У краківському Королівському замку на Вавелі нещодавно відкрилася виставка «Експресія. Львівська скульптура рококо». На ній представлені роботи майстра пізнього бароко та рококо Йоганна Ґеорґа Пінзеля із колекції Львівської національної галереї мистецтв імені Бориса Возницького. Оглянути скульптури Пінзеля на Вавелі можна буде до 22 жовтня. Виставка робіт Пінзеля, що проходить під почесним патронатом міністра культури і національної спадщини, професора Пьотра Ґлінського, — слушна нагода, аби вкотре поговорити про велич майстра епохи рококо та про актуальність цієї мистецької спадщини для України і Польщі сьогодні. До цього діалогу Польське радіо для України запросило реставраторку, колишню генеральну директорку Львівської Національної галереї мистецтв ім. Бориса Возницького Ларису Возницьку-Разінкову.
— Пані Ларисо, маємо щастя у XXI сторіччі насолоджуватися скульптурами Йоганна Ґеорґа Пінзеля. Сьогодні вони вже є самодостатніми творами мистецтва, але створювалися передусім як частина з ансамблю оздоблення церков. Що можемо сказати про збережені роботи Пінзеля? Чи відрізняються вони від барокової скульптури в Україні? Та яке унікальне значення мають для мистецької та історичної спадщини?
— Повинні сказати, що серед найдавніших європейських митців ХVІІІ століття не залишилося скульптора загадковішого ніж Пінзель. Тому що ми про нього фактично нічого не знаємо. Не знаємо, звідки він, не знаємо, з якої країни він до нас потрапив, коли він народився. Приблизно можемо вирахувати дату його смерті, тому що залишилися фактично тільки 3-4 дати, які дають якісь відомості про цього майстра скульптора. Так, в Бучачі в метричній книзі у 1751 році, він рахувався тоді вівтарним скульптором, і було написано, що вівтарний скульптор одружився в Бучачі на вдові Маріанні Єлизаветі Кейтовій.
Уже в 52 році у нього народжується син. І також в церковній метричній книзі було записано, що його хрестив Бернард Меретин, який був архітектором, і, власне, вони вдвох працювали. Пінзель як вівтарний скульптор, а Бернард Меретин будував храми. І він же був в нього хрещеним його першого сина, якого Пінзель назвав Бернардом.
Є ще дві такі дати, що в 1759 році в нього народився другий син Антон, а в 62 році вже йде запис, вдова Єлизавета Пінзель третій раз вийшла заміж. Значить, вже в 62 році Пінзеля не було. Ну і, звичайно, очевидно, що їх запросив такий меценат Микола Потоцький, який збудував в Україні 70 храмів. І Бернард Меретин, і Пінзель працювали, відбудовували ці храми, працювали там.
В часи радянської влади дуже багато храмів, церков, костелів було закрито. Вони нищилися і спалювалися, нищилися. Дуже багато творів Пінзеля пропало. Ми знаємо, що існує десь біля 40 творів Йоанна Пінзеля. Звичайно, він відрізняється своєю стилістикою, манерою виконання тих скульптур від нашої скульптури, яка тут уже існувала. І це, по-перше, той динамізм. Вони відрізнялися.
Але поскільки він жив на наших землях, звичайно, що він бачив нашу ікону. Тут на наших землях існувала дуже потужна школа скульптури. І він це теж бачив. Але, звичайно, що його твори можна відрізнити і впізнати. Звичайно, що вплив якийсь нашого мистецтва був на творчість Пінзеля.
— Збереженням скульптур Пінзеля ми завдячуємо саме Борису Возницькому. Професор Володимир Овсійчук багато років тому в коментарі Українській службі Польського радіо зауважував, що ці роботи буквально виймалися із вогнищ, але в Монастириськах врятувати кілька робіт так і не встигли. Розкажіть, будь-ласка, як відбувалися експедиції із пошуку та порятунку скульптур Пінзеля?
— Те, що збереглося, це фактично Годовиця. Батько на той час вже мав вищу освіту мистецтвознавця, що було рідкістю в той час. І тому його в 61-му році призначили заступником директора Українського музею у Львові, що тоді перебував під ковпаком КДБ: переслідували, твори палили, нищили… Але почалися експедиції. І от в 61-му році він потрапляє в Годовицю і привозить дві скульптури Пінзеля: «Жертвоприношення Авраама» і «Самсон роздирає пащу Лева». Ці дві скульптури він привозить в Національний музей, але на той час це ще був просто Український музей. Там працювали полковники і один із них сказав: «…що це таке, що це до нас музей Возницький привозить католицьку рухлядь?».
В 62-му році, коли батько переходить на посаду директора картинної галереї, це Музей європейського мистецтва, він з собою забирає ті дві скульптури Пінзеля і привозить їх в галерею. І далі він продовжує експедиційну роботу. Це 60-ті, 70-ті, навіть початок 80-х років, це постійні були виїзди, поїздки по теренах Львівської, Тернопільської області, Івано-Франківської області. І, поскільки, церкви просто стояли з відкритими дверима, якщо були закриті двері, значить, там був якийсь склад збіжжя, а збіжжя — це гризуни, це миші, які могли, крім зерна, пошкодити ікону, ту ж скульптуру. Це була біда велика. Фактично, як батько завжди казав, він зі стіни ніколи не зняв ікони і скульптури, він завжди це все підбирав. Я пам'ятаю, от така ікона зараз в експозиції є XV століття «Параскева п'ятниця», яку просто перевернули, і дерев'яна ікона слугувала сходинкою до церкви, а це ікона ХV століття. Ці ікони звозилися, портрети, ікони, скульптура, надгробки, які взагалі були вщент розбиті, і потім вже сам Борис Узницький, він складав їх як пазли, збирав, щоб знов відновити той надгробок. Це ХVІІІ століття, ХVІІ століття.
Так, він працював фактично 50 років над творчістю Пінзеля. За цей час були дуже цікаві його знахідки. Звичайно, він не був першовідкривачем Пінзеля, до цього його відкривали і Тадео Шманьковський, і Адам Бохнак, і Збіґнєв Ґорнунґ, які фотографували, описували ці скульптури, багато вже їх і немає. Але те, що він знав, де вони знаходилися, він туди їхав. І, коли він знов повернувся в Годовицю через декілька років, щоб подивитися, в якому ж стані той вівтар, звідки він привіз ці дві скульптури, він побачив, що все вже, даху немає над костелом, вівтар валяється на землі. І він пошкодував, що в той час ще не забрав це все. Було це все взято, завезено в музей, воно потрапило в реставраційну майстерню, це все відновлювалося. І він знав, що в Городенці, в соборі для отців місіонерів, також є колосальний там вівтар, величезний вівтар Пінзеля, який складався з 18 скульптур майже двометрового росту. Кожна скульптура була. Коли він туди приїхав, побачив, що там профтехучилище, сидять хлопці і розпилюють ці скульптури на дрова. З 18 скульптур вдалося врятувати тільки 5. Батько вийняв пилку з однієї скульптури і одразу вони погрузили то, що було в якихось частинах, фрагментах, деякі трошки лишилися цілі.
Така ж історія була в Монастириськах. Він приїхав в костел, шукав, він знав, що там працював Пінзель, дуже багато зробив, це на Тернопільщині, але в костелі він не знайшов тої скульптури. І лише через якийсь час він знов туди повернувся. Він заїхав на кладовище, там була така неокласична каплиця дуже цікава. І коли він підійшов до тої каплиці, він побачив, що буквально в десяти кроках від неї є свіжа могила, в яку вкопана дерев'яна скульптура, наполовину вкопана в ту землю дерев'яна скульптура. І він коли побачив, це робота Пінзеля, це Свята Анна, голова її була вже фактично відірвана, але поскільки він був не машиною, а на мотоциклі, він спочатку голову забрав, а на наступний день знов туди поїхав вже машиною і забрав рештки скульптури. Так була врятована оця Свята Анна, дерев'яна скульптура.
— Пані Ларисо, от ви щойно сказали, що ваш батько навіть не мав автівки, здійснював свої експедиції у пошуках Пінзеля на мотоциклі, фактично він це робив, як то кажуть, на голому ентузіазмі.
— На голому ентузіазмі. Машини в музеї тоді, в картинній галереї не було. Оперний театр дав списану таку якусь там невеличку машину, таку відкриту. І оці експедиції фактично на цій відкритій машині були, або він так сам їздив і шукав і вишукував ці речі.
Експедиціями перевозилися сотні-сотні творів, робіт і рятувалася не тільки Пінзель. Ікона, рятувалася скульптура, біля двох тисяч скульптур вдалося врятувати, привезти в музей. І він ніколи не йшов на компроміс з владою. Дуже важко на ті часи, звичайно, працювалося, але він був великим дипломатом і мусив вдаватися до якихось хитрощів. Так тільки можна було щось зробити на той час. Він мав такі два лозунги, з собою носив. Значить, перший, це при радянській владі, перший лозунг Леніна – це «Мистецтво належить народу». І, коли до нього мали претензії, що це ви в музей звозите ікону, що це в Олеському замку ви показуєте ікону, портрети панів, а він казав, це мистецтво, яке належить народу, ви проти Леніна, вони замовкали тоді зразу. І він такою фразою міг відстояти.
Ну і другу таку – Гітлер казав, що для того, щоб знищити народ, треба знищити його культуру. І він теж про це казав. Ви що, так як Гітлер думаєте, що треба знищити нашу культуру, щоб знищити наш народ? Тоді всі замовкали і він відстоював це все.
Ну, але дуже важко. Коли звезлися сотні тисяч тих от робіт, і треба було кудись їх діти, а у Львові, ну що це, галерея, Музей європейського мистецтва, не такі великі фондосховища. Він почав добиватися, щоб десь це все розмістити.
Він хотів, щоб дали на це замок. Ну, в Свіржі йому замок не дали, тому що там була Спілка архітекторів, а Олеський замок йому запропонували. І коли він це побачив, то сказав: «…що ви мені пропонуєте одні стіни…». І він взявся за реставрування, хоча це 75 кілометрів від Львова, але він там і жив. Це людина, яка не мала ні відпусток ніколи, ні вихідних ніколи. І він працював, фізично працював дуже багато в Олеському замку.
І оці твори пішли частково в Олеський замок. Потім з'явився Золочівський замок, також треба було зробити експозицію. І також туди пішли твори з цих експедицій, врятовані твори, які пройшли реставрацію, всі вони розташовувалися в цих замках. Ну і його мрія була про Підгорецький замок, йому вдалося його взяти у склад галереї. Багато чого він зміг зробити вже в Підгорецькому замку, але вже був старшою людиною.
— Пані Ларисо, розкажіть, будь ласка, про те, як відбувалася реставрація вже врятованих скульптур Пінзеля, які були особливості цієї роботи, роботи із матеріалами, адже більшість творів він робив із липи.
— Пінзель не тільки робив дерев'яну скульптуру, є кам'яна його скульптура. На соборі Святого Юра у Львові ми знаємо його скульптуру. І остання скульптура, яка була знайдена Борисом Музницьким, це в Рукомущі Святий Онуфрій, також це кам'яна скульптура. Але в основному Пінзель працював в липі, тому що липа це дуже м'яке гарне дерево, яке піддається формуванню твору задуманого.
В основному його скульптура поліхромна. Раз дерев'яна, значить, клався шар лепкасу, потім йшла поліхромія, тобто фарбовий шар, розпис, лики, тіло поліхромовано. Одяг, шов золочений переважно, але поскільки вона вже нищилась, звичайно, що от в Городенці те, що йому вдалося привезти, оці п'ять скульптур, які я казала, вони вже були навіть без левкасу. Це просто було вже дерево. В Годовиці, слава Богу, якось вдалося врятувати поліхромовано-золочену скульптуру, це що залишилося на дереві.
Вони всі, звичайно, перш за все потрапляли в реставраційні майстерні, де йшло укріплення, і деревини укріплення, тому що були пошкоджені жуком-деревогризом. І самого лепкасу, який втратив зв'язок з деревиною, і потертя позолоти було дуже сильне, і вона була забруднена. Все це треба було укріпити і надати трошки, продовжити життя тим скульптурам. Таку вже капітальну реставрацію твори Пінзеля пройшли в 2011-2012 році, це перед виставкою у Луврі. Вона була вже дуже добре відреставрована, ця скульптура, і виставлена в Луврі. Борис Возницький мріяв туди потрапити, мріяв відкрити у Луврі Пінзеля, але за декілька місяців – трагедія, і він загинув.
— Ви вже згадували про науковців, які до Бориса Возницького відкривали творчість Пінзеля, але виходить так, що в 30-х роках у Львові польською мовою вийшли три книжки про львівську барокову скульптуру, але потім фактично на декілька десятиліть забули про Пінзеля і лише завдяки Борису Возницькому вдалося зберегти пам'ять, цікавість до нього. Чи це було пов'язано лише із заборонами та нищенням при радянській владі та яким був міжнародний інтерес до скульптур Пінзеля?
— Ще до Лувру, звичайно, що Пінзель цікавив і мистецтвознавців, і світ цікавився Пінзелем. По-перше, приїжджали фахівці, його бачили. Батькові вдалося відкрити музей Пінзеля в сакральному приміщенні в костелі Кларисок. Для того, щоб його відкрити, це було ще при радянській владі, він спочатку дуже хитро знов таки зробив, він спочатку відкрив виставковий зал сучасних художників, а потім так скоренько раз і туди звіз всього Пінзеля і зробив Музей Пінзеля. І, звичайно, що приїжджали фахівці, це все бачили. Японці дуже цікавий фільм навіть відзняли по Пінзелю, вони теж працювали над цим скульптором, їх зацікавив він.
А до цього скульптури Пінзеля вже були в Польщі, в Чехії, в Києві. Так що не вивозилися всі скульптури, а так в основному це Годовиця, Вівтар Годовиця, декілька скульптур. І люди бачили вже, він вже демонструвався на виставках.
— Пані Ларисо, не можу минути запитання і про значення скульптур Пінзеля конкретно для мистецької спадщини і Польщі.
— Львівська Національна галерея мистецтв, оскільки має найбільшу збірку польського мистецтва в Україні, мала дуже тісний зв'язок з польськими музеями. Спочатку це був Ряшів, коли ми обмінювалися виставками, потім Радом. Із музею на Вавелі завжди раз на рік приїздили мистецтвознавці до нас, зупинялися у Львові, досліджували, їздили тут по теренах області. І наші працівники, мистецтвознавці також приїжджали на Вавель і також працювали там як історики мистецтва. Були такі тісні зв'язки.
І от вже з нами немає директора музею Радома Яна Польнара, який запропонував батькові видати книжку по Пінзелю, в Польщі видати цю книжку в такій формі, що Ян Польнар задає батькові питання, а він відповідає на ті питання.
Запрошуємо слухати повну версію розмови в прикріпленому аудіофайлі
Христина Срібняк