Чи можна виміряти щастя? І чи прагнуть люди в усьому світі одне й те саме? Міжнародна дослідницька група шукає відповіді на ці питання, аналізуючи уявлення людей про «ідеальний» рівень щастя в різних культурах. Проєкт очолює Якуб Крись з Інституту психології Польської академії наук. Дослідники проаналізували дані двох великих міжнародних опитувань, що охопили майже 20 тисяч респондентів із 61 країни світу.
Проміжні результати показують, що прагнення до максимально можливого щастя характерне насамперед для суспільств типу WEIRD — західних, освічених, індустріальних, заможних і демократичних. Саме там ідеал щастя часто означає бути «дуже щасливим» або навіть більше.
Наприклад, у Німеччині та Ісландії відповідно 86% і 84% опитаних вважали, що ідеальне щастя — це щонайменше рівень «дуже щасливий». Натомість у Бутані, Гані, Нігерії, Японії та Пакистані понад 70% респондентів вважали, що ідеальне щастя лежить нижче цієї позначки.
Це не означає, що в «незахідних» культурах щастя менш важливе. Воно залишається центральною цінністю, але не обов’язково у формі постійної максимізації позитивних емоцій.
У психології щастя зазвичай розглядають як поєднання емоційного стану та загальної задоволеності життям. Саме на цьому ґрунтується метод, який використала команда, — «Шкала задоволеності життям», розроблена наприкінці 1980-х американським психологом Едом Дінером.
Респондентів запитують, наскільки вони задоволені своїм життям загалом. Окрім цього, в дослідженні з’являється ще один важливий вимір — ідеали. Людей просять визначити, який рівень щастя вони вважають ідеальним, а також зробити уявний вибір між щасливим, але не надто осмисленим життям, і життям, сповненим сенсу, але не цілком щасливим.
Результат стабільний у різних країнах і різних методах: що «західнішою» та економічно заможнішою є країна, то вищим у середньому люди визначають ідеальний рівень щастя.
Один із цікавих висновків стосується зв’язку між щастям і відчуттям сенсу. У суспільствах із нижчим рівнем психологічного напруження ці два поняття тісніше пов’язані. Там, де люди рідше публічно говорять про негативні емоції, щастя частіше сприймається як щось осмислене.
Натомість у культурах, де поширене «виливання» негативних переживань, зв’язок між щастям і сенсом слабшає. Дослідники припускають: постійна присутність чужого болю й проблем підштовхує до дій, спрямованих на допомогу іншим, а це формує сенс, але не завжди додає суб’єктивного відчуття щастя. Якщо ж у такому контексті зробити пріоритетом власне щастя, доводиться дистанціюватися від джерел цього сенсу.
У пошуках пояснень науковці звертаються не лише до психології, а й до географії та антропології. Одна з гіпотез пов’язує ідеалізацію щастя з умовами, в яких формувалися культури.
Серед чинників — нижча поширеність патогенів, легший доступ до питної та судноплавної води, а також рідкість природних катастроф. Такі середовища історично давали більше простору для життя без постійної боротьби за виживання. Саме в них, за даними дослідження, сформувалися культури, які сьогодні називають західними.
Втім, коли всі ці чинники врахувати одночасно, вирішальними залишаються не природні умови, а культурні характеристики: індивідуалізм, економічний розвиток, рівень демократії та технологічний прогрес.
Дослідження щастя ще далекі від остаточних висновків. Проте вже зараз вони ставлять незручні питання про те, що саме вважати показником розвитку суспільства.
Економічні індикатори залишаються важливими, але дедалі частіше звучить думка, що цього недостатньо. Водночас результати показують: уявлення про щастя як головну мету політики та соціального розвитку — це радше західна спадщина, а не універсальна істина.
На думку Якуба Крися, існує певний оптимальний рівень щастя, після досягнення якого варто ставити інші запитання: про сенс, відповідальність і розподіл ресурсів. Зокрема — про нерівності, що є наслідком колоніального минулого, і про те, чи варто робити ще щасливішими тих, хто й так живе у відносному добробуті, коли значна частина світу досі бореться з базовою нестачею.
Польське радіо 24, переклала Христина Срібняк