Польща за останні роки стала країною міграції для представників різних культур. Але наскільки толерантним є суспільство до людей, які відрізняються від більшості кольором шкіри, походженням, мовою чи релігією? Про це говорили в ефірі Першого каналу Польського радіо соціологиня з Центру досліджень міграції Варшавського університету докторка Ксенія Гоммель та представник фундації Humanosh Пйотр Скопєц.
Він звернув увагу на контраст між ставленням до українців, які прибули до Польщі після початку повномасштабної війни, та мігрантів, які намагаються потрапити до країни через білоруський кордон. Останні часто стикаються з недовірою та ворожістю. Однак відчуття чужості може виникати й у людей, які народилися та виросли в Польщі. Про це свідчить досвід польської співачки Еви Новель.
Ева народилася 1987 року у США. Її мати була полькою, а батько походив із Мозамбіку. Батьки познайомилися в Німеччині, де разом працювали. Згодом мати повернулася до Польщі, але отримала можливість поїхати до США й вирішила нею скористатися. Там і народилася Ева.
«Я ніколи не відчувала себе іншою. Це люди мене відкидали. Ще в дитячому садку я зазнавала расистських нападів. Діти кидали в мене іграшками, не хотіли зі мною гратися, бо я чорна. Обзивали мене. Усе це посилилося в школі. Мене штовхали в коридорах. Коли в моє обличчя влучав м'яч, усі сміялися. Якось один хлопець кинув у мене каменем.
А ще були образи і прізвиська. Найм'якше з того, що я чула, було: "африканська мавпа, повертайся на дерево". Це було ще найприємніше з усього, що мені доводилося чути. Решта образ і прізвиськ були значно гіршими. Я постійно плакала і дуже не хотіла ходити до школи. Діти завдали мені такої психологічної травми, що я й досі пам'ятаю це як дуже важкий досвід. Хоча тепер вважаю, що завдяки цьому стала набагато сильнішою. Але тоді я сказала собі, що ніколи не дозволю, аби мої діти пережили щось подібне», — згадувала Ева Новель.
Чому людина, яка народилася та виросла в Польщі, досі може почуватися тут чужою через колір шкіри? Соціологиня Ксенія Гоммель пояснює, що ставлення до інакшості формується в суспільстві, де існує нерівність між групами. Важливу роль у цьому відіграє поділ на «нас» і «їх». Соціологиня звертає увагу й на те, що навіть захоплення представниками інших груп не обов'язково означає рівне ставлення до них. Людина може захоплюватися темношкірими спортсменами, акторами чи моделями, вважати їх взірцями краси, але водночас підтримувати переконання, що люди іншого походження становлять загрозу суспільній безпеці.
Пйотр Скопєць розповів, що й сам у дитинстві стикався з упередженнями через православне віросповідання. У 1980–1990-х роках у початковій школі він приховував свою релігійну належність, адже не хотів пояснювати однокласникам, чому не ходить до костелу. Сьогодні він має інший досвід: разом із близькими 20 років тому він всиновив двох дівчат із Тибету. Вони чудово розмовляють польською без акценту, однак і вони стикаються з упередженнями. Наприклад, у громадському транспорті незнайомці часто першими звертаються до них англійською, хоча польська є їхньою основною мовою спілкування. Цей приклад показує, що зовнішність стає підставою для припущень про мову, походження та належність до суспільства.
Як змінити таке ставлення? Пйотр Скопєц звертає увагу на роль освіти та знайомства з культурним і релігійним різноманіттям. Водночас закликав зважати на російські інформаційні операції та на історичні методи радянської влади, яка прагнула посилювати конфлікти й роз'єднувати суспільства.
PR1 /опрацювала Христина Срібняк