X
Шановний Користувачу,
25 травня 2018 року набуло чинності Розпорядження Європейського парламенту і Ради (ЄС) 2016/679, прийняте 27 квітня 2016 р. (RODO). Заохочуємо до ознайомлення з інформацією про обробку персональних даних на порталі PolskieRadio.pl
1.Адміністратором даних є Polskie Radio S.A. з головним офісом у Варшаві, al. Niepodległości 77/85, 00-977 Warszawa
2. У справах, пов’язаних з Вашими даними, слід звертатися до Інспектора охорони даних, e-mail: iod@polskieradio.pl, тел.: 22 645 34 03
3.Персональні дані оброблятимуться у маркетингових цілях на основі наданої згоди.
4.Персональні дані можуть надаватися виключно з метою належного надання послуг, обумовлених у політиці приватності.
5.Персональні дані не надсилатимуться за межі Європейського економічного простору або до міжнародних організацій.
6.Персональні дані зберігатимуться протягом 5 років від закриття облікового запису, відповідно до законодавчих положень.
7.Ви маєте право на доступ до своїх персональних даних, їх виправлення, перенесення, усунення або обмеження обробки.
8.Ви маєте право на внесення протесту щодо подальшої обробки, а у випадку висловлення згоди на оброку персональних даних – на її відкликання. Використання права на відкликання згоди не розповсюджується на обробку, що мала місце до моменту відкликання згоди.
9.Ви маєте право на подання скарги до наглядового органу.
10.Polskie Radio S.A. повідомляє, що в процесі обробки персональних даних не приймаються автоматизовані рішення та не застосовується профілювання.
Більше на цю тему Ви знайдете на сторінках персональні дані та політика приватності
Розумію
Українська Служба

На перетині культур, або про еміграцію українців з Польщі з 80-х років до Канади

12.09.2020 20:50
До вашої уваги три частини інтерв’ю із професоркою Патрицією Тшещинською, у яких - про явище еміграції українців з Польщі до Канади, про умови еміграції, про те, як перетинаються різні покоління української діаспори у Канаді, про пошуки ідентичності і життя у нових умовах із попереднім досвідом
Аудіо
  • «Діаспора. Пам’ять. Місця. Українці з Польщі з 80-х років ХХ століття у Канаді. Етнографічні студії» - перша частина інтерв"ю із Патрицією Тшещинською
  • «Діаспора. Пам’ять. Місця. Українці з Польщі з 80-х років ХХ століття у Канаді. Етнографічні студії» - друга частина інтерв"ю із Патрицією Тшещинською
  • «Діаспора. Пам’ять. Місця. Українці з Польщі з 80-х років ХХ століття у Канаді. Етнографічні студії» - третя частина інтерв"ю із Патрицією Тшещинською
      , 2015, Patrycja Trzeszczyńska
Один із багатьох українських багазинів у Торонто, 2015, Patrycja TrzeszczyńskaPatrycja Trzeszczyńska

«Діаспора. Пам’ять. Місця. Українці з Польщі з 80-х років ХХ століття у Канаді. Етнографічні студії» (пол. - Diaspora-pamięć-miejsca. Ukraińcy z Polski z lat 80. XX wieku w Kanadzie. Studium etnograficzne) - так називається книжка професорки Яґєллонського університету, етнографині, антропологині і українознавчині Патриції Тшещинської. Це - дослідження, яке показує наскільки цікавим явищем була еміграції представників української меншини у Польщі до Канади у 80-х роках минулого століття і те, як далі цей фактор впливає на їхнє життя. До вашої уваги три частини інтерв’ю із професоркою Патрицією Тшещинською, у яких - про явище еміграції українців з Польщі до Канади, про умови еміграції, про те, як перетинаються різні покоління української діаспори у Канаді, про пошуки ідентичності і життя у нових умовах із попереднім досвідом.

З чого розпочалась еміграція українців з Польщі до Канади?

Можна сказати, що вершина процесу еміграції молодих українців з Польщі відбулася в середині 80-х років. Виїзди відбувалися вже після воєнного стану. Звичайно, економічна криза найбільше активізувала суспільство до пошуку шляхів виходу, виїзду з Польщі, і то не лише осіб українського походження.  Тому цей процес суспільної бідності також торкнувся українського середовища. І молоде покоління, люди, народженні у 60-70-х роках, які у 80-х роках розпочинали доросле життя. Часто вже були випускниками університетів або середньої школи і розпочинали навчання, створювали сім’ї, задумувались над своїми перспективами у країні. Це - економічна причина. Друге питання – дуже важлива річ, пов’язана з відчуттям «громадянина другого сорту». Під час своїх досліджень я зустрічалася з такими розповідями, які значним чином базуються на цьому досвіді життя – не лише в комуністичній країні, де всіх громадян з різних причин можуть переслідувати, адже так працює ця система і це відчуття загрози є постійно, але представники невизнаної, небажаної української нацменшини з цією системою змагалися подвійно. Багато з них мали проблеми із декларуванням своєї національної приналежності. З дитинства вони жили з відчуттям обов’язку приховувати те, ким вони є, вони перемикалися з української на польську мову у громадських місцях. Багато з них також мали почуття дискримінації у школі, з називанням «українцями з чорним піднебінням», тому цей негативний стереотип «українця в Польщі» дуже сильно впливав на їхнє життя. У зв’язку з цим, це - черговий чинник, який спричинився до того, що багато з них думали про виїзд, про виїзд з комуни, з країни, у якій є економічна криза і з країни, де не до кінця вони  відчувають себе вдома. Натомість, були також різні інші мотиви, більш особисті, що були пов’язані з потребою розвитку не з етнічних категорій, а, наприклад, професійних, яких для себе у Польщі не бачили. Або бажання щось особливе пережити, щось собі довести. Це також були дуже особисті, інтимні причини, що спонукали цих людей до еміграції. Згідно з моїми дослідженнями, адже ніхто такої статистики не робив, тоді виїхало кілька відсотків осіб українського походження серед усіх емігрантів  з того часу, яких, своєю чергою, порахував професор Даріуш Столя у своїй монографії «Країна без виходу», що вийшла у 2010 році. Властиво, протягом однієї декади виїхало понад 1 мільйон 100 тисяч осіб з Польщі. А я, своєю чергою, знаю, що лише у Торонто, де я була, офіційна тамтешня українська статистика говорить про 5-10 тисяч емігрантів з Польщі. Тому, якщо ми говоримо про одне місто, а тих міст було дуже багато, в Канаді, у США, в ПАР, Австралії, Німеччині, то, якщо ми пододаємо ці числа, то вийде те, що це був значний відсоток всіх тих, що виїжджали у той час з Польщі.

Є чимало легенд про ті виїзди з Польщі, що вони були дуже цікаві. Чи справді так було? Хто цим людям у цьому допомагав? Як це відбувалося?

Був такий отець Володимир Пирчак, який був парохом у греко-католицькій церкві у Кошаліні. Йдеться про часи без інтернету, без стільникових телефонів, тому циганською поштою у середовищі українців переказувалась інформація про те, що цей отець організовує прощу до Ватикану. Українська молодь від початку знала, що ця проща не доїде до місця призначення, що це - спосіб, аби вийти раніше, тобто у Відні. Тому люди охоче записувались на ці прощі. Перший виїзд отець організував у вересні 1981 року, тобто ще до воєнного стану. Другий виїзд був у 1984 році, а останній – на тисячоліття Хрещення Київської Русі, тобто у 1988 році. У своєму дослідженні я це називаю трьома автобусам, тому що отець наймав автобуси, у які сідали молоді люди. На один виїзд це не був один автобус, із кожним виїздом їх було все більше. Автобуси доїжджали до Відня і там ¾ чи навіть більше молодих пасажирів виходили з автобусів. І більше вони до них не заходили. Тому до Відня доїжджала більшість, а до самого Ватикану поодинокі, які потім верталися з отцем до Польщі. Це була найпростіша дорога, аби легально виїхати з Польщі і потрапити до перехідного табору для біженців з комуністичних країн, який був розташований біля Відня, у Трайскірхен – це година дороги приміською залізницею від Відня. Туди потрапляли, серед іншого, молоді українці з Польщі. Я мала нагоду поговорити з великою кількістю тогочасних втікачів. Так сталося, що я потрапила до людей, які саме цією дорогою добиралися з Польщі. Але це не був єдиний шлях. Також траплялися розмаїті закордонні екскурсії, з яких не верталися, це вже була індивідуальна справа. Також, наприклад, були відвідини родини, скажімо, у західній Німеччині, звідки також не верталися. Але, слід зауважити, що саме виїзди з отцем Пирчаком були найбільш популярні і у них було найбільше людей. Також вони були важливі для родин, які залишалися у Польщі. Адже вони давали певне відчуття безпеки: мій син чи донька легально виїжджають з отцем з Польщі, отець ним заопікується, тому буде безпечно, принаймні, до певного часу. Згодом ця молодь потрапляла до Трайскірхен, приїжджала під браму цього перехідного табору, а далі розпочиналася еміграційна процедура.

Одна із церков поблизу Альберти, де українці живуть з 19 століття, фото: Патриції Тшещинської Одна із церков поблизу Альберти, де українці живуть з 19 століття, фото: Патриції Тшещинської

А чому тебе взагалі зацікавила ця тема – українців з Польщі, котрі виїхали до Канади? З чого це почалося?

Тут слід повернутися на багато років назад і сказати, що я – антропологиня і українознавчиня. Багато років я проводила дослідження серед лемківської спільноти в Польщі і в Україні. Але також я займалася українською спільнотою в Польщі, тобто українською національною меншиною у Польщі. Через кілька років, а особливо після видання книжки «Лемківщина, яка пам’ятається», яка базувалися на моїй кандидатській дисертації, я вирішила пошукати можливості виїзду до Канади, аби зустрітись з наративами, що стосуються минулого. Я хотіла поглянути на форму лемківської пам’яті, тої третьої пам’яті, не з Польщі, не з України, а, власне, того, що є серед діаспори, на еміграції. Мені вдалося отримати стипендію. Спочатку я потрапила до канадського Інституту українознавчих студій при Університеті Альберта у Едмонтоні. І там я почала своє дослідження. При цьому, я не могла потрапити до лемків в Едмонтоні, натомість, коли я запитувала про лемків, то мене висилали до українців з Польщі, які прибули у 80-х роках. Згодом я зрозуміла, так, як це часто відбувається в етнографічних дослідженнях, треба йти за тим, що тобі показує терен. А територія мені показала те, що та українська громада вимагає моєї дослідницької цікавості і аналізу.  

 

Обкладинка книжки «Діаспора. Пам’ять. Місця. Українці з Польщі з 80-х років ХХ століття у Канаді. Етнографічні студії», фото: Мар"яни Кріль Обкладинка книжки «Діаспора. Пам’ять. Місця. Українці з Польщі з 80-х років ХХ століття у Канаді. Етнографічні студії», фото: Мар"яни Кріль

«Етнографічні студії»… Що передусім ти мала на увазі? Як ти ці дослідження запланувала і чи ти трималася цього плану під час досліджень і під час написання книги?

Моя перспектива як етнографині і антропологині, українознавчині та знарядь, які в мене є, полягає у тому, аби поглянути на фрагмент життя людей, які мене цікавлять з найнижчої перспективи, з перспективи такої мурахи. Я не маю знарядь збирати дані з висоти пташиного польоту, мене не цікавлять анкети, цифри і статистика. Мені цікаве щоденне життя, у якому я можу перевірити функціонування різних культурних процесів, як вони відбуваються, змінюються, як вони позначаються на цій щоденності. У зв’язку з цим таким ідеалом етнографічних досліджень, до якого я намагаюся прагнути, є проведення максимально багато часу з людьми, у життя яких я намагаюся проникнути, що їх перспективу я намагаюся зрозуміти. Я мала таку нагоду в Канаді жити в українській родині з Польщі. Це було моє основне джерело інформації. Я слідкувала за тією щоденністю, яким чином вона відбувається, проходить. Я вела різні розмови з цією родиною, беручи участь у їхньому щоденному житті. Звісно, були більш формальні інтерв’ю з близько сотнею осіб українського походження, які народжені у Польщі, до яких мені вдалося потрапити. Було дуже широке, поглиблене спостереження за різними ініціативами, святкуваннями,  за фестивалями, які там відбувалися. Я була у церквах, в організаціях українського життя в діаспорі. Я збирала інформацію з різних джерел і на різних рівнях. А далі я намагалася наскільки це можливо, беручи до уваги ті знаряддя, це все підсумувати, дивлячись на досвід мігрантів - українців з Польщі у контексті того, що мене цікавило: як факт, що вони народилися в Польщі і з Польщі емігрували, впливав на їхнє життя, і, можливо, досі на це життя впливає. Виявилось, що факт приїзду з Польщі, буття українцем, народженим у Польщі, до сьогодні, після 30-ти з лишнім років визначає долі, життєві вибори, рішення тих осіб. Від цього неможливо втекти. Цей міграційний досвід сильно закорінений у факті походження з Польщі. Увесь час це присутнє у їхньому житті.

А як себе називають українці з Польщі у Канаді? Якою є українська діаспора у Канаді?

Це – дуже цікаве питання. Я мала серйозні термінологічні проблеми з тим, як описати це в книжці чи раніше у статтях, як взагалі говорити про осіб українського походження, народжених у Польщі, які емігрували до Канади у 80-х роках. Загалом, термін «українці з Польщі» існує серед представників цієї групи у Канаді. Тому я вирішила саме цей термін використати, я не раз його чула в розмовах, тому, мені здається, що це поняття є найбільш нейтральним і також відразу позиціонує цю групу у рамках ширшої української діаспори. А українська діаспора – це дуже різне середовище, дуже розгалужене, поділене, якщо йдеться про хронологію, про генерації, місця походження, час прибуття… Коли я кажу українська діаспора, то я маю на увазі певну конструкцію, це не є певна цілісність, що функціонує в Канаді. Люди, котрі визнають, що вони є частиною української діаспори, вважаються за канадських українців чи українських канадців, адже це і так, і так правильно, звертають увагу на, по-перше, місце походження, місце народження.

Український цвинтар у Канаді, фото: Патриції Тшещинської Український цвинтар у Канаді, фото: Патриції Тшещинської

Я би ще хотіла дуже коротко сказати про цю хронологію. Перші українці, а властиво ще русини, прибували до Канади з кінця ХІХ століття, з 90-х років ХІХ століття з Галичини та Буковини, вони приїжджали до сьогоднішніх провінцій Альберта, Манітоба, Саскачеван. Це було дуже широке заселення. Виїжджали тисячі осіб за землею, за хлібом із густо заселених сіл в Галичині та на Буковині. Пізніше, на початку ХХ століття, почалася інтенсивна індустріалізація канадських міст на сході країни. І тоді Канаді потрібна була робоча сила зі Східної Європи. Так цей процес почався на початку ХХ століття і тривав більш менш до Першої світової війни. 1914 рік – це така гранична дата, адже тоді Канада перебувала у стані війни з Австро-Угорщиною, у зв’язку з чим русини-українці були підданими Цісаря, тому, коли вони прибули до Канади, то вважалися за ворогів. Їх було відправлено у табори для інтернованих. Про цей елемент багато говориться, якщо йдеться про історію українців в Канаді, безпосередньо у дискурсах і діаспорних наративах. Згодом, відбулась чергова хвиля еміграції, тобто це - післявоєнний період, це 1947-1952 роки, коли до Канади прибували з таборів Британської окупаційної зони у Німеччині. Тоді до Канади прибуло понад 30 тисяч емігрантів. Передусім, до Торонто, але також і до західної частини Канади. Чергові десятиліття – це довгий час таких неорганізованих приїздів у розумінні, що це не були якісь виразні хвилі з точки зору статистики. Лише 80-ті роки – це час приїзду великої кількості осіб, і це – українці з Польщі. Далі – 1991 рік, Україна здобуває незалежність, процес міграції набирає обертів з незалежної України, який безперервно триває до сьогодні. Цей процес інтенсивнішим роблять чергові майдани – 2004-2005 роки та 2013-2014 роки, а також війна. Це момент, що значним чином підсилив українську міграційну хвилю до Канади. Тому діаспора – неоднорідна, це не гомогенічне явище.

А де перетинаються ці різні групи у Канаді? Чи співпрацюють між собою?

Так, звичайно. Передусім, ці люди перетинаються в різних інституціях діаспори. Коли я говорю «інституція», то маю на увазі не лише політичні представництва діаспори, що функціонують ширше на канадській арені, але також і церкви, школи та різні заходи, які організовують ці інституції. Наприклад, фестивалі, зустрічі, річниці і загалом календар культурних подій діаспори. Це те, що збирає людей звідусіль, з різних поколінь, з різного часу прибуття до Канади. У цих подіях беруть участь потомки тих, хто давно прибув, а також сучасні емігранти. Усі вони зустрічаються, наприклад, на найбільшому українському фестивалі у Північній Америці, тобто Bloor West Village у Торонто у другій половині вересня. Туди щороку приїжджає кільканадцять тисяч осіб зі всієї Канади. Там Іван з України зустрічає Джона з Канади, який все життя має англосакське ім’я, так само, як і його предки. Але він і далі прив’язаний до походження своїх прадідів. Тоді з шафи він витягує свою святкову вишивану сорочку і з нагоди цього фестивалю її одягає. Нагод для зустрічей є багато. Молодіжні організації, школи, мовні табори для дітей, а також дуже міцна традиція, яка називається «Оселя», тобто осередки для відпочинку, які знаходяться у туристично привабливих місцях. Там зустрічаються представники різних поколінь. Щоденне життя і події в Україні, особливо ті найбільш трагічні. Все це мобілізує українську громаду в Канаді, не дивлячись на час прибуття чи покоління.

Шевченківський концерт у Едмонтоні, 2014 рік, фото: Патриції Тшещинської Шевченківський концерт у Едмонтоні, 2014 рік, фото: Патриції Тшещинської

Про що ти головно питала українців з Польщі в Канаді? З чого починалися ваші розмови? Можливо, ці люди спочатку тебе про щось запитували?

Передусім, я починала розмову українською мовою. Оскільки для мене дуже важливо було не нав’язувати польської мови, беручи до уваги різний досвід моїх співрозмовників з часу молодості перед виїздом до Канади. Зазвичай, з цього починалася якась розмова. Часто мої співрозмовники переходили на польську мову, якою абсолютна більшість з них до сьогодні розмовляє. Дуже часто – це мова вдома, незважаючи на те, що, наприклад, обоє з подружжя – з Польщі, і двоє відчувають себе українцями. Але вони говорять польською, оскільки їм так зручніше. Так буває дуже часто. Коли ми вже вирішували, якою мовою будемо говорити, то я повинна була пояснити свою мотивацію і причини, чому я туди приїхала. І це взагалі окрема тема, як я про себе розповідала. Але це перше питання, з якого починалася розповідь, то, зазвичай, я просто питала, що це значить бути українцем з Польщі в Канаді. Це не завжди звучало на початку. Іноді ми встановлювали, звідки хто походить, коли виїхав з Польщі. Який це був рік і за яких обставин. Тому я просила, аби люди мені детально розповіли про цей еміграційний шлях. Але для мене найважливішим питанням було про те, що означає бути українцем з Польщі в Канаді. Тоді завжди були спогади з Польщі, про те, що для них означало бути українцем тоді, коли вони ще жили в Польщі, як це вплинуло на їхнє життя, як відбилося на їхні рішення – про еміграцію, про те, аби залишитися в Канаді, про вибір життєвого партнера чи партнерки, про рішення, аби не повертатись до Польщі, про те, наприклад, аби перевезти до Канади батьків, або купити дачу під Перемишлем і на пенсії там оселитися. Зазвичай, навколо цього крутилися ці історії. З’являлася інформація про те, як часто вони приїжджають до Польщі, взагалі, чим для них Польща є сьогодні, як вони себе почувають, коли сюди приїжджають, чи це надалі щось своє, чи це вже зовсім чужа країна, де є їхні місця тут у Польщі, де вони себе відчувають найбільш вільно, де вони мають свої спогади, які місця для них є найближчі. Також з’являлася Україна як дуже цікавий елемент всього цього. Вони походять з Польщі, у Польщі вони народилися, виховувались, закінчили польські школи, до сьогодні багато з них дуже добре розмовляє польською, то від самого початку їхнє місце в українській діаспорі було проблемне. До сьогодні вони повинні змагатися з питанням, у чому все це полягає, тобто, що вони народилися в Польщі, але є українцями. Це – перспектива пересічного канадця, який задумується над тим, що це означає бути представником якогось народу, а походити з іншого. Як хтось чує – «я з Польщі», то автоматично думає про цю людину, що це поляк, ця потреба пояснення на рівні власної тотожності, пояснення самому собі, це те, з чим вони до сьогодні змагаються. Щоденно вони думають над тим, хто вони, що це для них означає після 30 років життя в Канаді. І ще є питання, про яке я вже згадала, а саме Україна. України як незалежної держави не було у час їхньої еміграції. Вони потрапили до Канади, де старше покоління мало дуже ідеальний образ майбутньої незалежності України. Їхні уявлення, тобто уявлення українців з Польщі, про те, як це бути українцем, зустрічалися з уявленнями українців про Україну, яка колись буде, яка буде прекрасною кульмінацією тих всіх прагнень та мрій про незалежність та про вихід з Радянського Союзу. І ось у 1991 році Радянський Союз розпадається, створюється незалежна Україна і звідтіля починають з’являтися емігранти. Це – поворотний момент, який спричинився до того, що українці з Польщі повинні були знову спитати себе, ким вони є, що їхнє життя має до українського життя у Польщі, якою є їхня позиція у структурі української діаспори, і знову ж – що означає бути українцем з Польщі в Канаді.

Прапори України та Канади, фото: Патриція Тшещинська Прапори України та Канади, фото: Патриція Тшещинська

А що найбільше формує ідентичність українців з Польщі у Канаді? Чи є якісь речі, які підкреслюють те, що вони походять з українських родин з Польщі?

У порівнянні зі всіма іншими українцями Канади (я зараз кажу дуже загально), українці з Польщі до Канади приїхали уже з діаспорним досвідом – досвідом проживання у меншині, у розпорошенні, думаючи ще до виїзду, як збалансувати своє приватне життя з публічною атмосферою, а також про будування того свого візерунку на потреби життя у польському суспільстві. Тому це той елемент, який найбільше їх сформував. І мені здається, після тих 12 місяців, проведених серед цих людей у Канаді, що це до сьогодні найсильніше визначає їх пошуки ідентичності. Не обов’язково операція «Вісла», не обов’язково переселення (я про це також питала), звісно, це дуже важливий елемент біографії їхніх предків, про який вони розповідають. Натомість, вони вже не мають емоційного відношення до переселень, але трактують 1947 рік і операцію «Вісла», наслідки виселення як щось, що спричинило, коли вони виїжджали, вони вже мали досвід життя у розпорошенні, життя у діаспорі, як би не дивитись на це. І це також відчуття бути громадянином другого сорту, буття не в себе, кимось чужим у місці, де вони народилися. Якщо йдеться про переселення і трагічну історію українців у Польщі, то тема, що дуже часто з’являлася у розмовах, але у ній вже не було емоцій, у розумінні виразної емблеми, що відрізняє українців з Польщі від інших українських спільнот у Канаді. Коли ця емблема використовується, то це спричинює, що вони можуть себе позиціонувати у рамках діаспори, пояснити, ким вони є – 1947 рік, операція «Вісла», українці з Польщі, локальна історія українців з Польщі у Польщі, яка спочатку є зовсім незрозумілою і незнаною в українській діаспорі. Багато людей і таких неформальних організацій українців з Польщі протягом багатьох років працювали над тим, аби ця локальність українців з Польщі була відома і впізнавана у Канаді. Можна сказати, що значною мірою це вдалося. Але, без сумніву, це щось, що спричиняє те, що вони зауважують свою окремішність – вони є своєрідним з’єднанням між українською та польською діаспорою. А те, що це визначає, то це польська мова, яку вони вживають, родина, яку вони тут мають, відвідування Польщі, для прикладу, оце купування ділянки під Перемишлем, слідкування за новинами у Польщі, перегляд телебачення, інтернету, слухання радіо, читання польської преси в інтернеті, потреба слідкувати за тим, що відбувається у країні, з якої вони поїхали, це щось, чого багато з них пильнує, про що дбає, і це той елемент, який їх відрізняє від інших членів діаспори. Я б сказала, що це така група, яка точно має риси медіатора, є поміж українським середовищем, яке вже давно проживає в Канаді, якого є кілька поколінь, та між польською діаспорою у Канаді, а ще це єднання із сучасною Польщею, і це надзвичайно важливо, це сильно підкреслюється.

Український ярмарок під час найбільшого фестивалю української культури у Канаді Ukrainian Bloor West Village Festival, 2015, фото: Патриція Тшещинська Український ярмарок під час найбільшого фестивалю української культури у Канаді Ukrainian Bloor West Village Festival, 2015, фото: Патриція Тшещинська

На початку нашої розмови ти згадувала, що, коли ти шукала за українцями з Польщі у Канаді, тебе відсилали до лемків, незважаючи на те, що це були люди з різних частин Польщі, в тому числі і з Підляшшя. Як думаєш, чому існує таке окреслення, що, якщо українці з Польщі, то - лемки?

Я довго над цим думала. І там на місці під час своїх досліджень я не знайшла цієї відповіді. Але я думаю, що тут діє певний регіональний штамп. Лемків в українській діаспорі асоціюють з тими, що є з Польщі. Тому українці з Польщі, навіть якщо вони походять із зовсім інших регіонів, наприклад, з Холмщини чи Бескидів, то в це ніхто не заглиблюється. Лише частина членів діаспори в Едмонтоні вживає цей етнонім «лемки» по відношенню до українців з Польщі. Хоч я спочатку взагалі шукала когось зовсім іншого, а в результаті знайшла ще когось іншого.

Мені цікаво, чи якимось чином народна, традиційна культура, яка тут серед українців в Польщі присутня у різних осередках чи то на Підляшші, чи на Мазурах, чи на Лемківщині, чи там, у Канаді, вона присутня. Звісно, мені йдеться про різні форми, не лише про концерти з різних нагод, але й в родинному, вузькому колі. Чи ти зустрілася з цими явищами? Чи якимось чином та традиційна культура взагалі присутня серед тих людей, незважаючи на те, що вони вже багато років живуть за межами Польщі, за межами місця свого походження?

Я би сказала, що звернення до цієї культури має приватний вимір. Наприклад, це спів пісень, які наспівувала бабуся. Кілька разів під час зустрічей я спостерігала за цим. Коли ми про щось таке говорили, то на цій хвилі люди вирішували показати мені цю певну пісню, вже на Youtube у виконанні когось сучасного. Я спостерігала за емоціями, які виконання цієї пісні, те, що її чули, викликало у моїх співрозмовників. Не має інституційних каналів для того, аби показувати цю нематеріальну чи матеріальну спадщину, але ширшим способом, із використання доступних засобів для того, аби показати це ширше. Радше це відбувається у вузькому колі. Але є ідеї для того, як використати цю спадщину таким сучасним, привабливим способом. Також дещо оживити досить традиційний фольклорний репертуар, який показується під час українських фестивалів у Канаді. Тут з’являється певна проблема, з якою частина моїх співрозмовників зіткнулася. Коли вони хотіли запропонувати таке свіже дихання для певних явищ, то це не завжди добре розуміли. Але це також випливає із форми і профілю тих інституцій і фестивалів, які організовують у Канаді. Там немає місця на різні регіоналізми, локальність. Радше там представлена така середня версія того, що вважається українським.


Під час найбільшого фестивалю української культури у Канаді Ukrainian Bloor West Village Festival, 2015, фото: Патриція Тшещинська Під час найбільшого фестивалю української культури у Канаді Ukrainian Bloor West Village Festival, 2015, фото: Патриція Тшещинська

Ти також згадала про подружжя. Чи є мішані подружжя, але в розумінні, що, наприклад, українець з Польщі одружений з українкою з України, вони вже познайомились у Канаді, або ж з кимось із зовсім іншої культури. Чи ти зустрілася із такими прикладами і яким є життя таких подруж?

Так, я взагалі в основному працювала із подружжями. Так якось склалося. Я домовлялася про зустрічі у певних родинах. У цих зустрічах брали участь чоловік чи дружина, діти, бабуся приєднувалась і це були такі більші посиденьки. Серед тих зустрічей мені вдалося познайомитись із особами, які мають партнера чи партнерку з України, або ж мають лемківське коріння, а познайомилися із кимось з англосакської культури – канадцем із таким корінням чи з французьким корінням. Але це траплялося рідко. Зараз я можу навести приклад подружжя, де чоловік, з яким я говорила, мав лемківське коріння, його дружина була, здається, з Полтави. Вона туди приїхала у 90-х роках. Але вдома вони говорили польською мовою. І це була чиста мова. У мене склалося враження, що це не була мова, на яку вони перейшли, коли я до них прийшла, це – мова, якою вони природньо спілкуються щодня. Я не впевнена, чи зараз я точно згадаю їхнє пояснення цього, адже це мене дуже зацікавило і я спитала про це. Дружина мого співрозмовника вчилася у Польщі і вона настільки добре знала цю мову, що, коли у Канаді вона познайомилась із майбутнім чоловіком з Польщі, то вони узгодили між собою, що польська мова для них буде найбільш зручним знаряддям у комунікації. І так це відбувається протягом багатьох років у їхній родині. А здавалося, що немає безпосередніх підстав для того, аби говорити польською.

Усі фото, використані у статті, - з особистого архіву проф. Патриції Тшещинської, люб’язно надані для публікації.

Запрошуємо послухати усі частини інтерв’ю у доданих звукових файлах

Мар’яна Кріль