Книга «Між руським миром та духовною незалежністю» передусім намагається відповісти на питання, яку позицію може зайняти релігія в часи екстремальних ситуацій. Анджей Шабатюк вказує, що релігія в такому випадку сприймається як інституція, передусім церква. Він зазначає, що на Заході Європи є багато науковців, які досліджують тему, як Росія використовує православну церкву в агресії проти України. Натомість бракує досліджень, які б говорили про українську православну церкву. Науковець у нашій розмові каже, що феноменом є те, як в самій Україні церква стала елементом певної національної безпеки. Сьогодні вона створює захисну стіну від ідеологічних і політичних, агресивних впливів Російської Федерації та Московського патріархату. Церква мобілізує суспільство до спільної оборони, і, як говорить Анджей Шабатюк, ця активність є багатоаспектною. З одного боку — це гуманітарна та військова допомога. З іншого, за словами політолога, недооцінений, часто непомічений аспект — дипломатична агітація. Духовенство в Україні представляє за кордоном, яка ситуація зараз в Україні, закликає до гуманітарної допомоги, до дипломатичної підтримки, до посилення санкцій, а також до військової допомоги. Він підкреслює, що церква була залучена від початку повномасштабного вторгнення до підняття морального духу і військових, і суспільства загалом.
— Феноменом України є її громадянське суспільство. Щодо цього немає жодних сумнівів. Церква тут відігравала особливу роль, і зауважмо ще одну річ, яка, на мою думку, також важлива з точки зору тих політичних прагнень України щодо зближення з Європейським Союзом чи загалом із Заходом. Саме церква, принаймні частина духовенства, прямо підтримує Україну в її прагненні до Європейського Союзу, а також, що не менш важливо, а може навіть важливіше, підтримує продемократичні зміни та реформи в Україні. Тобто для церкви питання цих продемократичних, проєвропейських змін, створення сучасної, безпечної держави, що розвивається, також є елементом, який становить важливий компонент. Тож ми цього не помічаємо, може, так би мовити, не цінуємо, бо в нас немає такої ситуації, яку зараз має Україна, але пам'ятаймо також з історії, що в ті важкі моменти, коли Польща стикалася з якимись викликами, коли ми переживали період конфліктів, воєн, костел найчастіше стояв разом із суспільством і в ці важкі моменти підтримував його.
Доктор Анджей Шабатюк також зазначає, що не всі церкви в Україні вважають, що зближення з Європейським Союзом є найкращим рішенням. Мова йде про українську православну церкву, яка досі перебуває під впливом Московського патріархату. Як зазначає аналітик, ця структура офіційно не критикує об'єднання чи зближення України із Заходом, натомість порушує питання, які також часто раніше з'являлись у Польщі за часів, коли країна прагнула вступити до Європейського Союзу. Мова йде про залякування моральними наслідками зближення з ЄС — наприклад, що настане кінець сімейним та християнським цінностям, що «традиційні цінності» будуть під загрозою, якщо Україна зблизиться із Заходом. Політолог підкреслює, що російська церква — це загроза не лише в ідеологічному вимірі, це також ресурс, який використовують російські спецслужби. Він наголошує, що духовенство, пов'язане з Московським патріархатом, прямо колаборує з російськими спецслужбами та російським військом.
— Це не нова проблема, це явище спостерігалося ще з 2014 року, тож тут існує цілий спектр загроз, які виникали в контексті діяльності окремих церков на території України. Сьогодні, на мою думку, насправді ця боротьба за душі в Україні має й такий цивілізаційно-політичний вимір, бо Україна бореться за те, чи буде вона після війни європейською державою, чи залишиться державою в сфері російського впливу. Не один священнослужитель, у тому числі, наприклад, владика Епіфаній, тобто очільник Православної церкви України, підкреслює, що найбільшою загрозою, яка зараз з'являється на горизонті щодо України, є те, що постане нова залізна завіса, цього разу на Бузі, і Україна опиниться за цією завісою, в сфері російського впливу. Тобто загроза, яка найбільше непокоїть не лише духовенство, а й, мабуть, українських політиків та інтелектуалів, полягає в тому, що Україна просто залишиться сама в цій війні з Росією, без допомоги, без підтримки Заходу, просто буде поглинута Росією, а ці прозахідні, проєвропейські прагнення будуть просто придушені.
Членство України в Європейському Союзі дає гарантію релігійних свобод. Щоб зрозуміти, чому це важливо, потрібно побачити, що відбувається сьогодні на тимчасово окупованих територіях.
— Там немає релігійної свободи, там переслідуються релігійні громади, доходить навіть до вбивств священників, влада також забирає церкви. Там греко-католицька церква чи автокефальна православна церква наразі не можуть функціонувати. Їх поступово позбавляють парафій. Варто додати, що навіть та проросійська церква, яка залишається в зв'язку з Московським патріархатом, тобто Українська Православна Церква, систематично адміністративно поглинається Московським патріархатом. Тобто на цей момент більшість православних єпархій на окупованих територіях формально вже є частиною Російської Православної Церкви, попри те, що це є порушенням церковних канонів.
Українська православна церква Московського патріархату відома також своєю пропагандистською діяльністю. Протягом останніх років в Україні правоохоронні органи неодноразово повідомляли про виявлення окремих випадків поширення представниками цих релігійних структур матеріалів, які містили проросійські наративи або виправдовували чи підтримували російську агресію. Служба безпеки України повідомляла про проведення обшуків у монастирях та окремих церквах, вилучення пропагандистської літератури, а також про підозри окремим священнослужителям у колабораційній діяльності або державній зраді.
— Це дуже цікава тема, яку ви порушуєте, бо навіть у таких державах, які здавалися б цілком маргінальними з точки зору активності Російської церкви, вона активно діє. Нещодавно я був на конференції, де дослідник із Португалії, який, що цікаво, перейшов у православ'я і прийняв хрещення в Православній церкві в Португалії, описав, що там зараз відбувається, тобто те, як сильно росіяни намагаються вербувати осіб, насамперед біженців з України чи економічних мігрантів, щоб вони скупчувалися в парафіях, які адмініструються Московським патріархатом. Він підготував працю на кілька десятків сторінок, показуючи, які меседжі там подаються вірянам. Це явно імперський, російський, антиукраїнський наратив, що показує Росію як приклад традиційних цінностей, як державу, яку переслідує Захід. Це маргінальний приклад — Португалія, яка насправді не є аж такою важливою з точки зору Московського патріархату державою, хоча там є доволі велика українська діаспора, тож можемо здогадуватися, що в Італії, в Німеччині, також у Польщі, у Сполучених Штатах чи в Канаді таке явище також має місце, і тут відбувається така боротьба за душі.
У своїй книзі політолог Анджей Шабатюк вказує, що великою проблемою для України після отримання Томосу про автокефалію Православної Церкви України було те, що не вдалося отримати дозвіл на відкриття парафій цієї автокефальної церкви на території Європи, Сполучених Штатів і Канади. Цією прогалиною скористалася Російська православна церква, а також Українська православна церква, що перебувала під впливом Московського патріархату. Ці дві структури активно намагалися згуртувати навколо себе вірян. Сьогодні на території Європи українську діаспору утримує греко-католицька церква, яка має можливість відкривати свої парафії. Саме вона намагається залучати священників з України, щоб вони працювали з українською громадою і щоб не програвати боротьбу за свідомість людей, які виїхали з України.
— Це серйозна проблема, але вона ще набагато ширша, бо зауважмо, що тут є також величезний лобізм, спонсорований Російською Федерацією у Сполучених Штатах, на заході Європи, де нинішня релігійна ситуація в Україні використовується для дискредитації влади України. Тут більше йдеться про скоординовану діяльність, оплачувану доволі заможними фондами чи безпосередньо олігархами, метою якої є, наприклад, обмеження допомоги Україні. З'явився, наприклад, такий наратив, що Україна переслідує християнство на території своєї держави, бо, в лапках, бореться з проросійською, промосковською церквою, і це суперечить фундаментальним засадам демократичної держави та посягає на основи прав людини. Такий наратив уже кілька років поширюється у Сполучених Штатах, а також у Німеччині, на заході Європи. Це дуже добре продуманий наратив. Чому? Бо у Сполучених Штатах консервативні кола дуже впливові і серед демократів, і серед республіканців, а знання про реальну ситуацію в Україні не таке поширене. Тож ті середовища, які краще вміють достукатися до консервативних, християнських, але також католицьких кіл, перемагають. Тут є, можна сказати, постійне суперництво між Україною чи тими середовищами, які підтримують Україну, та Росією і тією групою держав чи якоюсь організацією, що підтримують це російське бачення.
Усе вказує на те, що питання релігії буде одним із найважливіших під час мирних перемовин. Як говорить Анджей Шабатюк, росіяни точно не відмовляться від цієї теми, бо вона занадто зручна, щоб атакувати Україну, дискредитувати її та обґрунтовувати територіальні анексії. Наприклад, міністр закордонних справ Російської Федерації Сергій Лавров у травні минулого року сказав, що Україна втратила право на Донбас і південно-східну Україну, бо переслідує російськомовне населення та православних. Унаслідок нібито цього переслідування це населення хоче відокремитися від України. Що вказує, що цей елемент інструментального використання церкви чи релігії у війні проти України чи проти Заходу є дуже важливим.
Під впливом Московського патріархату також залишається Білорусь. Аналітик каже, що церква в Білорусі активно долучається до війни проти України. Нерідко траплялося, що саме в церквах відбувалися збори коштів на дрони, які викликають багато запитань, бо вони все ж не повинні відбуватися в церковних структурах, на відміну від гуманітарної допомоги. Українські церкви також організовували підтримку для військових, але це була підтримка для формацій, які захищають свою територію, захищають цивільне населення. Як підкреслює Анджей Шабатюк, ця проблема стосується не лише Білорусі, а й, наприклад, Латвії та Естонії, де досі є проблема з церквами, які офіційно розірвали свої контакти з Московським патріархатом, проте є певні сумніви, чи на практиці ці структури функціонують окремо. Дані підтверджують, що в Латвії — меншою мірою, але у випадку Естонії багато таких церков і далі функціонують.
Матеріал підготувала Інна Ясніцька