У перші години повномасштабного вторгнення в Україні багато людей прокинулися від вибухів і не до кінця розуміли, що відбувається. Світло зникало, мобільний зв’язок зникав, інтернет працював із перебоями або не працював зовсім. У деяких містах телевежі швидко ставали цілями для ударів. У цій темряві й невизначеності для тисяч людей залишався один простий і старий спосіб дізнатися правду — маленький радіоприймач на батарейках.
Саме в цей момент команда Українського радіо почала працювати так, як не працювала ніколи раніше. Про це розповів виконавчий продюсер Українського радіо Юрій Табаченко.
Команда радіостанції переживала ці події так само, як і всі — зі страхом, розгубленістю, виснаженням. Але дуже швидко прийшло інше відчуття: тепер від їхнього голосу залежить, чи люди розумітимуть, що відбувається, і чи зможуть не втратити віру.
«Ми переживали це так само, як і кожен громадянин України. Але ми розуміли: відповідальні не тільки за себе — люди чекають від нас інформації», — каже Юрій Табаченко.
Перші дні були схожі на безперервну зміну без сну, говорить Юрій Табаченко. Довоєнні програми стали неактуальними. В ефірі залишилося лише найнеобхідніше: новини, пояснення, короткі поради, як діяти під час обстрілів, як поводитися в укритті, що робити, якщо поруч є поранені. Час наче розтягнувся — за кілька годин проживалося стільки подій, скільки раніше вміщалося у тижні.
«Та сітка мовлення, яка була у мирний час, одномоментно стала неактуальною. Потрібна була тільки актуальна інформація — тут і зараз», — згадує радійник.
Найважче було не говорити — а перевіряти. Інформації було багато, але далеко не вся вона була правдивою. У перші дні не існувало чіткої системи оперативних офіційних повідомлень, тому журналісти часто покладалися на власні очі, на кореспондентів, на людей, які телефонували й казали: «У нас щойно був вибух». В ефір ішло тільки те, в чому були впевнені. Бо в ті моменти навіть одне неточне слово могло посіяти паніку.
«Ми говорили тільки те, в чому були впевнені. Часто — за повідомленнями наших кореспондентів або людей, які бачили все на власні очі», — пояснює продюсер Українського радіо.
Дуже швидко стало зрозуміло, що радіо — це не просто ще один канал новин. Для людей у тимчасовій окупації або на лінії боїв воно стало єдиним голосом країни. Коли у дворі стояли чужі військові й переконували, що України вже не існує, люди вмикали приймач і чули інше: Київ тримається, бої тривають, держава працює. І цього іноді було достатньо, щоб не зламатися.
Вхід до Українського радіо у Києві
«Для дуже багатьох людей це був єдиний засіб масової інформації. Радіо на батарейках — і ти хоча б розумієш, що відбувається. Окупанти говорили: України немає, Києва немає. А люди вмикали радіо і розуміли — це неправда. І це дуже сильно підтримувало. Пізніше люди казали: саме завдяки вашому повідомленню ми встигли сісти в евакуаційні автобуси і виїхати», — говорить Юрій Табаченко.
Особливо запам’яталися ефіри про евакуацію. Інколи домовленості змінювалися буквально щогодини, і тоді ведучі наживо повідомляли нові точки збору, нові маршрути. Пізніше люди, які змогли виїхати, розповідали: саме ці слова по радіо стали для них сигналом — треба бігти просто зараз.
Є ще одна річ, про яку рідко говорять, але вона була дуже важливою. Слухання радіо не залишає слідів. У телефонах можна знайти історію повідомлень, підписок, фото. А радіохвиля зникає в ту саму секунду, коли її почули. Для людей на окупованих територіях це означало можливість залишатися на зв’язку з Україною, не ризикуючи життям.
Юрій Табаченко каже, що саме тоді радіо повернуло свою стару, майже забуту роль — бути голосом, який залишається навіть тоді, коли зникає все інше. І, можливо, найважливішим було не лише те, що цей голос повідомляв новини, а те, що він просто звучав — спокійно, впевнено, поруч. Бо в ті дні людям було життєво потрібно знати: вони не самі.
Повну розмову слухайте у доданому звуковому файлі:
15:28 TABACZENKO_OK_001.mp3 Голос, який залишався: як радіо допомагало українцям у перші дні великої війни
Володимир Гарматюк