У Любліні вшанували пам’ять Головного Отамана Армії Української Народної Республіки Симона Петлюри, убитого 25 травня 1926 року в Парижі агентом радянських спецслужб. Цьогоріч минає сто років від дня його смерті.
Симон Петлюра — одна з ключових постатей української історії ХХ століття, політичний і військовий діяч, голова Директорії УНР та Головний Отаман військ Української Народної Республіки в роки визвольних змагань 1918–1921 років. У радянській, а згодом і російській пропаганді похідне від його прізвища слово «петлюрівці» стало означенням ворогів режиму.
Про люблінські заходи пам’яті та значення постаті Петлюри розповів голова Українського товариства в Любліні Ґжеґож Купріянович.
«Цього року минають соті роковини смерті Головного Отамана Армії Української Народної Республіки Симона Петлюри, який загинув 25 травня 1926 року в Парижі від рук радянського агента. У Любліні існувала традиція вшанування пам’яті Симона Петлюри. Це пов’язано з тим, що після поразки визвольних змагань за самостійну Україну група кількох сотень українських політичних та військових емігрантів осіла в Любліні», — зазначив Купріянович.
Після звільнення з таборів інтернування колишні вояки Армії УНР та політичні емігранти шукали можливостей для життя і праці в різних містах Польщі. Частина з них оселилася на Люблінщині, де створювала осередки Українського Центрального Комітету.
«У самому Любліні осіла група кількох сотень емігрантів. Там, де була робота, наприклад у Рийовці на Холмщині, також діяли групи петлюрівців. Такі осередки були в Любліні, Рийовці, Холмі та Тересполі», — пояснив він.
За словами Купріяновича, постать Петлюри залишається важливою і в контексті польсько-українських відносин. Саме він уклав союз із Польщею, відомий як Пакт Петлюри — Пілсудського.
«Цей договір мав не лише політичне і військове значення, а й символічне. Він показував, що дві молоді відроджені держави — Польща та Україна — шукають порозуміння й усвідомлюють потребу об’єднатися для боротьби зі спільним ворогом — радянською Росією», — зазначив голова Українського товариства в Любліні.
Результатом союзу стала спільна Київська офензива польського та українського війська, що завершилася визволенням Києва у травні 1920 року. Водночас, нагадує Купріянович, подальший мирний договір Польщі з радянською Росією став для українців болісним ударом.
«Польща уклала договір із радянськими республіками, який з перспективи України сприймався як зрада і залишення союзника наодинці. Українські вояки були інтерновані Польщею, а територія України поділена між Радянським Союзом і Польщею», — каже він.
Окремо Купріянович звернув увагу на роль Петлюри у формуванні української культурної дипломатії.
«Щодо культурної дипломатії — це було щось зовсім нове і виняткове не лише в українському контексті, а й у глобальному масштабі. Симон Петлюра розумів, що Україну потрібно показати світові не як анонімне політичне утворення, а як народ і націю з багатою культурою та історичною спадщиною», — підкреслив він.
На думку Купріяновича, радянська пропаганда перетворила ім’я Петлюри на символ «ворога» саме тому, що він уособлював боротьбу за незалежну українську державу.
«Як і кожна історична постать, Симон Петлюра є неоднозначною фігурою. Проте безперечно одне: він докладав величезних зусиль для побудови та збереження української державності в надскладних обставинах початку ХХ століття», — наголосив він.
Інна Ясницька