X
Шановний Користувачу,
25 травня 2018 року набуло чинності Розпорядження Європейського парламенту і Ради (ЄС) 2016/679, прийняте 27 квітня 2016 р. (RODO). Заохочуємо до ознайомлення з інформацією про обробку персональних даних на порталі PolskieRadio.pl
1.Адміністратором даних є Polskie Radio S.A. з головним офісом у Варшаві, al. Niepodległości 77/85, 00-977 Warszawa
2. У справах, пов’язаних з Вашими даними, слід звертатися до Інспектора охорони даних, e-mail: iod@polskieradio.pl, тел.: 22 645 34 03
3.Персональні дані оброблятимуться у маркетингових цілях на основі наданої згоди.
4.Персональні дані можуть надаватися виключно з метою належного надання послуг, обумовлених у політиці приватності.
5.Персональні дані не надсилатимуться за межі Європейського економічного простору або до міжнародних організацій.
6.Персональні дані зберігатимуться протягом 5 років від закриття облікового запису, відповідно до законодавчих положень.
7.Ви маєте право на доступ до своїх персональних даних, їх виправлення, перенесення, усунення або обмеження обробки.
8.Ви маєте право на внесення протесту щодо подальшої обробки, а у випадку висловлення згоди на оброку персональних даних – на її відкликання. Використання права на відкликання згоди не розповсюджується на обробку, що мала місце до моменту відкликання згоди.
9.Ви маєте право на подання скарги до наглядового органу.
10.Polskie Radio S.A. повідомляє, що в процесі обробки персональних даних не приймаються автоматизовані рішення та не застосовується профілювання.
Більше на цю тему Ви знайдете на сторінках персональні дані та політика приватності
Розумію
Українська Служба

Втома

09.08.2019 18:08
Філософський фейлетон Антона Марчинського
Аудіо
  • Втома. Філософський фейлетон Антона Марчинського
Ілюстраційне фотоpxhere.com, CC0 Public Domain

Хто з нас не стикався із ситуацією шаленої втоми, абсолютного виснаження, якому відповідним відпочинком не зарадити, а якщо й шукати з неї виходу, то, парадоксально, саме в її жáлі (як можна було б парафразувати Івана Золотоуста)? Це ситуація, коли так само робота, що на нас чекає і щодо якої ми навіть знаємо, як її виконати, як і всілякі спроби її уникнення – на словах і на ділі – видаються нездоланним тягарем, який з кожною миттю лише більше обтяжує наші плечі. Зрештою, це тягар сам по собі, що з’являється не з огляду на завдання, котрі перед нами постають, але спричинений тим, крізь що, природно, вже вдалося – і часом вельми успішно – пройти. Він, однак, є наслідком минулого, що визначає як теперішнє, так і майбутнє. Подальший опис зайвий, адже, напевно, кожен з нас знає, про що йдеться. Це незносний стан, якого ми тільки й прагнемо позбутися, по-можливості намагаючись навіть не затримувати його у своїх думках, бо з ними трясовина втоми знову нас запосідає, буквально набирає сили (такий оксюморон, як ’сильна втома’ не має дивувати). Проте, саме бажання від неї звільнитися, можливо, й стало причиною, через яку традиція філософської рефлексії на цю тему здається винятково вбогою. Напевно, мислення вимагає особливої вітальності, на перешкоді якої опиняються такі, власне, деструктивні предмети, коли й думати боляче (цікаво було б, до речі, скласти їхній в міру повний перелік).

Звісно, можна навести приклади і філософії втоми, і втому у – або ж від – філософії, та найчастіше за допомогою цих та схожих словосполучень представники однієї філософської течії закидають некомпетентність, або просто брак уяви другим (зокрема, таких, несправедливих, зрештою, епітетів подеколи набувають тексти Фридриха Ніцше або Жака Дерріда тощо). Натомість явищем втоми самої по собі – таким, що має своєрідний імунітет до психологізації, про яку писав насамперед Едмунд Гуссерль – філософи винятково легковажили (або ж навпаки його остерігалися). Найчастіше втома з’являється як несамостійне і дещо принагідне поняття в якомусь ширшому контексті, найчастіше у моральній філософії або ж, скажімо, у філософії історії. Тоді її представляють як небажану перспективу, як це, скажімо, чинить щойно згаданий Гуссерль у «Кризі європейських наук та трансцендентальній феноменології».

Все це, звісно, не значить, що втомі ніколи не приділяли належної уваги. А чи не найбільш надихаючим для мене особисто прикладом такого аналітичного, через що ані трохи не байдужого, занурення у цей феномен, де втома стає одним з ключових – спочатку метафізичних, та майже відразу онтологічних – елементів, мені здаються розмисли на цю тему, автором яких був Емманюель Левінас – французький філософ єврейського походження (який народився у Каунасі, проте гімназію закінчив у Харкові). Він не лише не уникає цієї теми, але й зауважує в ній та сполучених з нею поняттях – знесиленні, зусиллі та ледачості – винятково важливу, у всіх сенсах позитивну для нашого буття роль: саме втома дає фундаментальний стимул для народження, явлення, неначе виринання з небуття нашого я.

У книжці «De l'existence a l'existant» - «Від існування до того, що існує», яку Левінас здебільшого опрацював під час перебування у нацистському таборі для військовополонених (під час Другої світової війни він був французьким офіцером), перетворюючи свій драматичний досвід у щось винятково вартісне; у книжці, що поклала підвалини його пізнішої філософії, він пише про той особливий, завжди вельми некомфортний початок, до якого нас примушують обставини. На додаток, доки цей початок ще не стався, доти ще оцей займенник ’нас’, бо також займенники ’ми’ і ’я’ (тобто всі займенники як такі), є умовністю. Те, з чого – а, може, серед чого – наше особове існування врешті-решт виринає, філософ називає стихією, зіставляючи із нею французьку безособову дієслівну форму il y a, за допомогою якої констатується саме існування, але не те, що існує.

Всупереч вже сформованій у феноменології традиції, Левінас, розуміючи особистість як субстанцію, виявляється у ній винятком. Щоправда, його розуміння такої субстанції також нетипове: я явиться як субстанція, а не є нею. Левінасові вдається ухопити цей нюанс завдяки тому, що він звертається до грецького поняття hypostasis, гіпостаза, від якого також походить слово іпостась. Буквально і те, і друге (ясна річ, просто як альтернативні формі того ж слова в українській мові) значить щось, що затрималося, певний затриманий, перерваний рух. Відповідно до концепції Левінаса, гіпостаза – це факт переривання il y a, це народжена свідомість. Наші гіпостази виникають у мить, коли ми приймаємо буття, теперішнє на себе. Натомість співвідношення втоми і зусилля становить чистий приклад такої ситуації.

Мить, у яку ми відчуваємо втому від власної ноші, коли, як читаємо у французького мислителя, «рука поступово відпускає те, чого тримається, відпускає саме в ту мить, коли ще тримає», виявляє розрив буття надвоє, його своєрідний зсув, як каже про це Левінас. Це мить, коли ми усвідомлюємо існування власних пальців, що розтискаються під тягарем валіз, але все ще напружуються, аби їх не впустити, - це мить рефлексії, спрямованої на себе саму як на суще, на те, що існує. Це зусилля, повністю зосереджене на тому, аби ще далі пронести те, що я (адже тільки-но з’ясувалося, що існує я) почав нести. Таке зусилля, що виникає у мить втоми і після неї, є миттю народження, створення когось ex nihilo, з нічого. «Зусилля – це саме здійснення миті», що не має тривалості. Отже, суще я не проектується ані в майбутнє, ані в минуле, воно є лише фактом власної присутності в усвідомленій ним миті. «Кожна мить, - пише філософ, - є початком, народженням», «постійним народженням як особливою операцією, завдяки якій існування опановує власну екзистенцію попри будь-які способи самозбереження».

Більше того, Емманюель Левінас додає, що тут немає місця для історії: свідомість – це неминуча теперішність, яку можна прийняти лише напружуючи власні зусилля. Притому, імпульс, аби прийняти теперішність, виникає вже після зіткнення з нею, тобто вже тоді, коли є втома і з’являється нагода, аби докласти зусилля. Таким чином, свідомість як теперішність, незмінно припізнюється. Інакше кажучи, я дізнається про я лише після того, як я виникне і зазнає втоми. Суперечливість цієї ситуації така ж, як і та, що ми її можемо побачити у перформативних реченнях типу «я спостерігаю за собою» або ж просто «я думаю». І в цьому, власне, полягає наше відставання від самих себе, зсув у бутті, що про нього розповідає Левінас (а з цього, до речі, згодом виникає його поняття діахронії – такої собі неодночасності, що поєднує неспівставні рівні буття). Натомість описана тут ситуація і є ситуацією гіпостази, народження власної самосвідомості як того, що існує тут і тепер. Втома, згідно з думкою цього видатного феноменолога, але також і рабина, виявляється особливим даром, творчою силою, яка вириває з бездушної і приголомшливої стихії першу людину. З тим, що такою першою людиною є кожен з нас, а ще точніше – буває, від часу до часу.

Антон Марчинський

Що криється за словами?

05.07.2019 13:01
Філософський фейлетон Антона Марчинського про зв’язок речей із їхніми назвами

Рух слів

05.07.2019 13:24
Другий з філософських фелетонів Антона Марчинського про те, що криється за словами

Між словами

05.07.2019 13:29
Філософський фейлетон Антона Марчинського

Час

08.07.2019 16:38
«Чим же є час? Якщо ніхто мене про це не питає, то знаю. Якщо тому, хто питає, намагаюся пояснити, то не знаю», - писав у «Сповіді» Августин

Філософія і гроші

02.08.2019 18:30
Філософський фейлетон Антона Марчинського