Марцін Янушевський, понад 40-річний поляк, воює під Бахмутом у лавах Інтернаціонального легіону, і як, каже, воюватиме він до кінця цієї війни.
Допомагати українцям і Україні Марцін почав зразу після повномасштабного вторгнення — спочатку біженцям на перемишльському залізничному вокзалі, згодом доправляв вантажі на деокуповані території, прифронтову зону, все ближче і ближче до лінії зіткнення. Пів року тому поляк уклав контракт, нещодавно перебував кілька днів у Польщі на лікуванні. Сьогодні він знову там, в районі бойових дій.
Польський воїн розповів нам, зокрема, про свій шлях на передок, про будні війни, її жахи і та уроки, про те, про що розмовляють бійці, і що найбільше заважає воювати і перемагати.
Отож, у нашому ефірі Марцін Янушевський з Перемишля, боєць І-го батальйону Інтернаціонального легіону на бахмутському напрямку, командир підрозділу, гранатометник і кулеметник.
— Я все говорив, що не хочу бути командиром, не хочу штурмувати, і не хочу потрапити на бахмутський напрямок. Я підписав контракт, за яким я командир, що штурмує під Бахмутом.
Та де, я ніколи не хотів стати солдатом. Це все пов'язане з моїм волонтерством. Я возив якусь там допомогу бійцям, але мені того не вистачало. Просто хотілося робити щось більше.
Зламний момент? Вже точно не пам'ятаю, де і коли це було... Мабуть, під Ізюмом... Це була 5-річна дівчинка в білих колготках, вона нагадувала мою дочку. Вона була в трьох частинах, окремо ніжки, і окремо тулуб з ручками. Я її завантажив до пікапа, а потім її відвезли. З того часу я знав, що піду воювати. Лише шукав собі підрозділ для служби. Хотів потрапити до українського, але це виявилося досить проблемним. Все-таки найпростіше було влаштуватися в Інтернаціональному легіоні.
Ні, про своє рішення я з ніким не розмовляю, ні з мамою, ні з дружиною — також. Це моє рішення. Крапка. Це питання обговоренню не підлягає — та й все.
Люди все одно помирають, про це не потрібно занадто багато думати. Коли людина багато думає, то починає боятися.
В підрозділі Марціна, що з липня року воює на бахмутському напрямку, на 28 бійців із усіх континентів (зокрема зі США, Індії, Шотландії, Колумбії, Австралії), на сьогодні боєздатними залишилося троє людей. Одні загинули, інші — тяжкопоранені, дехто потрапив до психлікарні, дехто списався — і повернувся до своєї країни. Дехто, після відпочинку у своїй країні, повернеться. Марцін знає таких, що повертаються.
Сам наш співрозмовник, не будучи професійним військовим, перед тим, як оформитися як боєць Інтернаціонального легіону, пройшов не один курс володіння зброєю. Але бойова підготовка, хоч і важлива, це не все, — каже.
— Підготовка обов'язково має бути — бо як йдемо на три дні роботи, 11 кілометрів в один бік, то треба усвідомлювати, що у випадку, якщо в нас буде лежачий поранений, то доведеться його назад нести. Але справа навіть не у вишколі, бо хтось пройшов зразковий вишкіл, тренінг — теж, хлопець добре бігає тощо... Але якщо він ніколи не стріляв зі зброї... Бо на бахмутському напрямку є так як є — там люди помирають. І це не лише в моєму підрозділі. Адже по нас гатять усім, чим можна, там є міни, дрони, міномети, артилерія, авіація. Ну, просто все. Хіба що з космосу вони ще по нас не стріляли та зі своїх голих сідниць, а крім цього — там прилітає усе. Тому лише після першого штурму видно, чи людина дасть собі раду, чи ні. Видержить чи ні в неї голова? Саме голова — найважливіша. Був у нас випадок, що чоловік у паніці стріляв із пекаема на 360 градусів, тобто і по своїх, і по чужих.
Бо найбільший ворог солдата — це паніка. Краще десь заховатися, наприклад, до ями. Її проявляти, це найгірше, що може бути. Паніка і панічний страх — так само.
Той, у кого є атаки паніки, повинен розірвати контракт. Такої людини просто треба позбутися, адже вона — загроза для інших. В мене був один колега, він з Колумбії, в своїй країні воював з наркотичними картелями, в джунглях. В Україні він не зміг. У нашому підрозділі пробув три дні — і все, став абсолютно небоєздатним. Вже кілька місяців лежить у психіатричній лікарні.
За словами Марціна Янушевського, невід'ємною картинкою бахмутського напрямку є відомі результати м'ясних штурмів росіян.
— Їх там лежить дуже багато, дуже багато... що 2-3 метри, перемішані. Ми вже розуміємо скільки такий труп пролежав, чи він свіжий чи несвіжий, йому 5 місяців чи 5 тижнів. Ну, там всюди смердить — одним і тим же самим... По дорозі на позиції або йдучи на штурм я бачив сотні дохлих московитів.. Але ніколи, йдучи на роботу, я не зустрів вбитого українця, їхні тіла не залишаються покинутими на полі бою.
Так-от я три дні не чув на одне вухо, його заклало повністю. Та й поїхав до лікарні, де дві години це вухо чистили. І коли виштовхнули назовні щось таке, як пляшковий корок, запитав я в лікарів, що це було. Вони відповіли, що «земля і органічна матерія. Але не твоя...». Потім хлопці жартували, що я влаштував москалям останню екскурсію.
Жарт є першим ліком від всього того жаху, паралельної дійсності війни, від усіх травм. Та й від страху...
— Ну, так, з часом я став його відчувати — занадто багато людей при мені померли, щоб його не відчувати. Десятки людей... Дехто каже, що тут з часом чутливість падає, а в мене якраз навпаки. 1,5 року я не боявся, тепер вже боюся. Справа навіть не в смерті, а в цьому, що можу 5 років помирати на лікарняному ліжку. Саме цього найбільше боюсь.
Штурми — це найстрашніше. Дуже боюся виходити на штурм, геть боюся. Мені не подобається, що я не знаю, чи хтось там ліворуч, за поворотом стоїть чи ні, чи він не метне в мене гранату, звідки і що прилетить... Чи дрон, чи міномет, чи арта? Там не знаєш, що буде через секунду. Тобі або пощастить, або ні... Ну ось якось так. На мою думку, на штурмах людським життям править випадок. Лише випадок, і ніякий досвід.
Польський боєць каже, що його українських побратимів дуже хвилюють взаємини між українським президентом Володимиром Зеленським і головнокомандувачем Збройних Сил України Валерієм Залужним. Це тема №1 їхніх політичних розмов.
— Якби ми не вірили Залужному, то хлопці би повернулися додому — це на 100%. Це Залужний, а не Зеленський тримає нас всіх там на фронті. Лише Залужний та його офіцери. Чому ж президент втручається? Чому він каже генералу, що все життя вивчав війну, де тримати оборону, а де ні?
Я не знаю нікого, ні одного бійця, хто би підтримував Зеленського. Ну, він відважний хлопець, він не втік, ну, він зробив багато — це без питань. Пам'ятаєте, як він говорив: «міністр оборони — тут, я — тут»... Так, у нього є яйця. Але в нього немає знань управляти потужними бойовими одиницями. Звідки вони в нього можуть бути, де ж він цьому ділу навчався? Та залиши кесареве кесареві, а Богові Боже, і хай кожен робить свою справу. Один їздить світом і просить для України грошей і бека, але хай би він дав мужикам попрацювати. Такий шеф — це поганий шеф.
І на кінець, тема №1 нашого спілкування з бійцем Інтернаціонального легіону — необхідність поповнення рядів, підсилення знекровлених підрозділів.
— Ну, що ж, ми закінчуємося, насправді. Я бачу автомати, якими ніхто не користується, тому, що немає кому. І це не лише в Інтернаціональному, але також в українців. Немає ким воювати. Ну, хай ще більше українців звалить до Польщі, або до Німеччини. В Україні залишилося 26 мільйонів людей. То ким нам воювати? Скільки часу ще в нас залишилося? Пів року, рік? Ці сучі сини — руЗькі — вони про це знають та й на це розраховують. З іншого боку — я не вірю в те, що ті, що повтікали, повернуться і підуть воювати за свою країну, якщо вони вже раз на неї наклали. Квіт української нації пішов у 2014-у, решта — на початку 22-го.
І ще таке — людина, яка пішла за своїм бажанням, і людина, яку змусили воювати— це дві різні особи. А чи є сенс тягнути людей до армії? Є. Бо пройдуть навчання, і якщо вони чоловіки, то виконають свою роботу. І ще — треба вкладати в їхні голови, пояснювати, за що ми воюємо. Можливо, мудаки не знають...
Запрошуємо вас послухати повну версію передачі у прикріпленому звуковому файлі.
Галина Леськів, Наталя Бень