Польський актор і режисер Анджей Северин отримав премією Stand With Ukraine Award-2026 за послідовну публічну підтримку українців та України. Багаторічний директор Польського театру імені Арнольда Шифмана у Варшаві задекларував свою позицію одразу після початку російської агресії на Сході і відтоді системно співпрацює з Україною у культурній галузі. За час його керівництва театр читав щоденники Володимира Вакуленка, тексти Вікторії Амеліної, поезію Сергія Жадана та Галини Крук, поставив виставу «Харків!Харків!», їздив із гастролями до Києва. Анджей Северин каже:
— Я не історик, а тому моя розповідь буде непрофесійною, а винятково з власної перспективи. Я не пережив війни, народився через рік після завершення ІІ світової. Моя мати була селянкою з Келецького краю, батько — інтелігентом із Варшави. Після війни батько закінчив університет і вступив до Союзу польської молоді, а згодом — до Польської об'єднаної робітничої партії. Через деякий час батьки розлучилися, і ми із сестрою залишилися самі з матір'ю. Тоді мені пощастило зустріти Яцека Куроня. У той час він ще був комуністом і педагогом, та створив організацію «Друзі», а також так зване Валтерівське коло, і був нашим наставником. Він виховував нас у комуністичному дусі, як активних громадян, яких турбує світ навколо. Яцек дуже чутливо ставився до української тематики. Він передав нам свою турботу про хороші відносини з Україною. Він, так само як і редактор Ґедройць, вважав, що вільна Україна означає вільну Польщу, а вільна Польща і вільна Україна означають вільну Європу. Сьогодні про це пам'ятають далеко не всі. Окрім людських почуттів, якими керувалося польське суспільство на початку повномасштабної війни Росії проти України, ми також усвідомлювали, що допомагаємо й у власних інтересах. Саме цього мене навчили ці двоє панів — Яцек Куронь і Єжи Ґедройць…
Але повертаюся до 60-х років. З часом діяльність гуртків Куроня почала вже не подобатися владі. Валтерівське коло розпустили, а його учасники пішли в опозицію до репресивної системи, яку я навіть не називав би ні комуністичною, ні соціалістичною, але безперечно — прорадянською. Діяльність Яцека Куроня стала важливим етапом формування польської демократичної опозиції. Разом з Каролем Модзелевським у березні 1965 року вони опублікували «Відкритий лист до членів Польської об'єднаної робітничої партії», в котрому критикували комуністичну систему з марксистських позицій, стверджували, що влада фактично належить партійній бюрократії, а робітники не мають реального впливу ні на політичні, ні на економічні рішення. Вони вимагали політичних свобод, демократизації, скасування цензури та реального впливу суспільства на владу. За поширення листа їх заарештували. Суд відбувся у липні. Кароля Модзелевського засудили до трьох з половиною років ув'язнення, Яцека Куроня — до трьох років. Після звільнення у 67-му вони не припинили діяльності. А коли в березні 68-го почалися студентські протести, які сформували опозицію серед інтелігенції, Куроня і Модзелевського знову заарештували. Цього разу влада звинуватила їх у підбурюванні до протестів. Їх вдруге й засудили до ув'язнення. Потім були події 1970 року на узбережжі, коли масу протестувальників-робітників просто вбили. У 1976 році протест робітників також був придушений владою, але саме тоді почався процес об'єднання інтелігенції з робітничим класом, який зрештою призвів до виникнення «Солідарності». Звісно, я все значно спрощую. Але як вже сказав, я був вихованцем Яцека Куроня, навчався в театральній школі. А коли почалися протести через зняття з афіші Національного театру вистави «Дзяди» Адама Міцкевича в постановці Казімєжа Деймка, я теж протестував. За це мене викликали до колегії у справах про правопорушення. Я закінчив навчання, після чого мене вже надовго заарештували — за протест проти введення військ Варшавського договору, зокрема й польських військ, до Чехословаччини, а також за розповсюдження листівок у жовтні, коли студенти повернулися до університетів.
Під вартою на Раковецькій Анджей Северин провів кілька місяців. Потім на нього поширилася амністія. Цей час під вартою згодом в інтерв'ю для іншого він згадає як досвід брехні та зради.
— У в'язниці на Раковєцькій я дуже добре харчувався. У камері нас було троє-четверо. Кожен мав право отримувати передачі. Щотижня з дому надходили якісь пакунки з шинкою, балероном та іншими делікатесами, яких у звичайному житті до того я не їв, бо був бідним. Також я купував у кіоску ізолятора ковбасу і білий хліб, який був символом розкоші. У звичайному житті я не їв їх щодня. Тоді я і не знав, що білий — менш корисний. Чому я назвав це час періодом брехні та зради? Тому що мої співкамерники стежили за мною, доносили. Коротко кажучи, звітували офіцерам Служби безпеки про кожну розмову. Не хотів би говорити про це ширше, проте дипломатично згадаю, що мої друзі по-різному поводилися і проявилися під час слідства. Ну а за кілька місяців я потрапив під амністію, продовжив роботу в театрі. Цей час, звісно, зміцнив мої демократичні переконання, але передусім важливим для країни був той студентський рух в березні, який став сигналом того, що дух свободи живе в молоді. Коли ми говоримо про Березень 68-го, то передусім думаємо про Варшаву, але протести тривали й в інших місцях Польщі, і варто пам'ятати про людей, які їх продовжували там. А тим часом Польща змінювалася разом зі свідомістю її громадян. Настали сімдесяті, почав розвиватися демократичний рух. А потім усе це — разом із політикою президента Рейгана, гонкою озброєнь, яка виснажувала соціалістичний табір, обранням кардинала Войтили Папою Римським, економічною ситуацією в Радянському Союзі — призвело до всіх цих змін. Водночас Москва і Польська об'єднана робітнича партія оцінили ці зміни негативно, і в Польщі було запроваджено воєнний стан. Але після цього в економіці нічого не змінилося, ані в Радянському Союзі, ані в Польщі. Натомість суспільство стало ще більш свідомим, ніж раніше. Воно вже мало у своїх руках вільну профспілку — «Солідарність». І все це зрештою призвело до частково вільних виборів, потім — до повністю вільних виборів, об'єднання Німеччини тощо.
З 1980 року Анджей Северин розпочав роботу у театрах і кіно у Франції. На той момент у Парижі вже була сформована польська еміграція, яка посилилася після березневих подій 68-го. Вони супроводжувалися антисемітською кампанією влади ПНР. Людей єврейського походження, а також інтелектуалів, пов'язаних із протестами, фактично змушували залишати Польщу. Їм видавали так звані «документи подорожі», які позбавляли їх можливості повернутися до Польщі як громадянам. Еміграція тривала переважно у 1968 – 1970 роках, оцінки кількості тих, хто полишив, різняться, часто називають близько 13 тисяч осіб. Серед них були сотні науковців, журналістів, митців, лікарів та інженерів. Серед найвідоміших — Лєшек Колаковський, Броніслав Бачко, Зиґмунт Бауман, Влодзімєж Брус, Кшиштоф Помян, Ян Котт, Александр Форд. Не всі лишилися у Франції, багато проїздом. Але через це і справді сформувалась міцна еміграція. Коли 1981 року прийшла новина про воєнний стан, Анджей Северин вирішив не повертатися. Разом із іншими вони заснували в Парижі Координаційний комітет «Солідарності» і упродовж наступних років робили для Польщі й підпілля все, що могли. Режисер розповідає:
— Ми діяли дуже просто. Ми їздили по всій Франції, розповідали про «Солідарність», представляли її, показували, що відбувається в Польщі. І вже після запровадження воєнного стану, і раніше, ще до того, як виник Комітет. Тоді французьке суспільство і французькі медіа дуже цікавилися тим, що відбувається в Польщі. Від моменту виникнення «Солідарності» й до запровадження воєнного стану інформація надходила дуже регулярно, точно й детально. Після запровадження воєнного стану це стало складніше. Але, звичайно, з одного боку, ми намагалися діяти через французькі медіа, а з іншого — медіа всього світу були зосереджені на тому, що відбувається в Польщі, й активно висвітлювали ці події. Завдяки цим медіа поляки часто дізнавалися всередині країни про те, що відбувається в їхній же країні. Ми також збирали гроші. Пам'ятаю, що я зіграв у виставі «Пер Ґюнт» у постановці Патріса Шеро, а зібрані кошти ми передали «Солідарності» в Польщі. Пам'ятаю також, як кошти на підтримку зі своїх виступів передавали нам відомий французький співак Ів Монтан разом зі своєю дружиною-акторкою Сімоною Сіньйоре. Вони завжди були залучені до справи свободи у Східній Європі. Ми були своєрідним мостом між Францією та Польщею. Варто згадати, що діяв також Координаційний комітет у Брюсселі. Я не був серед найголовніших діячів Комітету, але людиною, яка виконувала завдання. Крім того, у мене була дуже інтенсивна мистецька робота в театрах і кіно, тому вже через кілька місяців я перестав бути на передовій діяльності Комітету. Натомість у перші дні після запровадження воєнного стану я був людиною, яку медіа дуже добре знали. Я практично одразу — здається, вже 14 грудня — виступав на французькому телебаченні.
Після того, як у Польщі в 1989 році утвердився демократичний процес, Северин повернувся до роботи у Польщі, але продовжував жити у Франції — до 2013 року. Анджей Северин розповідає:
— У Франції я мав родину і не планував повертатися до Польщі, бо мав роботу і мусив займатися сім'єю. Водночас я знав, що колись повернуся до Польщі, бо не хотів помирати у Франції. Загалом у Парижі я пропрацював 33 роки. І лише 2013 року повернувся до країни вже остаточно. Я перестав бути членом «Комеді Франсез», в якому провів 20 років, і упродовж тривалого часу працював одночасно між Польщею та «Комеді Франсез», а потім уже тільки в Польщі.
У 2011 році Анджей Северин став директором Польського театру ім. Шифмана у Варшаві. Окреме місце серед польських голосів підтримки України посідає саме він — актор, режисер і директор Польського театру у Варшаві. Його солідарність з Україною почалася задовго до повномасштабного вторгнення. У 2014 році після початку російської агресії Северин виступав у Харкові й публічно заявляв про підтримку України. Сам Северин використовує свою публічність, щоб говорити про Україну не лише в Польщі. Він послідовно нагадує міжнародній аудиторії про російську агресію та необхідність подальшої підтримки України. За цю багаторічну солідарність і конкретну допомогу українській культурі цього року він став одним із лауреатів Stand With Ukraine Award. Северин каже:
— Знаєте, у мене є такий зошит, у якому я записав свої перші роздуми про свою майбутню директорську роботу. Одним із пунктів було розвивати мистецькі, театральні зв'язки зі східними сусідами Польщі — з Україною, Білоруссю, Литвою, Латвією, Естонією. Так і сталося. Це мені справді вдалося зробити. Вже тоді я знав, що мистецьке середовище України, як і завжди, бореться з поневолювачем — Росією. І що Росія завжди намагатиметься знищити українську культуру, розуміючи, що саме культура формує національну ідентичність. Коли ти знищуєш культуру, знищуєш пам'ять про історію, тоді набагато легше маніпулювати людиною, підкорити її і перетворити на раба. Але росіянам цього ніколи не вдасться. Україна, громадяни України, люди культури надто сильні, щоб підкоритися Росії. Я почав планувати різні поїздки в Україну, відвідував театри в Харкові, Києві, Львові. Я налагодив контакти з митцями, які згодом, коли я вже став директором і справді міг планувати роботу, приїхали до нас і працювали у театрі.
Я запросив Влада Троїцького, який поставив «Український Декамерон». Я організовував читання польською мовою, поетичні салони, зокрема поезії Майдану, коли вже відбулася Революція Гідності, вечори сучасної поезії, поезії Шевченка. Наш театр вирізнявся на театральній карті Польщі українським знаком, якщо можна так сказати. З 2015-го ми організували «Українські вечори» і дали голос віршам Надії Суровцової, яка була багаторічною бранкою радянських таборів, а також ще одного політв'язня — Данила Шумука. Читали фрагменти його автобіографії — пережитого і осмисленого ним. Ми повернули до пам'яті постаті, про яких не всі українці знають. І я цим дуже пишаюся. Я не знаю, чи може культура змінити світ, чи може вона запобігти бомбардуванню Києва. Я знаю, що завдяки культурі, зокрема, Київ може вистояти. Не йдеться про те, що театральна вистава, роман, пісня чи скульптура зупинять російських варварів. Але культура потрібна духові народу, вона його зміцнює. Я знаю, що коли холодно і людина голодує, вона більше думає про шматок хліба та вогнище, біля якого могла б зігрітися, ніж про поезію. І все ж я думаю, що особливо в таких драматичних ситуаціях, які переживають наші українські друзі, культура може відігравати, і відіграє, дуже позитивну роль. Як я можу не згадати про те, що часом відбувається в метро, коли в київському метро чи інших містах грають вистави? Як я можу не говорити про Сергія Жадана і його пісні та про багатьох інших митців, які працюють для українського суспільства, для українського народу в цій трагічній ситуації?
Розмовляля Христина Срібняк
Запрошуємо послухати розмову