Нагірний Карабах: припинення вогню, капітуляція та роззброєння. Чи справді ми є свідками кінця довготривалої боротьби між Азербайджаном і Вірменією? Про майбутнє регіону та мирних вірменських мешканців, а також про те, чи можна проводити паралелі між ситуацією в Карабасі та окупованими з 2014 року росією територіями України, Христина Пічкур спілкувалася з Войцєхом Войтасєвичем – аналітиком з питань Південного Кавказу з Польського інституту міжнародних справ (PISM).
У четвер вранці, 28 вересня, Інформаційне радіоагентство (IAR) із посиланням на офіційні джерела повідомило про те, що «Нагірно-Карабаська республіка» припиняє своє існування з 1 січня 2024 року. Указ про розпуск усіх «державних» установ і організацій до цієї дати підписав «президент» невизнаної республіки Самвел Шахраманян.
Етнічні вірмени виїжджають з Нагірного Карабаху. На світлині зображено реєстраційний центр Міністерства закордонних справ Вірменії поблизу прикордонного міста Корнідзор, Вірменія, 25.09.2023 Фото: PAP/EPA/NAREK ALEKSANYAN
Конфлікт у Карабасі вважається головним «каменем спотикання» для Вірменії та Азербайджану. Чи можете ви нагадати, куди у часовому просторі сягає коріння цього конфлікту? Чи це 1991 рік, коли було оголошено про створення так званої Нагірно-Карабаської республіки, чи, наприклад, можливо, це 1988 рік, коли відбулися масові протести? Де лежить початок?
– Військовий конфлікт почався в 1992 році, але певна напруженість між Азербайджаном і Вірменією щодо Нагірного Карабаху виникла в 1988 році. Це були наслідки «пєрєстройки» в Радянському Союзі, оголошеної Міхаїлом Ґорбачовим. Місцеві громади вірмен у Нагірному Карабасі почали надсилати деякі листи, петиції до Москви щодо зміни свого статусу, тому що в 1920-х роках радянська влада та Йосип Сталін вирішили віднести Нагірний Карабах, більшість населення якого складають вірмени, до Азербайджанської Соціалістичної Республіки. І цілком очевидно, що якщо більшість місцевого населення складають вірмени, то вони хотіли б бути частиною Вірменської Республіки. Але, на жаль, для них, Москва не прийняла їхню петицію, і в 1992 році почалася війна.
Через два роки перемогла вірменська сторона, і майже протягом 30 років Нагірний Карабах був незалежною державою, невизнаною світом, навіть Вірменією. Територію сепаратистської республіки, однак, підтримувала Вірменія. Ситуація почала змінюватися в 2020 році, коли відбулася так звана Друга карабаська війна, і тоді азербайджанська сторона була сильнішою за вірменську – Азербайджан зміг перейняти під свій контроль близько третини території Нагірного Карабаху, а також так звані окуповані території, власне, між Вірменією та Нагірним Карабахом. Після цієї Другої карабаської війни почалися мирні переговори, але, на жаль, цьогоріч вони зайшли в глухий кут, і, на мою думку, Баку було достатньо розчароване та вирішило припинити цю складну проблему військовим шляхом.
Ми ще повернемося до 2020 року... 20 вересня 2023 року влада, як ви сказали, невизнаної Нагірно-Карабаської республіки вирішила припинити опір азербайджанським військам. Нагірний Карабах капітулював. ЗМІ почали публікувати статті, як мені здається, з досить гучними заголовками, як, наприклад: «Кінець війни у Нагірному Карабасі». Чи це насправді кінець? Чи, скажімо, це просто затишшя перед бурею? Що буде з мирним вірменським населенням цього регіону?
– На мою думку, проблеми між Азербайджаном і Вірменією набагато складніші – йдеться не лише про статус Карабаху. Так, я можу погодитися з твердженням, що настав кінець, скажімо, одному з елементів цієї війни. Я маю на увазі, що зараз було вирішено, яким буде статус Нагірного Карабаху. Тож знову Карабах буде не лише Європою, а й фактично частиною Азербайджану. Автономії в рамках азербайджанської держави не буде. Однак Азербайджан запропонував місцевому населенню прийняти азербайджанське громадянство або залишити цю територію та виїхати до Вірменії чи інших країн. І я майже впевнений у тому, що більшість місцевого населення вирішить покинути Карабах. Ми вже бачимо, що це відбувається (дані вірменського уряду на ранок 28 вересня 2023 року свідчать про те, що понад 65 тисяч людей вже покинули регіон, – ред.) Офіційно загалом чисельність населення Карабаху становить близько 120 тисяч осіб. Проте, як мені здається, менше, тому що дехто вирішив залишити регіон після війни в 2020 році.
Повертаючись, однак, до вашого запитання… Між Вірменією та Азербайджаном є також інші проблеми. Мова про кордон між цими країнами. На жаль, щодо цього ходять розмови, оскільки обидві сторони використовують різні мапи. Я маю на увазі, що кордон між цими країнами визначений, але все одно є певні проблеми. Для вирішення цього питання була створена спеціальна комісія. Але, на жаль, ці переговори досі не закінчені.
І третя проблема, як на мене, найважливіша після визначення статусу Карабаху – це справа транспортних коридорів у регіоні Південного Кавказу. Після 2020 року в рамках угоди та тодішнього конфлікту була заява про те, що всі транспортні коридори мають бути відкриті. Одним із цих коридорів є так званий Зангезурський коридор, який з’єднує, власне, Азербайджан та ексклав Нахічевань. Вірменія погодилася відкрити цю дорогу для Азербайджану, але проблема полягає в питанні, хто її контролюватиме. Ердоган вважає, що дорога є частиною території Вірменії, що її мають контролювати вірмени. Вони погоджуються на присутність на цій дорозі російських миротворців або прикордонників, але Баку вважає за краще взяти дорогу під свій контроль. З точки зору Єревана це неможливо, адже тоді б це означало, що таким чином немає гарантій щодо територіальної цілісності Вірменії. Тому я майже впевнений у тому, що є ще багато проблем, які потрібно вирішити. На початку жовтня в Іспанії відбудеться черговий саміт, організований Європейським Союзом. Президент Азербайджану Ільхам Алієв та прем'єр-міністр Вірменії Нікол Пашинян напевно обговорюватимуть ці проблеми. Існують припущення, ходять чутки, що, можливо, того дня буде підписано мирний договір, тож побачимо.
Звичайно, навіть якщо Карабах підкорила азербайджанська сторона, все одно потрібно стежити за процесом виїзду вірменського населення. Або ж у випадку, якщо деякі з них вирішать залишитися, Азербайджан має гарантувати їхні права. Крім того, на Заході ведуться дискусії щодо відправлення мирних місій, які контролюватимуть ситуацію, перебуваючи на місці.
Етнічні вірмени чекають біля центру реєстрації Червоного Хреста у місті Ґоріс, Вірменія, 26.09.2023 Фото: PAP/EPA/NAREK ALEKSANYAN
Оскільки ви згадали про мирні місії, повернемося до 2020 року, коли в конфлікті між Вірменією та Азербайджаном російська федерація взяла на себе роль «миротворця» – що дуже характерно для росії. Як мені здається, в той час вірмени не бачили альтернативи цій дружбі з росією. Але минулого тижня ми спостерігали за антиросійськими протестами, які спалахнули у Єревані. Чи бачать вірмени зараз альтернативу? Чи вважають вони зараз, що покладатися на дружбу з росією було помилкою?
– Я б не називав відносини між Вірменією та російською федерацією дружбою. Я маю на увазі, що Вірменія була змушена бути союзником російської федерації через геополітичну ситуацію на Південному Кавказі. У них були дуже погані відносини з Азербайджаном. Йдеться також про кордони з Туреччиною, яка є союзником Азербайджану (сухопутний кордон Вірменії з Туреччиною був закритий від 1993 року, – ред.). Таким чином, єдиним партнером була російська федерація. Західний світ також був досить далеко. Минулого тижня, але також три роки тому, після Другої карабаської війни, відбулися деякі антиросійські протести. Після Другої карабаської війни вірменський уряд Нікола Пашиняна почав шукати інших партнерів. У грудні 2022 року Євросоюз вирішив направити до Вірменії цивільні місії. Також у вирішенні проблем з Азербайджаном Вірменії вирішили допомогти Євросоюз і США. Цього року президент Європейської ради Шарль Мішель неодноразово приймав у Брюсселі лідерів Вірменії та Азербайджану. Також міністри закордонних справ Азербайджану та Вірменії були у Вашингтоні на спеціальному саміті, організованому держсекретарем США Ентоні Блінкеном. Але, на жаль, усі ці дії не допомогли вирішити двосторонні проблеми. На жаль, Заходу не вистачає інструментів, щоби вплинути на ситуацію так, щоби Вірменія була задоволена. Слід також пам'ятати про те, що Євросоюз певним чином залежить від природних ресурсів Азербайджану. Я маю на увазі газ і нафту. Після початку (повномасштабної, – ред.) російської агресії проти України, Євросоюз вирішив припинити імпорт російських природних ресурсів і був змушений шукати інших джерел. Одним із цих джерел, власне, є Азербайджан. І напевно Ільхам Алієв усвідомлює це. Тому він вирішив обрати військовий шлях вирішення проблем щодо Нагірного Карабаху.
Конфлікт між Вірменією та Азербайджаном є дійсно одним з найтриваліших конфліктів в історії. Чи можна сказати, що причини, чому обидві країни воюють за цей регіон, є як етнічними, так і територіальними?
– Так, і обидві країни стверджують, що початок їхньої історії сягає Карабаху. Ось чому цей конфлікт такий напружений. Це досить маленька територія – там є лише кілька шахт, золотих копалень та інших природних ресурсів. Там немає якихось спеціальних галузей. Тож це не лише політичний конфлікт, який є важливим для еліт обох країн – він також є важливим для суспільств. Солдати обох сторін були залучені в конфлікт, з обох сторін було багато жертв. Ось чому це резонує таким чином в обох суспільствах.
Час на питання, яке я дуже боюся поставити, та на яке боюся почути відповідь: чи можемо ми провести якісь паралелі між конфліктом у Карабасі та окупованими з 2014 року Росією територіями України? Крим, Донбас… Чи можна уявити, що окуповані росіянами території України можуть розділити долю Карабаху?
– Я бачу певні паралелі, однак, я думаю, що у випадку війни в Україні ситуація є більш зрозумілою, адже це очевидно, що Крим і Донбас – це українські території. Ні в Криму, ні на Донбасі громадян росії не було. Так, частина українців, які там жили та живуть, російськомовні, але це не росіяни. Не йдеться про етнічні меншини. У випадку Нагірного Карабаху це була територія, де до Першої карабаської війни близько 60% місцевого населення складали вірмени, а 40% — азербайджанці. Тому я вважаю, що більш можливо порівнювати конфлікт у Карабасі з війною на Близькому Сході, я маю на увазі війну між Ізраїлем і Палестиною.
А якщо говорити про тривалість конфлікту?
– Я майже впевнений у тому, що все залежить від підтримки України Заходом. Якщо допомога, як нині, продовжиться, гадаю, у Києва є величезні шанси виграти цю війну або просто чинити певний тиск на російську федерацію, щоби вона вивела свої війська з українських територій.
Спостерігаючи зараз за тим, як виглядає ситуація в Карабасі, та беручи до уваги, що певного дня Україна деокупує всі свої території – як ви кажете, це питання підтримки з боку країн Заходу, – на вашу думку, як Україна має поводитися з сепаратистами?
– Щодо конфлікту навколо Нагірного Карабаху, мені здається, Україні може бути ближчою позиція Азербайджану, тому що вони говорять про територіальну цілісність, але також треба розуміти право місцевого населення на самовизначення. Гадаю, українська еліта повинна розуміти, що конфлікт у Карабасі був спровокований радянською владою, Йосипом Сталіним, який навмисно розділив усі ці території таким чином, щоби змішати людей з різним корінням, з різним етнічним походженням, щоби спровокувати певні зіткнення між ними. І я маю на увазі, що нинішня війна є наслідком цієї дії. Нині російська федерація не хотіла безпосередньо допомагати Вірменії, зокрема, через Нікола Пашиняна, оскільки він прийшов до влади як лідер революції в 2018 році. І, як ми знаємо, владіміру путіну … не подобаються революції, він проти того, щоби таким чином змінювалась влада в країні.
Тому з самого початку російська еліта, Кремль, досить обережно ставилися до Пашиняна. З минулого вівторка ми бачимо, що в Єревані тривають демонстрації, тому цілком можливо, що у випадку, наприклад, якщо виникнуть якісь проблеми з евакуацією вірмен з Нагірного Карабаху, демонстрації можуть бути ще більшими, і Нікол Пашинян буде змушений залишити уряд. Можливо, що російська федерація буде зацікавлена в такому сценарії, щоби просто посадити на місце прем’єра когось, хто буде більш промосковським, проросійським.
Запрошуємо почути розмову у доданому звуковому файлі!
Христина Пічкур