Понад мільйон громадян Російської Федерації досі живуть у закритих містах. Це так звані Закриті адміністративно-територіальні утворення, які перебувають під особливим захистом. Деяких і цих населених пунктів за радянських часів навіть не було на карті. Нині вони патрулюються військовими, оточені колючим дротом, контролюються камерами відеоспостереження. Доступ до території можливий лише за перепусткою, яку отримати сторонній людині вкрай важко. Про це пише у своїй книзі польська журналістка-розслідувачка Еліс Луґен, яка займається проблемами сучасної Росії, а також є дослідницею історії Радянського Союзу та Холодної війни.
Передусім, такі закриті міста є спадщиною Радянського Союзу, перші з’явилися за сталінської епохи. До 1992 року їхнє існування офіційно заперечувалося, адже у цих містах розміщувалися дослідні об’єкти, де провідні вчені, приховані від світу, проводили дослідження ядерної та біологічної зброї.
«Більшість таких міст була в азійській частині СРСР. Це було продиктоване тим, що коли після закінчення Другої світової війни почали шукати, де розмістити такі міста, треба було зважати на те, що західна частина Радянського Союзу була дуже зруйнована внаслідок воєнних дій. Там проходив фронт, застосовувалася тактика "випаленої землі", тож вирішили, що ці міста треба перенести трохи далі.
Крім того, Берія хотів усе спланувати у такий спосіб, щоб найважливіші закриті міста розташовувалися на території Радянської Росії. Про всяк випадок, якщо б раптом спалахнув конфлікт з якоюсь іншою республікою. Але, наприклад, нині Росія будує космодром "Східний", аби вивільнитися від залежності оренди в Казахстані космодрому "Байконур", який після розпаду Радянського Союзу Росія втратила», — пояснила Еліс Луґен.
Були закриті міста, до слова, і в Українській РСР. Зокрема, в одному з таких на Жовтих Водах добували уран. Гонка озброєнь зі США, за словами Еліс Луґен, була безжалісною. Помилки і випадковості під час досліджень призводили до локальних екологічних катастроф. Інформація про всі трагічні аварії ретельно приховувалася.
Хоча за ці роки багато що змінилося, закриті міста продовжують існувати і залишається однією з найменш відомих сторінок сучасної Росії. З російських джерел відомо про близько 40 таких поселень. Найбільше закритих міст належить Міністерству оборони, а також підприємству «Росатом». Хоча після розпаду Радянського Союзу довгі роки точилися дискусії, чи всі вони справді потрібні, адже кожне з цих міст є неймовірним фінансовим навантаженням на державний бюджет, бо ці міста не здатні утримувати себе самостійно.
«Вони не мають податкових надходжень, або ж ті, що є, мінімальні й незначні. Усе мусить базуватися на дотаціях із центрального бюджету, а мешканці доволі вибагливі. Вони звикли до того, що заробляють значно більше, що отримують 20-відсоткові доплати до зарплат, тому абсолютно все, що відбувається в місті, від оснащення ключового підприємства до таких дрібниць, як заміна лампочки на сходовому майданчику, має фінансуватися Москвою. І саме тому час від часу лунають аргументи, щоб позбавити ці міста їхнього статусу.
Але кожного разу, коли з’являється подібна ініціатива, здіймається галас. Контррозвідка наголошує, що знімати цей статус не можна, усе має залишатися таємним. Міністерство оборони і «Росатом» також проти, як і самі жителі, адже для них важливо зберегти ті привілеї, які вони отримали ще за радянських часів», — зазначила Еліс Луґен.
Такі закриті міста охороняються на рівні секретних об’єктів. Особи, зареєстровані на території, перепустку отримують автоматично. Для сторонніх отримати такий дозвіл на прохід до закритих адміністративно-територіальних утворень є надзвичайно складно. Хіба що хтось приїжджає у відрядження й має офіційне запрошення від підприємства. Заяви на перепустку подаються аж до ФСБ, де людину перевіряють аж до «третього коліна». Дивляться, чи не було, наприклад, у сім’ї американських шпигунів, чи якихось зв’язків із розвідкою, з ким ця особа дружить, чим займається.
Обмеження діють і на виїзд місцевих поза межі закритих територіальних утворень. Ті, хто працює на атомних підприємствах і має доступ до державних таємниць найвищого рівня, можуть пересуватися лише всередині Росії, а за кордон виїжджати лише у службові відрядження у супроводі колег до Білорусі чи Китаю.
«Зараз ситуація значно краща, адже в радянські часи це справді була одна велика "в’язниця". Фізики з Сарова називали своє місто табором. Вони, ймовірно, першими ще у 40-х, на початку 50-х років, дали цю назву, а потім її підхопили й інші закриті міста. У Радянському Союзі функціонували такі терміни, як "атомний табір", "космічний табір", і вони описували саме закриті міста, дуже чітко показуючи, як мешканці там себе почували.
Треба пам’ятати, що ще до смерті Сталіна їм фактично не дозволялося виїжджати, хіба що на полігон для випробування зброї. До 1954 року їх практично ніколи не випускали. Навіть якщо в родині була якась серйозна подія, наприклад похорон», — додала Еліс Луґен.
Попри низку обмежень у зовнішній комунікації, яку мають жителі закритих міст в Росії, через високі зарплати люди погоджуються на роботу у структурах, які примушують їх до цього.
Христина Срібняк / Польське радіо 24