Наші гості — Томаш Льох і Антоніна Дрожджовська — є активістами польського відділення французько-канадської організації допомоги Україні — The Small Projects Team. Вираз «на сьогодні» тут не випадковий, оскільки наші співрозмовники тривалий час допомагали українцям і Україні поза будь-якими організованими структурами. Буквально — з перших днів повномасштабного вторгнення — воєнним мігрантам, і українцям на звільнених територіях — з перших днів деокупації. Томаш Льох — поляк із Сілезії, його дружина — українка з-під Бородянки, Антоніна Дрожджовська, у свою чергу — її донька.
Нам гості розповідають про своє волонтерство, зокрема, у межах The Small Projects Team, про те, кому і чому допомагають, про проблеми на цьому шляху, про неординарних людей, яких зустрічають, і нестандартні питання, які доводиться їм вирішувати.
— Мене звати Томаш Льох, я — поляк із Сілезії, ми тісно співпрацюємо з французько-канадською організацією The Small Projects Team. Ця організація допомагає потребуючим в Україні, у першу чергу дітям, які найбільше страждають від воєнних дій і водночас у нічому не винні. Додатково ми стараємося підтримувати цивільне населення. Ми не допомагаємо воїнам або військовим організаціям, оскільки вважаємо, що на цей момент допомога мирному населенню потрібна набагато більше, і що там не казати, але така діяльність також є підтримкою військових, тому що, коли воїн знає, що про його сім'ю, близьких хтось піклується, то тоді він набагато кращий воїн.
Під час цього неоформленого, можна сказати, волонтерства, наші співрозмовники долучилися до діяльності міжнародної організації допомоги Україні — The Small Projects Team.
— Ми познайомилися з її активістами при проєкті протезування дітей, які втратили кінцівки під час воєнних дій. Я повідомляв про цю акцію у соцмережах, і тоді одна жінка, полька, волонтерка цієї організації, яка живе у Франції, зв'язалася зі мною і з того часу ми почали реалізовувати спільні проєкти. На сьогодні, можна сказати, ми польське відділення цієї організації.
Отже, географія нашої діяльності — це Франція, Канада, Польща і, звісно, Україна, де ще донедавна ми мали свого представника, але чоловік дійшов до краю своїх можливостей, позаяк це не тільки важка фізична робота, але й психічно виснажлива праця.
І це постійно я повторюю, з часу моєї першої поїздки з допомогою до України, що жоден фільм, жодна фотографія, жодна розмова не віддасть тих емоцій, які ти відчуваєш у розмові там, на місці, спілкуючись прямо з людиною, коли ти отримуєш невербальні повідомлення, коли бачиш її лице, очі. Це сильно відчутно тоді, коли я спілкуюся з людиною, з якою був знайомий ще до повномасштабного вторгнення і деокупації. Тепер я бачу в її очах смерть, бачу у них страх...
А таких волонтерських поїздок активісти польської гілки The Small Projects Team здійснили або співорганізували вже понад 60.
— Якщо ми не були там особисто, то надавали вантажі або наші автівки для перевезення вантажів. Справді, цього було дуже багато. Але і види нашої допомоги змінюються. Тому що якщо зразу після деокупації були потрібні насамперед харчові продукти, основні засоби, то на сьогодні — інше. Наприклад зараз ми підтримуємо влаштування укриттів у школах. До речі, в Україні дуже розумне розпорядження, що в школі можна проводити уроки тоді, коли в ній є укриття. Наступна річ — завдяки роботі нашого французького друга Чарльса, ми отримали від паризьких банків понад 300 комп'ютерів, які будемо передано українським дітям для дистанційного навчання. А ще ми хочемо допомогти у створенні комп'ютерних класів. Нещодавно наша французька організація профінансувала видання книжок для українських дітей, які незабаром будемо розвозити по деокупованих територіях.
— Я повторюю це з наполегливістю маніяка: ми вміємо проводити збір матеріальної допомоги — адже людські серця таки залишаються відкритими, в тому числі і в Польщі. Попри те, що ми стали біднішими, що ми втомлені ситуацією у східного сусіда... Але я не вмію збирати коштів на пальне. І щиро кажучи, якби яка-небудь організація, виробництво, фірма, чию рекламу ми готові, умовно кажучи, повісити собі на чолі, якби вона забезпечила кошти на пальне, то ми би зробили набагато більше. Я не був в Україні вже понад місяць лише тому, що тільки-що закінчив збір коштів на пальне. Якби не це, я був би там не один раз, і доставив допомогу, яка є в нас на складі.
Томаш Льох
Все таки, в команди волонтерів із Сілезії є декілька осіб, які надають кошти на доставку допомоги в Україну, серед них одна лікарка-офтальмологиня, яка також безкоштовно лікує українських дітей у Польщі, дарує їм окуляри або лінзи...
— Натомість я ще не сказав, що з перших днів повномасштабного вторгнення ми також підтримуємо Психоневрологічний будинок-інтернат для психічно хворих жінок, що знаходиться в селі Сукачі біля Іванкова, і який пережив дуже складний час. Іноді я намагаюся це пояснити полякам. Тоді я кажу їм: уяви собі, що ти доглядаєш за 100 психічно хворих жінок, і що ти маєш змусити їх зійти до підвалу, причому 20 із них — лежачі. І працюють там лише два чоловіки (один — без руки, а другий це директор), решта персоналу — це жінки. Ну, що сказати... Цей директор... це взагалі прекрасна людина... Коли вимкнули водопостачання, він, ризикуючи своїм життям, прісну воду для всіх 100 мешканців цього інтернату привозив автівкою, а технічну — брав з озера.
Волонтерські поїздки активістів із Польщі іноді непередбачувані і нестандартні.
— Часто є так, що рішення їхати ми приймаємо миттєво. Подам приклад, це було понад рік тому. Були люди, яких звільнили з російського полону. Їх перекинули до Білорусі. Це були цивільні особи, не військові.. Ну що ж, відомо, що в Росії слово «корупція» не існує, оскільки це буденщина, повсякденне правило. Цих людей просто викупили з полону. І ми їх привезли з Білорусі до Польщі, згодом інші волонтери повезли їх до домівок в Україні.
Активісти польського відділення французько-канадської організації допомоги Україні — The Small Projects Team зараз створюють свій фонд, який називатиметься «Блакитно-золота надія».
Запрошуємо вас послухати повну версію передачі у прикріпленому звуковому файлі.
Галина Леськів, Мар'яна Кріль