Вони їздять туди, де не завжди наважуються інші волонтери. Фонд «Кордон» від самого початку повномасштабного вторгнення доставляє гуманітарну допомогу людям у прифронтові території України. Про те, як починала свою діяльність ця організація, розповіла її учасниця, волонтерка, а також координаторка українських питань Ольга Купрієвич.
— Пані Олю, фонд «Кордон» виник у 2022 році, як відповідь на повномасштабну війну в Україні. Як це відбувалося, в який спосіб зібралися люди? Можливо, раніше ваша ініціативна група разом співпрацювала в іншій суспільній активності? Адже у 2022 році народжувалися абсолютно нові громадські організації, які виникли тому, що небайдужі люди, які були знайомі між собою, вирішили об'єднати свої зусилля для того, аби допомогти українцям, які опинилися у біді. І потім ці організації по-різному переформатовувалися. Деякі організації і припинили своє існування. По-перше, вже не було такого масштабного приїзду до Польщі українців, як на початку повномасштабної війни, але Фонд «Кордон» не тільки зберіг свою діяльність, він ще і розширився, і це дуже багатовекторна діяльність.
— Наша організація народилася на третій день після початку повномасштабної війни. Її заснування стало ініціативою трьох друзів, які твердо вирішили: «Ми маємо допомагати!». Без зайвих слів вони вирушили до кордону, щоби евакуйовувати людей, які тікали від небезпеки. До друзів почали долучатися інші волонтери, зокрема і я. Згодом наша команда почала зростати, об'єднуючи людей з різним досвідом, але з одним прагненням — рятувати, підтримувати, бути поруч. З фондом «Кордон» я познайомилася приблизно за два тижні після початку війни. У той час я була волонтеркою на пункті допомоги поблизу Київської зали на пункті пропуску «Корчова–Краківець». Саме тут, у прикордонному напруженні й хаосі, ми зустрічали людей, які перетнули межу війни й миру. Ми намагалися дати їм хоча б трохи надії. Це було величезне приміщення, розраховане на п’ять тисяч осіб. Але, чесно кажучи, був день, коли ми прийняли вісім тисяч людей. Потік біженців не зменшувався, і ми намагалися дати прихисток кожному, хто перетинав кордон у пошуках безпеки. Саме в один із таких днів приїхав Даміан (Даміан Скшипчак — президент фонду «Кордон»). Він привіз родину з тримісячною дитиною до нашого пункту тимчасового перебування, але це був складний момент, адже місць для прихистку вже практично не залишалося, а люди ще прибували. Наш пункт був місцем, де можна було відпочити, поїсти, випити гарячого чаю та, головне, продумати своє подальше пересування. Але умови тих кімнат в той момент були зовсім не придатні для такої маленької дитини, занадто багато людей, надто тісно й шумно. Тоді він вирішив забрати їх додому, аби забезпечити гідні умови, а вже потім шукати подальший прихисток. Згодом з’ясувалося, що я і Даміан з Варшави. Ми обмінялися номерами телефонів і почали співпрацювати. Так усе й почалося. Пізніше до нас приєдналася ще одна волонтерка з Кракова. З усіма ми познайомилися на кордоні, там, де кожна зустріч набуває особливого сенсу. До нашої команди долучився також Макс, поляк, який мешкає в Німеччині. І саме з таким міжнародним, але дуже згуртованим колективом ми почали активно працювати разом. Спочатку ми займалися евакуацією людей. Згодом — організували можливість перебувати в будинку поблизу кордону, в місці, де люди могли зупинитися на короткий перепочинок. Це було особливо важливо взимку, коли холод пронизував до кісток, і багато хто прибував виснаженим, без теплого одягу чи їжі. На кордоні ми мали підтримку численних волонтерів. Дуже багато поляків виявили ініціативу й щиро долучалися до допомоги, щиро співпереживали, були поруч. Саме завдяки цій спільній силі вдалося створити простір тепла й підтримки у найтемніші дні. Коли потреба в евакуації зменшилася, ми перемкнулися на іншу важливу місію — доставляння гуманітарної допомоги. Ми почали регулярно виїжджати в регіони, що постраждали від бойових дій. Везли найнеобхідніше: продукти, питну воду (якої в окремих місцях критично бракувало), засоби гігієни, пелюшки, як для дітей, так і для дорослих. І робили це без зволікань.
Перший наш виїзд відбувся 4 квітня до Миколаєва, всього за 15 кілометрів від фронту. Наш конвой складався з трьох транспортних засобів: автобуса і двох мікробусів. Ми знали, що це небезпечно, але йшли з відкритим серцем. На жаль, колону було атаковано, ми потрапили під бомбардування. Це був перший із днів, коли ворог застосував касетні боєприпаси. Багато людей тоді загинуло… Ми були абсолютно не готові до такої жорстокості. На щастя, наша команда вижила, ніхто не зазнав поранень. Але це був страшний досвід. Ми віддавали все, що мали з собою, навіть особисті аптечки, аби хоч якось допомогти тим, хто опинився в епіцентрі трагедії, збирали поранених і доставляли їх до найближчих лікарень. Нам вдалося врятувати десятьох людей. Ми трималися за кожне життя, ніби за цілий світ. На жаль, водночас загинуло дуже багато… Ми це бачили на власні очі. І це назавжди залишиться в нашій пам’яті, як біль, як відповідальність, як причина ніколи не зупинятися. Згодом ми почали виїжджати в інші міста. Але після того, що сталося з нашим конвоєм, ми зрозуміли, що потрібно бути краще підготовленими. Ми вирішили, що не маємо права ризикувати своїм життям, і тих, кому допомагаємо. Ми пройшли курси тактичної медицини. Це дало нам не лише практичні вміння, а й впевненість в тому, що можемо діяти швидко, злагоджено і без паніки. З цим новим досвідом ми стали більш захищеними й ефективними. Ми працювали в багатьох містах: Запоріжжя, Дніпро, Буча, Ірпінь, Херсон, Харків, Суми... Список можна продовжувати довго. Це десятки населених пунктів, кожен зі своєю трагедією, своїм болем і людьми, яких не можна було залишити сам на сам із бідою. З самого початку, політикою нашого фонду була видача гуманітарної допомоги безпосередньо людям, які її потребують. Ми свідомо намагалися мінімізувати посередництво й не передавати вантажі через інші організації, наскільки це було можливо. Це дозволяло не лише забезпечити прозорість, а й зберегти довіру. Бо коли ти дивишся в очі людині, якій передаєш воду, їжу чи ліки, то точно знаєш, навіщо ти це робиш. Бували випадки, коли ми виїжджали до Херсона чи на Донбас і вручали людям коробки з їжею та гуманітарною допомогою з рук в руки. Без формальностей, без посередників. Лише прямий контакт і щира турбота. Усю цю допомогу ми готували у Варшаві. Збирали продукти, ліки, гігієнічні засоби по всій Польщі. Нас підтримували знайомі з організацій, з якими ми познайомилися або на кордоні, або вже безпосередньо в Україні. Так поступово з’явилася широка мережа партнерів і однодумців, і почали співпрацювати. Однією з найбільших проблем на початку нашої діяльності був транспорт. Починали ми з того, що їздили приватними автомобілями. Коли ж виникала потреба в автобусах, або більшому транспорті, ми змушені були позичати їх у фірм, або ж орендувати за власний кошт. Часто, на жаль, ці авто поверталися пошкодженими. Ми їздили туди, де щойно закінчилися бої. Наприклад, коли прямували до дитячого будинку, розташованому на деокупованій території, дороги були зруйновані. В багатьох місцях після танків залишалися тільки напрямки, а не проїзні шляхи. Каміння, вирви, уламки, усе це ставало на заваді. Колеса псувалися, вибивалися фари, ламалося підвісне. І найчастіше ми ремонтували все самотужки, знову ж таки, за власний кошт. Але було дуже багато бажання діяти і допомагати. І згодом, коли про нашу роботу дізналися більше, інші організації почали підтримувати нас транспортом. А з часом ми змогли придбати власний бус. Старенький, потребував ремонту, але це вже був наш. Попри всі труднощі, ми впоралися. І працюємо дотепер, продовжуємо виїжджати з допомогою, організовувати логістику, реагувати на запити. Зараз ми вже на такому етапі, що можемо підтримувати й інші організації, ділитися досвідом, ресурсами, транспортом. Але всього цього не було б без підтримки людей, які нам довірилися, і без допомоги інших ініціатив та організацій, з якими ми співпрацювали від самого початку.
— Напевно, назву «Кордон» варто зрозуміти крізь призму того, що ви познайомилися на кордоні. Ви проживаєте в Польщі сім років, розкажіть, чим раніше займалися і як ви змінили зараз своє життя?
— Дякую, що звернули увагу на назву «Кордон». Фонд виник як реакція на події в Україні, через потребу діяти й допомагати. Наше особисте життя теж дуже змінилося. Я живу в Польщі вже сім років, але це ніколи не впливало на мою любов до України, вона лишається в серці. І я щиро вдячна Фонду «Кордон» за можливість бути частиною цієї справи, працювати з ними, розвивати ініціативу, бути її серцем. Моє життя змінилося настільки, що діяльність у фонді стала його постійною частиною. Вона присутня щодня як у моєму житті, так і в житті кожного з наших волонтерів. Так, у нас нібито є особистий простір, робота, обов’язки, але фактично майже все обертається навколо фундації. Ми повертаємося додому з основної роботи і знову беремося до справ: плануємо, координуємо, відповідаємо на запити. Часто засинаємо ближче до третьої ночі. Але це не скарга. Ми робимо це добровільно, бо розуміємо, навіщо і для кого. Деякі з наших волонтерів присвячують себе фонду повністю, щодня працюють саме для нього. Один із них, наприклад, щойно завершив університет і свідомо вирішив, що хоче змінити своє життя так, аби щодня допомагати іншим за допомогою фонду. До війни (повномасштабної війни — ред.) у мене був власний невеликий бізнес, я мала салон краси. Це була молода справа, лише чотири місяці минуло від відкриття, аж почалася повномасштабна війна. І тоді, під тиском усього того болю, обсягу людського горя, я не витримала і поїхала на кордон допомагати. З одного боку, це рішення означало кінець мого бізнесу. Можна сказати, що це був невдалий крок з погляду підприємництва. Але з іншого, я про це ніколи не пошкодую, бо інакше я просто не могла. Зрозуміло, що жоден бізнес не може існувати без постійної присутності власника і контролю. Дівчата, які працювали в моєму салоні, намагалися втримати його настільки, наскільки це було можливо. Але без мене справи пішли на спад, і врешті-решт бізнес збанкрутував. Я залишилася з великими боргами. Тоді ж загострилися й відносини з чоловіком. Ми розійшлися не тому, що в нас були погані стосунки чи не було підтримки. Просто так сталося. Коли ситуація трохи стабілізувалася і ми вже не виїжджали в Україну так інтенсивно, я спробувала відновити бізнес, бо мусила за щось жити і мати підстави для легального проживання в Польщі. Зараз поки я працюю сама. Я й далі щодня працюю для Фонду, хоча сьогодні це стало набагато складніше. Можливості допомоги Україні, на жаль, вже не на тому рівні, як раніше. Багато організацій, які активно підтримували нас у перші місяці, закрилися або припинили надавати допомогу за цими напрямками. Дуже важко знайти гуманітарну підтримку, а ще складніше — фінансування. Кожен із нас уже вичерпав власні ресурси. Були моменти, коли я виносила з дому речі, щоб чимось допомогти військовим, чайник, мікрохвильовку, усе, що могло стати в пригоді. Мої клієнтки теж допомагали, чим могли. Взагалі, українська спільнота в Польщі дуже підтримувала нас у ті важкі моменти. Люди віддавали останнє. Наші волонтери теж залишилися без заощаджень. Усе пішло на ремонти транспорту, на пальне, на виїзди. Ми вкладалися і фізично, і емоційно, і матеріально. Зараз я намагаюся знайти баланс між приватним життям і роботою у фонді. Потроху це вдається. Намагаюсь наводити лад і в психологічному аспекті. Уже два роки я навчаюся в психологічно-приватній українській школі. Це дає мені нові можливості і для себе, й для тих, кому я допомагаю. Війна підштовхнула мене подивитись на світ по-іншому. Я зрозуміла, що жити треба зараз. Нам усім дуже бракувало психологічної підтримки, і нашій команді, і людям, яким ми допомагали. Навчання допомагає мені особисто, покращує стосунки з родиною, допомагає краще розуміти й підтримувати команду. А головне, що тепер я можу ефективніше допомагати людям.
— Мені здається, що коли ми говоримо про якісь волонтерські організації, то більшою мірою узагальнюємо статистично і трошечки випускаємо з поля зору, або забуваємо з часом про те, що волонтери — живі люди, які теж не були підготовлені до війни. І будь-яка людина рано чи пізно стикається із психологічними проблемами, коли відбувається вигорання.
— Був період, коли кожен із нас у фонді «випадав» із роботи приблизно на пів року. Відбувалось виснаження, емоційне, психологічне, дуже складно витримати все без наслідків. У нас були моменти, коли хтось із команди просто не міг більше продовжувати й потребував часу на відновлення. І це нормально. Першою відпочити довелося мені. Можливо, тому що я українка, можливо, через те, що саме мені довелося побачити й пережити стільки болю ще тоді, в Київській залі. Я потребувала часу, щоб повернутися до себе. Згодом із волонтерської діяльності на певний час випадали й інші члени команди. Але кожен із нас повертався. Ми проходили через вигорання, втому, внутрішнє виснаження, та все одно повертались до справи. Зараз моє психологічне навчання дуже допомагає мені самій і дає змогу краще підтримувати команду. Але, за етичними принципами, ми не маємо права надавати психологічну допомогу близьким людям чи тим, з ким пов’язані емоційно. А з моєю командою ми пережили надто багато разом. Я не можу бути для них повноцінним психологом, хоча й намагаюся підтримати по-людськи. Ми не раз говорили, що нам дуже потрібен в команді психолог. Поки що, на жаль, фінансово це для нас недосяжно. Але ми готові допомагати іншим, і це вже чимало. Я, а також кілька волонтерів із нашої команди, пройшли спеціальне навчання й отримали сертифікати тренерів з надання першої психологічної допомоги. Це не глибока психологічна терапія, а базові навички, які дозволяють підтримати людину в кризовій ситуації, зменшити ризик психологічної травматизації або не допустити, щоб вона потрапила в гострий стресовий стан. Ми також проводимо тренінги для інших. По закінченні курсу люди отримують сертифікати. Проте це не дає їм права самостійно навчати інших. Вони не стають тренерами, але можуть якісно надавати першу психологічну допомогу в повсякденному житті. Насправді її може надати будь-хто, ми лише допомагаємо робити це грамотно й екологічно, не завдаючи шкоди собі чи іншим. Це навичка, яка має бути доступна кожному, і вам, і вашим друзям, і родичам. Навіть діти повинні знати, як дбати про себе в складній ситуації.
— Тобто, до вас може звернутися людина, яка хотіла б отримати якісь базові знання про те, як можна діяти в критично емоційних ситуаціях, чи відбувається як якийсь набір на курси?
— Ми проводимо курс, який триває близько восьми годин. Він складається з теоретичної частини та практичних занять. Я даю учасникам можливість не лише отримати знання, а й обговорити різні ситуації, трохи пофантазувати й змоделювати можливі події, щоб підготуватися без зайвого стресу до певних ситуацій. Також ми готуємо друкований посібник, щоб учасники могли в будь-який момент повернутися до матеріалу, поновити пам’ять і пригадати, що саме треба робити у складних обставинах. Єдине, що учасники курсу не мають права потім бути тренерами.
— Ви сказали, що складно зараз збирати гуманітарну допомогу, але в травні все одно поїхала до України велика автівка із гуманітарною допомогою. З якими регіонами зараз співпрацюєте в Україні?
— Через труднощі з пошуком гуманітарної допомоги наша діяльність в Україні практично припинилася. Проте в нашій команді є ще одна дівчина з України, вона родом із Сум, і мені дуже знайоме, як це болить. Коли біль стає нестерпним, виникає неймовірна сила, ти починаєш знаходити людей, готових підтримати і допомогти. Саме так нам вдалося знову збирати гуманітарну допомогу для Сум, де зараз тривають активні бойові дії і дуже гостро стоять потреби. Нещодавно ми здійснили кілька виїздів до Сум, і плануємо повернутися ще раз, а також вирушити в напрямки Херсонського, Миколаївського та Одеського регіонів. Там залишаються люди, які на нас чекають, з якими ми стараємося підтримувати постійний контакт. Це місця для людей, які змушені жити поза своїми домівками. Я не хочу називати їх «біженцями», адже багато хто з них вже три роки змушений мешкати в тимчасових прихистках, бо немає куди повернутися. Ситуація приблизно 50 на 50, це і старші люди, які залишилися без рідних, і родини з маленькими дітьми. Часто це саме жінки з неповнолітніми дітьми. Найболючіше те, що навіть діти змушені працювати, щоб виживати. Наприклад, хлопчик 12 років, який втратив батьків, зараз самостійно заробляє на життя, проживаючи в одному з таких місць. Це дуже сумна реальність, і ми намагаємося якось допомагати та підтримувати цих людей, але зараз це дуже складно. У планах — організувати курс першої психологічної допомоги для волонтерів, які працюють у цих регіонах або тут, у Варшаві. Також хотілося б провести кілька заходів, де навчимо розмальовувати футболки, а люди зможуть «задонатити». Напевно, ми вже вичерпали звичні способи збору гуманітарної допомоги і тому починаємо вигадувати нові, цікаві формати зустрічей.
— Нагадаємо, що у вас на сторінці є розділ, де можна допомогти Фонду в різний спосіб, фінансово — 100%, але можна написати і запропонувати якусь допомогу, долучитися волонтерами, і не обов’язково треба виїздити на територію України, але кожен може робити щось в міру можливості і зайнятості.
— Ми завжди відкриті до нових людей у нашій команді. Щиро радіємо, коли до нас долучаються нові волонтери. Здається, немає такої людини, яка не могла б бути корисною, адже нам постійно не вистачає і рук, і ідей. Кожен має свої унікальні вміння: хтось може допомогти з телефонними дзвінками, хтось — написати листа, знайти гуманітарну допомогу або підготувати проєкт. Нам потрібні й ті, хто вміє створювати контент для сайту, готувати графіку чи навіть макети для наліпок. Здається, що це дрібниці, але нам часто не вистачає ресурсу саме на такі речі. Кожна людина для нас цінна. Навіть якщо у вас є лише кілька годин на місяць — це вже важлива допомога. Не обов’язково присвячувати увесь свій час. Достатньо бажання долучитися і це вже великий внесок.
Христина Срібняк