X
Шановний Користувачу,
25 травня 2018 року набуло чинності Розпорядження Європейського парламенту і Ради (ЄС) 2016/679, прийняте 27 квітня 2016 р. (RODO). Заохочуємо до ознайомлення з інформацією про обробку персональних даних на порталі PolskieRadio.pl
1.Адміністратором даних є Polskie Radio S.A. з головним офісом у Варшаві, al. Niepodległości 77/85, 00-977 Warszawa
2. У справах, пов’язаних з Вашими даними, слід звертатися до Інспектора охорони даних, e-mail: iod@polskieradio.pl, тел.: 22 645 34 03
3.Персональні дані оброблятимуться у маркетингових цілях на основі наданої згоди.
4.Персональні дані можуть надаватися виключно з метою належного надання послуг, обумовлених у політиці приватності.
5.Персональні дані не надсилатимуться за межі Європейського економічного простору або до міжнародних організацій.
6.Персональні дані зберігатимуться протягом 5 років від закриття облікового запису, відповідно до законодавчих положень.
7.Ви маєте право на доступ до своїх персональних даних, їх виправлення, перенесення, усунення або обмеження обробки.
8.Ви маєте право на внесення протесту щодо подальшої обробки, а у випадку висловлення згоди на оброку персональних даних – на її відкликання. Використання права на відкликання згоди не розповсюджується на обробку, що мала місце до моменту відкликання згоди.
9.Ви маєте право на подання скарги до наглядового органу.
10.Polskie Radio S.A. повідомляє, що в процесі обробки персональних даних не приймаються автоматизовані рішення та не застосовується профілювання.
Більше на цю тему Ви знайдете на сторінках персональні дані та політика приватності
Розумію
Українська Служба

Чи пандемія оголила кризу європейської цивілізації?

05.10.2020 17:02
Даріуш Карлович: "Пандемія ставить під питання певний етап в еволюції західного духа"
Аудіо
  • Публіцист і філософ доктор Даріуш Карлович, який у передачі Філіпа Мемхеса в ефірі Польського радіо 24 говорив про деякі не завжди очевидні виклики, що перед нами ставить теперішня пандемія
     , 5  2020
Аеропорт у провінції Самутпракан у Таїланді, 5 жовтня 2020 рокуEPA/RUNGROJ YONGRIT

Пандемія COVID-19 продовжує набирати силу. Останніми днями спостерігається потужне зростання кількості заражень. Беззаперечно, вже багато місяців всі ми намагаємося собі порадити з дуже серйозним викликом, що насамперед стосується громадського здоров’я як у Польщі, так і по всьому світі. Але варто також сказати, що про себе нагадали проблеми і дилеми, відомі нам віддавна. І вони стосуються не лише здоров’я, але й політики та нашої цивілізації.

А про суть цих проблем і дилем в ефірі Польського радіо 24 розмовляли Філіп Мемхес та доктор Даріуш Карлович, філософ, есеїст і редактор часопису «Teologia Polityczna».

До Вашої уваги фрагменти цієї розмови.

Отже, спостерігаючи за дебатами про пандемію, що тривають останні місяці, можна подумати, що йдеться про щось значно більше, ніж про пандемію. Не йдеться лише про коронавірус, адже з’являються, зокрема, й політичні підтексти. Проте й складається враження, що ця пандемія не одне суспільство вивела з рівноваги. Чи не так?

- Безумовно, пандемія пов’язана з багатьма різноманітними контекстами. По-перше, це медичний, на якому я не знаюся. Також дуже цікавим є міжнародний, що дуже сильно сьогодні вписаний у вісь головного, мабуть, спору або напруги в міжнародній політиці, тобто напруженості між Сполученими Штатами та Китаєм. І, врешті, це той, що виявляється значно ближчим до наших справ, тобто до справ Заходу. Він пов’язаний з тим фактом, що пандемія ставить під питання певний етап в еволюції західного духа. Цей етап пов’язаний, натомість, із переконанням, що нам вдалося запанувати над дійсністю. Можливо, це вже остання мить переконання про кінець історії, що було в нас настільки сильним у дев’яності роки. Проте воно й надалі залишається досить потужним, адже сам факт, що з’являється щось, над чим не мають влади ані політики, ані науковці, ані суспільні інститути, викликає небачений, хоч все ще, мабуть, непропорційний до масштабу цієї епідемії шок. Ми здивовані, що сталося щось, що, як ми вірили, вже ніколи не має статися. Можливо, що в кожного покоління складається таке враження, про яке колись жартівливо казав Чеслав Мілош: кожній людині здається, що вона підписала індивідуальний договір із долею. Може, так буває й з поколіннями. Ті з них, що мали благословення жити в мирі, не зазнавали великих економічних криз або, власне, епідемій, вірять, що це їх омине. Але тут, мабуть, криється щось більше, аніж те лише, що ми до самого кінця не хочемо повірити в нещастя, яке може нас спіткати. Ми, як мені здається, маємо справу з якимось духовним станом, що почав вважати відсутність трагічності світу своєрідним правом, привілеєм, який він здобув і який певним політичним або культурним шляхом був йому гарантований. Складається враження, що європейці не лише зрозуміли небезпеку COVID-19, дуже ним занепокоєні та ведуть із ним боротьбу, але й дивляться на цю подію як на своєрідний скандал – не як на звичайну і драматичну річ, з якою собі треба порадити, але як щось більше.

Філіп Мемхес:

- Тут варто звернути увагу на вашу найновішу книжку «Фіви, Смоленськ, Варшава. Про ілюзію нетрагічності політики». Я її згадую, бо хоч праця над нею тривала багато років, сьогодні вона виявляється винятково актуальною. Зрештою, у вступі до неї ви це підкреслюєте. І, як мені здається, одним з негативних персонажів сьогоднішнього становища є те, що можна було б назвати оптимізмом. Притому йдеться про оптимізм не як життєву позицію, а як певне філософське переконання. Це таке бачення світу і людської історії, визначеної заздалегідь, аби розвиватися виключно в позитивному напрямку. Ми можемо також мати враження, що завдяки передовим технологіям ми отримаємо знаряддя, з котрими зможемо впоратися з усіма небезпеками, що походять від, хоч би, коронавірусу.

Даріуш Карлович:

- Ми живемо у світі, в котрому настільки домінує оптимістичний дух Просвітництва, що сам сумнів в оптимізмі здається чимось приголомшливим. Безперечно, я зовсім не маю нічого проти такого оптимізму, котрий дає людям сили, аби боротися з долею. Проте я справді з великою підозрою дивлюся на оптимізм, пов’язаний з переконанням, що дійсність можна привести до повної гармонії. Дійсність не є гармонійна. Дійсність – це пазли, що походять з різних коробок, і ми прекрасно це знаємо. В одне ціле не складаються ані наші переконання, що стосуються світу, ані наші інтереси, ані вподобання. Дійсність у буквальному розумінні цих слів трагічна. Тому кожен, хто оптимістично вірить у можливість досконалого впорядкування всіх цих речей, зазвичай виявляється тихим прихильником насильства, бо інакше ніж за допомогою насильства таке впорядкування не може відбутися. А насильства, особливо в політиці після уроків ХХ століття, ми дуже боїмося. Тому оптимісти, котрі нас переконують, що можливий кінець трагедії – не пом’якшення наслідків негармонійності світу, але вирішення всіх проблем – навіть якщо викликають симпатію, є насправді винятково небезпечні. Спір поміж цими двома підходами має, безумовно, винятково довгу історію. Я, наприклад, у вступі до цієї книжки згадую про спір Креонта з Гемоном в «Антигоні» Софокла, де винятково чітко представлені ці дві позиції. Перша полягає в догматичному раціоналізму і вирить, що світ можна організувати довкола єдиних принципів, після чого в ім’я такого переконання топить світ в крові. Тоді як другу висловлює Гемон, переконаний, що людей треба слухати, що дійсність треба сприймати в усій її неоднорідності і за всю її брати на себе відповідальність, а не намагатися вмістити її в прокрустовому ложі, аби обрізати відповідно до наших уявлень. Цей спір, отже, не новий, хоча, мабуть, ще ніколи позиція Креонта не переважала так виразно. Це, зрештою, дуже дивна річ, адже це вона здебільшого відповідає за трагедії ХХ століття. Але це нас нічого не навчило, адже, як мені здається, сьогодні ми спостерігаємо безпрецедентну ерупцію чергових утопічних проєктів впорядкування світу за рахунок традиції, людської природи, загальноприйнятих норм, що є черговим шаленим рецидивом понурого оптимізму Креонта.

Мені здається, що ми винятково поверхнево оцінили причини століття тоталітаризмів. Ми якось переконали себе в тому, що проблемами були інструменти, а не причини їх використання. Так, це правда, насильство є великою проблемою політики. І я не певен, що можу згодитися, наприклад, зі своїм колегою філософом Даріушем Ґавіном, який вважає, що ми зробили з насильства висновки, і що Захід насправді відмовився від застосування його в політиці, і що сама політика радше вдаватиметься до маніпуляцій, ніж до насильства. Як є насправді, гадаю, незабаром з’ясується, але стрімка цивілізаційна та політична революція ймовірно вже незабаром (як ми це спостерігаємо на Заході) змушуватиме нас до прийняття тих, а не інших поглядів за допомогою правових інструментів. Отже, без санкцій право є беззахисним. І, на мою думку, не виключено, що наприкінці революції, за якою ми спостерігаємо, стоїть насильство. Я не знаю, як швидко розвиватимуться ці процеси. Є, безперечно, чимало людей, котрі бачать цю перспективу в дуже чорних фарбах. Нещодавно я розмовляв із досить голосним американським публіцистом Родом Дреєром, автором відомої книжки «Опція Бенедикта». Він стверджує, що, наприклад, у Сполучених Штатах релігійна свобода не протримається за наступного покоління і що вже його діти зіткнуться з дійсністю, де ця фундаментальна цінність буде поставлена під сумнів і ліквідована. Чи можна це зробити без застосування насильства? Мені важко сказати.

PR24/А.М.