X
Шановний Користувачу,
25 травня 2018 року набуло чинності Розпорядження Європейського парламенту і Ради (ЄС) 2016/679, прийняте 27 квітня 2016 р. (RODO). Заохочуємо до ознайомлення з інформацією про обробку персональних даних на порталі PolskieRadio.pl
1.Адміністратором даних є Polskie Radio S.A. з головним офісом у Варшаві, al. Niepodległości 77/85, 00-977 Warszawa
2. У справах, пов’язаних з Вашими даними, слід звертатися до Інспектора охорони даних, e-mail: iod@polskieradio.pl, тел.: 22 645 34 03
3.Персональні дані оброблятимуться у маркетингових цілях на основі наданої згоди.
4.Персональні дані можуть надаватися виключно з метою належного надання послуг, обумовлених у політиці приватності.
5.Персональні дані не надсилатимуться за межі Європейського економічного простору або до міжнародних організацій.
6.Персональні дані зберігатимуться протягом 5 років від закриття облікового запису, відповідно до законодавчих положень.
7.Ви маєте право на доступ до своїх персональних даних, їх виправлення, перенесення, усунення або обмеження обробки.
8.Ви маєте право на внесення протесту щодо подальшої обробки, а у випадку висловлення згоди на оброку персональних даних – на її відкликання. Використання права на відкликання згоди не розповсюджується на обробку, що мала місце до моменту відкликання згоди.
9.Ви маєте право на подання скарги до наглядового органу.
10.Polskie Radio S.A. повідомляє, що в процесі обробки персональних даних не приймаються автоматизовані рішення та не застосовується профілювання.
Більше на цю тему Ви знайдете на сторінках персональні дані та політика приватності
Розумію
Українська Служба

Рух слів

05.07.2019 13:24
Другий з філософських фелетонів Антона Марчинського про те, що криється за словами
Аудіо
Ілюстраційне фотоpxhere.com, CC0 Public Domain

«Що криється за словами?» - так можна підсумувати Платонове питання з діалогу «Кратил», що я його навів у попередньому фейлетоні. Ба більше, якщо б запитати, чи мову можна звести до словників та інших мовних компендіумів, а переклад – до перенесення з одних з них до інших, то це природним чином відкривало б нам шлях до чергового питання: Чим, з огляду на це, є мова, котра могла би повністю в таких компендіумах зміститися? Та чи, однак, насправді її можна в них змістити, до них звести?

Пропоную підійти до цього від дещо побічного питання (що його, почасти, стосувався й попередній фейлетон): «Кажучи про якийсь предмет, - пише Альфред Тарський, один з отців Львівсько-Варшавської логіко-філософської школи, - ми завжди вживаємо його назву, а не сам предмет, навіть тоді, коли у гру входять предмети мовні»[1]. Проте якщо не про предмети йтиметься, а також не про їхні назви? Але й надалі – про мову, а також про явлення «чогось» як того, що існує, однак не піддається дефінітивному називанню? Чи щось таке, як суще, що не піддається називанню, можливе? А якщо навіть і так, то звідки ми можемо про нього знати, його не назвавши?

Що ще, отже, від мови нам крім назв лишається? Такими назвами можуть бути, ясна річ, не лише іменники (якими я пропонував обмежитися попереднього разу), бо це також дієслова, прикметники та інші частини мови, що визначають стан і взаємозв’язок, який охоплених назвами речей мав би стосуватися; і котрі також, по суті, є назвами, іменами, що дозволяють схопити в мові – або в ній побачити – те, чого, здавалось би (принаймні у першу чергу) вона не називає. Вони мали б схоплювати не «що», про яке вона розповідає, але «як». Притому, «як», що визначає умови явлення отого «що», проявляється тут двояко. З одного боку, йдеться безпосередньо про риси представленого предмету, або ж – про його логічні предикати. До того ж, такий предмет буває видимий настільки, наскільки і якщо – навіть неявно – він супроводжується присудком та іншими синтактичними частинами. Вони становлять його окіл, оточення, пояснення, подекуди виявляються настільки визначальними для його значення, що всіляко перевищують функцію контексту, до якої їх нерідко хотілось би звести. Однак, вони непостійні, тобто не прив’язані до жодного конкретного предмету, сущого, хоча й можуть його супроводжувати. Саме тому будь-які такі речення мають сенс лише доки не втрачають свого предмету/підмету. Без нього вони пусті. Тобто також, інакше кажучи, коли є що сказати. Або ж, коли є до кого цю мову скерувати (але про це згодом).

У зв’язку з цим питання про правильність або навіть істинність назв, тобто про їхню адекватність до речей, із якими вони пов’язані, тягне за собою, з одного боку, згадану дилему Платонового «Кратила», і з іншого – правильність зв’язку між ними, про яку йдеться у також вже наведеному тут тексті Альфреда Тарського. Тут, однак, не можна плутати істини, про яку йдеться Платонові, із істиною, якої стосуються міркування Тарського. Однією з причин такого розрізнення є, зокрема, протиставлення в обох, відповідно, сталості і динамічності назв. Адже істинність, правильність і сенс, тобто виразність представленого ними явища, може бути пов’язана з тим, якою мірою вони сталі, застиглі, або просто змушені до такого стану нерухомості (якщо ми можемо це так назвати). Сократ у «Кратилі» виразно наголошує на первинності динаміки, з якої зроджуються слова. По суті, всі назви без винятку виявляються таким чином віддієслівними та неначе виринають з-поміж прикмет (хоч, відомо, Сократ ніколи не дає остаточної відповіді)[2].

Думка Тарського щодо цього однозначна і цілковито протилежна: назви є результатом конвенції, котра – що нас тут може особливо цікавити – будучи «лише» назвою, тобто умовним вказуванням на предмет, відміною його остенсивного визначення, не схоплює його в русі, змінності, непостійності, тобто є остаточною дефініцією, яка не вимагає доповнень щодо отого «як» предмету[3]. Щоправда, Тарський наголошує, що його цікавлять лише розповідні речення. Більше того, він звертається не до кожної мови, у тому числі не до мов, якими ми послугуємося в повсякденному житті, але до певної свідомо обмеженої її версії із властивими їй синтактичною точністю, семантичною однозначністю та пристосуванням до особливого типу предметів[4]. Більше того, Тарський аналізує не всі висловлювання, а лише такі, котрі можна класифікувати як речення, тобто ті, що мають чітко визначену структуру і предмет. Натомість його не цікавлять фрази, позбавлені таких рис. До того ж, він віддає перевагу реченням записаним, а не усним. Тобто насправді говорить про мову, але, по-перше, не про побутову мову з її тяжінням до універсальності, визначення і висловлення всього, що лише можна назвати. А по-друге, тут не йдеться про живу мову, що її не завжди можна звести до називання (що також не завжди значить, що вона цілковито позбавлена якогось власного сенсу або, щонайменше, якогось власного відчуття того, про «що» у ній ідеться). Всі ж інші мовні аспекти, яких не можна звести до метамови, Тарський виносив поза дужки свого аналізу. Тобто, йдеться, як я вже сказав, про побутову мову або й мову поезії, яким польський логік не відмовляв у якомусь мовному статусі.

Та я, однак, навіть не в змозі собі уявити, чи на такий статус з його перспективи заслуговували б такі навіть не аспекти мови, а максими, які наводив сучасний Тарському, проте надзвичайно далекий з огляду на традицію інший філософ-філолог – Мартін Гайдеґґер. Цей німецький мислитель, услід грекам (хоча радше за Гераклітом, ніж Платоном і Аристотелем) вбачає в словах відлуння того, чого жодним чином до недвижимих назв та їхніх численних реєстрів не звести. Свою апологію мови він починає із активних дієприкметників, з якими, до речі, українська має клопіт. Ці слова, каже Гайдеґґер, не просто сутнісно відповідають тому, що означають – у них феномени можуть проявлятися безпосередньо. Та, зрештою, саме в них вони й проявляються у всій своїй динаміці – завжди, невпинно, хоч і, на перший погляд, неочевидно. Аби їх зауважити в мові, треба до неї прислухатися. Мову слід вирвати з-під панування застиглих нормативів, звільнити її від граматики та заангажуватися в її дію (l’angagement dans l’action)[5]. Треба почути її мелодію, ритм, дихання та акцент, або, як каже філософ зі Шварцвальду – прийти до її етосу.

Але про це – у наступному фейлетоні.

Антон Марчинський




[1] Alfred Tarski, „Prawda i dowód” [w:] Alfred Tarski, Pisma logiczno-filozoficzne, tom 1: Prawda, Wydawnictwo Naukowe PWN, Warszawa 1995, с. 298.

[2] Пор. Platon, Kratylos 421 ac.

[3] Пор. Alfred Tarski, „Prawda i dowód” [w:] Alfred Tarski, Pisma logiczno-filozoficzne, tom 1: Prawda, Wydawnictwo Naukowe PWN, Warszawa 1995, с. 298-299.

[4] Ibidem, с.312-313.

[5] Martin Heidegger, List o „Humanizmie”, przełożył Józef Tischner [w:] Martin Heidegger, Znaki drogi, Fundacja Aletheia, Warszawa, 1995, с.130: „W piśmie myślenie łatwo zatraca swą dynamikę, przede wszystkim zaś jedynie z trudem daje się zachować właściwą jego dziedzinie wielowymiarowość”