаюся своєю державою. Те, що Україна сьогодні не лише тримає освітній фронт усередині країни, а й знаходить сили та ресурси для розвитку освітніх ініціатив за кордоном, — це результат величезної праці. І тому кожен такий крок, на мою думку, — уже перемога, — підкреслює Тетяна Байдаченко.
— Очевидно, що фінансування потрібне завжди, — зазначає засновниця Української суботньої школи в Любліні Оксана Басараба. — Для нас це вкрай важливо, адже ми не маємо стабільного фінансування й дуже часто утримуємо школу коштом батьківських внесків. Водночас не всі батьки мають можливість їх сплачувати. Друга проблема — нестача підручників, книжок, навчальних посібників і зошитів, якими діти могли б користуватися під час навчання.
Однак найбільшою проблемою, на мою думку, є брак методичних матеріалів, навчальних програм і підручників, адаптованих до потреб дітей, які живуть за кордоном. Наприклад, кожен учитель суботньої школи самостійно розробляє навчальну програму, пристосовуючи її до конкретного класу, потреб і можливостей учнів. Міністерство освіти запровадило верифікацію українських навчальних закладів за кордоном і механізм перенесення оцінок. Проте ця система ще не працює належним чином. Фактично я навіть не можу сказати, що вона повноцінно запрацювала. Є багато нюансів, які потребують доопрацювання.
Ще одне питання, яке нині створює значні труднощі, передавання персональних даних до Міністерства освіти України. Ми не можемо передавати ці дані, оскільки місцеве законодавство встановлює відповідні обмеження щодо їх передавання третім особам. Водночас без цих даних Міністерство освіти не готове вносити дітей до відповідних списків і зараховувати оцінки, які вони отримують у наших школах. Тому це питання потребує якнайшвидшого врегулювання, — зазначає Оксана Басараба.
— Чи могли б освітні проєкти або додаткове фінансування організацій, які займаються просвітницькою діяльністю в різних країнах, могла б стати інструментами об’єднання українців за кордоном і збереження їхньої національної ідентичності?
— Безумовно, освітні проєкти та культурні події є базовими інструментами, які допомагають українцям відчувати себе серед своїх, зберігати зв’язок із Батьківщиною, а також популяризувати українську культуру й розповідати про Україну ширшій аудиторії, — говорить очільниця робочої групи «Світове українство: нові виміри ідентичності» на платформі IDEM, створеній з ініціативи та за підтримки Міністерства молоді та спорту України, Катерина Ясько.
Водночас питання фінансування дуже делікатне. Україна, яка веде війну й постійно потребує коштів на дрони, військове спорядження, тактичну медицину та інші нагальні потреби, навряд чи зможе повною мірою фінансувати освітні проєкти українських громад за кордоном. На превеликий жаль, думаю, що така підтримка можлива лише в обмежених обсягах.
Тому важливо зосередитися на іншому: як допомогти представникам українських громад розвивати управлінські навички та лідерські якості, навчити їх залучати фінансування й ефективно працювати з різними джерелами ресурсів. На таке навчання є великий запит. Адже сьогодні надзвичайно важливо не лише мати ідеї для реалізації проєктів, а й уміти знаходити кошти та ресурси для їх втілення. Тому я повністю підтримую цю ідею. Також переконана, що рано чи пізно нам потрібно буде розробляти програми поїздок дітей з українських громад за кордоном до України.
Подібний досвід має, наприклад, Ізраїль, де в межах державних програм організовують поїздки, які допомагають учасникам сформувати міцний емоційний зв’язок із країною та полюбити її на все життя. Там діють літні програми для дітей різного віку, підлітків і дорослих. Саме такий змістовний або ціннісний, туризм, спрямований на пізнання країни, її культури, історії та формування відчуття належності до неї, це те, до чого нам також потрібно готуватися, — зазначає Катерина Ясько.
Олена Ващенко, очільниця департаменту світового українства та гуманітарної взаємодії МЗС, у своєму дописі у Facebook повідомила, що з огляду на висловлені застереження в МЗС вирішили призупинити реалізацію цього проєкту для проведення ширших консультацій із профільними органами державної влади із залученням українських громад за кордоном, освітян та експертів.
У дописі зазначено, що МЗС прагне напрацьовувати рішення, які відповідатимуть реальним потребам українських громад у світі, допомагатимуть зберігати їхній зв'язок з Україною та зміцнюватимуть єдність українців незалежно від місця проживання.
Підготувала Інна Ясніцька