Ще в середині жовтня 2022 року на сайті change.org було створено петицію про вигнання країни-агресора Російської Федерації з Організації Об’єднаних Націй та Ради Безпеки ООН.
Автори петиції зазначили, що за нинішнім Статутом Росія не є ані частиною Ради Безпеки, ані членом ООН.
За їхніми словами, «зараз випав історичний шанс покласти край найбільшому обману в історії міжнародної політики — незаконному перебуванню Російської Федерації у складі ООН».
Польське радіо для України поспілкувалося з Шимоном Зарембою, координатором програми Глобальні справи, експертом з міжнародного права, ЄС та діяльності ООН і Ради Європи про те, як так сталося, що через понад 30 років після розпаду СРСР, членом ООН досі є Радянський Союз, а не Російська Федерація.
Щороку 24 жовтня ми відзначаємо День Організації Об'єднаних Націй. У цей день 1945 року була офіційно створена ООН. Тож я би хотіла поговорити про цю організацію, а також про одну дуже цікаву, на мою думку, країну-члена ООН — Російську Федерацію.
Як ми знаємо, станом на 2022 рік до складу Організації Об'єднаних Націй входить 193 держави, п’ять з яких є її постійними членами: Велика Британія, Китай, США, Франція та… СРСР… Який віддавна не існує, від 1991 року. Тож як так сталося, що сьогодні, через понад 30 років після розпаду Радянського Союзу, у документах ООН згадується, власне, СРСР, але немає жодного слова про Російську Федерацію, як про самостійну, незалежну державу?
«Причина полягає у тому, що змінити Статут ООН дуже важко. Для цього потрібно, щоб усі члени Організації Об’єднаних Націй ратифікували угоду... Нову угоду, яка має бути обговорена. Тож проблемою є те, що кожного разу, коли держава чи група держав ініціюють певний процес, щоб змінити Статут, наприклад, оновити його та замінити Радянський Союз на Росію, водночас випливає багато інших пропозицій: розширити членство в Раді Безпеки, зробити більше постійних членів, позбутися права вето, повноважень у Раді Безпеки та багато інших ідей. Всі ці ідеї виникають за кожним разом, коли є будь-яка можливість зміни Статуту Організації Об’єднаних Націй. Тож проблема полягає у тому, як я вже сказав, що його дуже важко змінити. Тому кожного разу, коли хтось пропонує замінити Радянський Союз на Росію, виявляється, що це дуже складно зробити. Кожного разу, коли розпочинається весь цей процес, багато держав висувають різні ідеї, і щось змінити справді важко».
Якщо я не помиляюся, міжнародне публічне право говорить про те, що кожна країна, яка має власні кордони, власну територію, власний уряд і власну націю, може бути членом Генеральної Асамблеї ООН. Однак є одна умова: всі ці чотири пункти мають бути визнані міжнародним співтовариством. Про це йдеться в Статуті ООН і в доктрині міжнародного права.
Тож я підготувала мапу Російської Федерації: до березня 2014 року, також від березня 2014 до вересня 2022, і, звісно, «найновішу» мапу, яку випустили в Росії наприкінці вересня цього року, адже, як ми знаємо, 30 вересня РФ оголосила про анексію чотирьох областей України: Донецької, Луганської, Запорізької та Херсонської.
На мапі, що випускали в РФ до березня 2014 року, немає Криму та тимчасово окупованих територій України. Далі, від березня 2014 року, вже з’являється Крим. А ось на останній, так би мовити, «найоновленішій» мапі, яку почали випускати в Росії наприкінці вересня 2022 року, окрім Криму, ми вже бачимо також чотири регіони України.
Тож в мене виникає питання: чи визнає міжнародне співтовариство останню, «найновішу» версію Російської Федерації щодо того, як виглядають її кордони? Та чи дійсно ця країна може бути членом ООН?
«Ні, я не можу сказати, що ці кордони визнають. Я б сказав, що навпаки — Організація Об’єднаних Націй ніколи не визнавала анексію ані Криму, ані всіх інших регіонів України, про які ви згадали. Тож я дуже сумніваюся, що ООН коли-небудь це визнає, спираючись на те, що сама Україна цього не хоче та на це не погоджується. Я хочу сказати, що коли Радянський Союз розпався, велася дискусія щодо того, хто має зайняти місце в Раді Безпеки, в Генеральній Асамблеї та в деяких інших органах. Така дискусія була. Однак, як потім виявилося, Росія, скажімо, представляла найбільшу частину території колишнього СРСР, тож вийшло так, що її стали розглядати як державу-продовжувача. Тож фактично Росія досі вважається Радянським Союзом… В певному сенсі Радянським Союзом. З міжнародної точки зору це одна й та сама держава. Це, звичайно, спричиняє деякі важливі наслідки. Наприклад, будь-який злочин, який був скоєний, скажімо, під час Голодомору, може бути частиною дискусії, яка ведеться навколо Росії. Якби ми ставилися до Радянського Союзу як до чогось зовсім іншого ніж Росія, про це не було б жодної дискусії, неможливо було б притягнути нікого до відповідальності. Поки що цього не сталося, але зараз відбуваються деякі інші процеси. Наприклад, нещодавно Німеччина погодилася виплатити Намібії репарації за злочини, скоєні багато років тому. Певного дня це може статися, але для того, щоб це було можливим, потрібна, так би мовити, безперервність. У даному випадку ми маємо таку безперервність. Це має свої плюси та мінуси. Плюсом, власне, є те, про що я щойно згадав, а ось мінусом, звичайно, є загальна поведінка Росії як члена Ради Безпеки та самої Організації Об’єднаних Націй. З іншого боку, існують також ідеї стосовно того, щоб замінити в Раді Безпеки Росію Україною, щоб таким чином допомогти Україні та якось покарати Росію. Проблема, однак, полягає у тому, що Україна фактично продовжувала існування Української Радянської Соціалістичної Республіки. Білоруська та Українська Радянські Республіки, які мали свій особливий правовий статус в ООН і були її членами, пізнішне продовжили ними бути».
Я хочу згадати також про неабияк важливу Статтю 4 Розділу II Статуту Організації Об'єднаних Націй, в якій йдеться про те, що «прийом у Члени Організації відкритий для всіх миролюбних держав, які візьмуть на себе зобов’язання, що містяться в даному Статуті, і які, на думку Організації, можуть та бажають ці зобов’язання виконувати».
На вашу думку, чи справедливо стверджувати, що зараз Російська Федерація не є миролюбною державою?
«На жаль, це справді так. Росію дійсно важко назвати миролюбною державою, але наразі не було жодного випадку, щоб якусь країну виключили, наприклад, з Організації Об’єднаних Націй за те, що вона не є миролюбною. Звичайно, у минулому були деякі дискусії щодо певних країн, але цього ніколи не сталося… Поки що».
...Поки що. Зараз у всьому світі організовують безліч демонстрацій на підтримку України. Досить часто ми можемо почути, як люди скандують: «Росія — держава-терорист!». Люди закликають світ офіційно визнати це. Ствердження про те, що Росія є державою-терористом, ми чуємо особливо часто та особливо гучно після 10 жовтня 2022 року — після того, як російські війська завдали масованого ракетного удару по всій території України.
Проте як це виглядає у світлі міжнародного права? Чи можна офіційно визнати Росію державою-терористом?
«Все залежить від того, хто саме це має визнати, тому що існують різні правові норми, різні організації та різні країни. Наприклад, у США велися дебати щодо визнання Росії державою-терористом, і остаточний голос, скажімо, має Держсекретар. Саме він — зараз це Ентоні Блінкен — вирішує, робити це чи ні. Держсекретар може визнати ту чи іншу державу терористом, опираючись, скажімо, на власні переконання, на те, як він бачить поведінку даної країни. Так, наприклад, Сполучені Штати визнали країнами-терористами Кубу та Сирію, а Росію не визнали. Група американських сенаторів, як від Республіканської, так і від Демократичної партії, намагалася внести законопроєкт, який би зобов’язував Державного секретаря визнати Росію терористичною державою, але зараз політична динаміка не є прихильною до України… Тож, скоріш за все, цей законопроект не певному етапі просто "застряг" у Конгресі. Рішучих дій щодо цього не було...
Існують, однак, й інші шляхи. Наприклад, в Європейському Союзі є список терористичних організацій, груп і окремих осіб, і у цьому випадку рішення приймає Рада. Це вирішується анонімно, тож потрібно переконати всі країни ЄС прийняти таке рішення. Звісно, це має свої наслідки. Йдеться, наприклад, про заморожування активів тощо. Проте деякі країни можуть вважати цей крок занадто антагоністичним. Існують певні країни, політика яких, я б сказав, є трохи сумнівною, як, наприклад, політика Угорщини. Тож і це не є найпростішим способом.
В ООН також існує список терористичних організацій, але він зберігається під наглядом комітету (Контртерористичного комітету, — ред.) Ради Безпеки Організації Об’єднаних Націй, але якщо це Рада Безпеки... Тоді, як ви знаєте, Росія має можливість сказати тут набагато більше, оскільки вона є постійним членом Ради Безпеки. Коли йдеться про ООН, то є список терористичних організацій, які ми, скажімо, окреслюємо як "справжні" терористичні організації, про які ми думаємо саме так. Це, наприклад, Аль-Каїда, Талібан тощо. Держава-терорист — це держава, яка дійсно здійснює багато своїх дій, наприклад, спосіб ведення війни, так, що це можна вважати тероризмом, але проблема полягає у тому, що правила ООН, на відміну від США, як я вже сказав, і, можливо, також ЄС, радше не дозволяють визнати таку країну терористом».
Ви зазначили, що важко визнати Росію державою-терористом частково через те, що вона є постійною країною-членом Організації Об'єднаних Націй. Чи існують, однак, способи, які б дозволили позбавити постійного члена ООН можливості бути цим постійним членом?
«Як я вже говорив, була дискусія щодо заміни в Раді Безпеки Росії Україною. Певною мірою така ідея ґрунтується на попередньому випадку, на прикладі заміни Тайваню Китаєм. Йдеться, однак, про те, що у випадку Тайваню та Китаю Тайвань взагалі більше не є членом ООН. Україна натомість є. Отже, і різниця є. Існують інші ідеї, але виникає питання: "Як це зробити?". Наприклад, ми могли б подумати про те, щоб виключити Росію з ООН, що означало б також виключення з Ради безпеки, але це можливо за умови, що країна постійно порушує принципи Статуту ООН.
У цьому випадку, я б сказав, що це абсолютно ясно, що ми можемо спостерігати такі порушення впродовж багатьох років, принаймні з 2014 року, але теж, враховуючи війну (Росії, — ред.) в Грузії тощо. Тому я не бачу проблеми у тому, щоб розглядати Росію як державу, яка постійно, як йдеться у Статуті, порушує ці правила.
Для виключення країни, однак, потрібно провести голосування на Генасамблеї. Необхідно дві третини голосів. Можливо, це могло б статися, могла би бути збудована коаліція, але... Але для проведення голосування на Генасамблеї потрібна рекомендація Ради Безпеки. Як зазначено в Статуті Організації Об’єднаних Націй, виключення країни є одним із питань, над яким має проводитися голосування, а кожен постійний член Ради Безпеки має можливість накласти вето. Отже, це очевидно, що у випадку, якби було зроблено крок, що міг би призвести до позбавлення Росіїї її місця в Раді Безпеки, то вона б його заблокувала.
Нам може здаватися, що це несправедливо, але, з іншого боку, це закон, який стосується також всіх інших країн-членів. Це дуже складне питання, і я не думаю, що країни намагатимуться обійти цю вимогу, яка дуже чітко прописана в Статуті.
Існують інші можливості покарати Росію, але вони, скажімо, не обов’язково пов’язані з Радою Безпеки. Була певна практика, яка застосовувалася щодо Південної Африки між 1974 і 1994 роками. Йшлося про грубе порушенням основних принципів — передусім про втручання в справи Намібії, яка вважалася адміністративною територією ООН. Південна Африка просто претендувала на неї, грабувала її та анексувала. Йшлося теж про дискримінацію темношкірих людей.
Впродовж двадцяти років Південна Африка не могла брати участь у роботі Генеральної асамблеї ООН, адже її принципи не були прийняті. Коли представники (Південної Африки, — ред.) приходили на засідання Генасамблеї та говорили, що хочуть отримати власне місце, їм відмовляли протягом усіх цих двадцяти років. Це можна було б застосувати також щодо Росії, але, на жаль, це б стосувалося лише Генасамблеї, де всі країни-члени ООН мають один голос і не мають права вето. Тож насправді, на жаль, загалом проблема, пов’язана із поведінкою Росії та її повноваженнями, полягає в членстві РФ в Раді Безпеки, де вона має право вето.
Але, як я вже сказав, одним із можливих способів все ж таки якось вирішити це питання та зробити статус Росії відмінним від інших країн-членів, аби виразити брак прийняття її агресивної політики, може бути те, що я, власне, описав».
Оскільки сьогодні ми говоримо про Росію, про міжнародне право, я хочу згадати, що існує таке поняття, як «Обов'язок захищати». Це концепція в міжнародному праві, підтримана ООН у 2005 році, в якій йдеться про обов'язок держави щодо свого населення. Згідно із цією концепцією, на державі лежить обов'язок захищати населення на території цієї держави. У випадку, якщо держава не в змозі цього зробити, повинно втрутитися міжнародне співтовариство. Я гадаю, важливо про це згадати, адже, як стверджує Росія, вона розпочала так звану «спеціальну військову операцію» — звісно, ми всі знаємо, що це війна — в Україні, захищаючи українців від… українців: від української влади, від українських «нацистів»…
Тож цікаво почути, якщо в Україні, за версією Росії, існували проблеми, якщо українці дійсно потребували допомоги, чи міжнародною спільнотою був застосований у цьому випадку «Обов'язок захищати»?
«Насправді "Обов'язку захищати" і не потрібно було застосовувати. Якби існував, скажімо, загальний консенсус серед країн, зокрема членів (ООН, — ред.), щодо того, що Україна дійсно порушує права своїх жителів, тоді можна було б просто проголосувати за ухвалення резолюції Ради Безпеки Організації Об’єднаних Націй, яка б передбачала, наприклад, навіть примусову місію чи будь-яку іншу місію, зокрема із застосуванням сили, щоб зупинити звірства, якби вони були скоєні. Тож я думаю, що просто могли б ухвалити резолюцію та відправити, наприклад, миротворчі сили. На мою думку, "Обов'язку захищати" не потрібно було б використовувати, але, звичайно, цю концепцію також могли б застосувати. Думка більшості західних країн, однак, була одностайною щодо того, що, можливо, і були деякі незначні порушення або деякі незначні проблеми, пов’язані із захистом прав людини... Які відбуваються в багатьох країнах, у багатьох різних аспектах. Такі проблеми дійсно трапляються в різних сферах у багатьох країнах. Проте це не є підставою насамперед для військового втручання. Тож, на мою думку, Росія, навіть посилаючись на деякі проблеми (в Україні, — ред.), пов’язані з правами людини, завжди мала можливість для обговорення цих проблем. Завжди є способи ці проблеми вирішити. Тим паче, що Росія була членом Ради Європи... Вона могла б ініціювати внутрішньодержавну справу проти України, якщо громадяни цієї країни або люди російського походження якимось чином були там дискриміновані.
За це б на Україну наклали штрафи, були б створені запити щодо зміни законів тощо. Цього, однак, не сталося. Росія просто зробила те, що хотіла зробити, прикриваючись поясненням, що вона хотіла допомогти цим людям».
Запрошуємо послухати матеріал у доданому звуковому файлі!
Христина Пічкур