Найчастіше, коли йдеться про стиль, то, природним чином, насамперед його розглядають у контексті філософської естетики, теорії літератури чи мистецтвознавства. Крім того стиль виявляється однією з основних характеристик поведінки людини, її самобутності. Тоді як інтерпретація цієї категорії з перспективи метафізики або онтології є, зазвичай, рідкісною.
І нічого дивного, адже етимологічно це слово – через латину, яка прийняла його як своє – походить від грецького stylos (στῦλος), що, зокрема, значить паличку для писання. А кожен спосіб писання має свої особливості, манеру, характер, почерк – польською почерк називають charakter pisma – тобто такий спосіб і є стилем.
З іншого боку, і тут я знову затримаюся на етимології, stylos був назвою одного з найважливіших архітектурних елементів, що ми знаємо з античності. Він буквально формував простір, у якому перебувала людина – у якому, більше того, вона, власне, й ставала людиною античної культури. Я маю на думці колони, що використовувалися в тогочасних будівлях, творячи, зокрема, перистиль і гіпостиль (περίστυλος та ὑπόστυλος), визначаючи осередок людського життя, що не лише становив його своєрідний внутрішній стрижень (тут, до речі, порівняння із axis mundi, віссю світу, не буде зайвими), але й зовнішню форму або просто якусь його експансію доокола.
Та, повторюся, стиль передусім, як у своїй доповіді «Про стиль» слушно зауважує Умберто Еко, стосувався слова: «він швидко починає визначати кодифіковані літературні жанри […]. У цьому випадку, і в багатьох інших, стиль становить спосіб будування речення згідно з певними правилами, зазвичай описовими; він супроводжується уявленням про норму, наслідування, та відповідності взірцям». Та, як додає італійський семіотик і письменник, «зазвичай вважається, що лише із приходом маньєризму та бароко поняття стилю пов’язується з поняттям оригінальності та винахідливості – і не лише в мистецтві, а й у житті, оскільки разом із ренесансною ідеєю "зневажливої свободи" людина, що має стиль, відзначається почуттям гумору та (підтриманою суспільною владою) відважністю поведінки, дозволяючи собі на порушення правил – на доказ того, що вона володіє привілеєм їх порушувати».
Та, однак, про таку своєрідність у поведінці, що, врешті-решт, виявляється значно ширшим явищем, аніж те, що визначає оригінальність художника, композитора або літератора, ще раніше говорить Геґель наприкінці першого тому своїх, дещо недооцінених на тлі решти доробку мислителя, «Лекцій про естетику». Німецький філософ протиставляє стилю, зв’язаному з оригінальністю, суб’єктивну манеру: «Манера стосується лише партикулярних (часткових – ред.), а тому випадкових особливостей художника, оскільки вони відбиваються на процесі творення художнього твору та виступають у самому предметі і його ідеальному зображенні». Стиль, натомість, має відповідати самій суті в її цілісності: «Le style c’est l’homme même», «Стиль – це сама людина», - цитує філософ відомий французький афоризм.
Проте найцікавішим з текстів, що розглядають стиль з такої – ще не зовсім метафізичної перспективи, але й найближче до неї – є есе американської філософки та критика літератури С’юзен Зонтаґ, есе, що називається так само, як згаданий виступ Еко. Есе «Про стиль» Зонтаґ українською переклав Віктор Дмитрук.
Передусім вона полемізує із точкою зору, що стиль у літературному творі (а Зонтаґ декларує, що для чистоти міркувань обмежиться лише цією сферою, хоча її висновки сягають далеко поза неї) – це своєрідна форма, антитезою для якої є зміст.
Схоже, що практично усі метафори стосовно стилю зводяться до розміщення змісту всередині, а «стилю — назовні. Правильніше було б обернути метафору. Зміст, тема знаходиться назовні; стиль — всередині. Як пише Кокто (Cocteau): «Декоративний стиль ніколи не існував. Стиль — це душа, а у нас, на жаль, душа приймає форму тіла». Навіть якщо визначати стиль як враження, яке ми справляємо, то й це в жодному разі не зумовлює неодмінного протистояння між стилем, який людина привласнює, і її "справжнім" буттям. Насправді таке розчленування зустрічається надзвичайно рідко. Майже в усіх випадках враження, яке ми справляємо, є способом нашого буття. Маска є обличчям».
І ще далі: «Більшість критиків погодиться, що художній твір не "містить" певну кількість змісту (або призначення — як у випадку з архітектурою), прикрашеного "стилем". Але мало хто звертається до безумовних наслідків того, щодо чого вони начебто погодилися. Що таке «зміст»? Або, говорячи точніше, що залишається від поняття змісту, коли ми долаємо антитезу стилю (або форми) й змісту? Частина відповіді полягає в тому, що сама по собі наявність «змісту» в художньому творі вже є досить особливою стилістичною умовністю. І велике завдання, яке залишається критичній теорії, полягає в детальному вивченні формальної функції теми твору».
Крім того, поза всіма мотивами, до яких вдається Зонтаґ, варто згадати про ще два. По-перше, у зв’язку з дихотомією зміст-форма, американська авторка наголошує, що не існує твору без стилю (чого не скажеш про те, що вона називає стилізацією, але це вже інша історія). Так званий білий стиль, який, у рецензії на «Стороннього» Альбера Камю описує Жан-Поль Сартр, або метод, що його Ролан Барт називає «нульовим ступенем письма», аж ніяк не зводяться до ситуації, в якій стиль виявляється відсутнім. Зонтаґ також згадує при цій нагоді Волта Вітмена, який «у передмові до видання "Листя трави" 1855 року заявляє, що зрікається "стилю"». Вітман ставить собі за мету висловлювати речі саме такими, якими вони є – без масок (про які вже була мова), жодної штучності, жодної елегантності. Проте є зовсім навпаки – стилю не уникнути, не усунути, від нього не втекти. «А однак, - пише вона далі, - поняття прозорого, позбавленого стилю мистецтва є однією з найживучіших фантазій сучасної культури. Митці й критики вдають, що вірять, ніби вилучити штучність з мистецтва так само неможливо, як і людині втратити свою особистість. Але прагнення залишається – постійна незгода із сучасним мистецтвом з його запаморочливою швидкістю стильових змін».
І, врешті, С’юзен Зонтаґ звертає увагу на ще один – чи не найфундаментальніший – аспект, що криється під цією категорією: цілісність. «Говорити про стиль — це один із способів говорити про цілісність художнього твору».
Нагадаю, цілісність – це те, про що також казав Геґель. І це те, що становить тут найбільше питання: це споконвічне питання про ціле і частини, про єдине і численне, про, зрештою, звичайні речі й такі, яких не вхопити.
Це питання лише зазначу ще однією цитатою. Цього разу з «Феноменології сприйняття» француза Моріса Мерло-Понті, коли він описує суще – радше суще, річ, хоча вона, безсумнівно, відрізняється від інших речей, адже вона перебуває в русі, її ані схопити, ані, саме тому, описати. І все, що можна про неї сказати, - це представити її стиль: «Об’єкт, що рухається, як предмет нескінченної серії чітких і згідних між собою спостережень, має властивості, тоді як коли щось, що рухається, має лише певний свій стиль». «Так само рухом, - продовжує він далі, - не обов’язково передбачається наявність об’єкту, що рухається, тобто предмету, визначеного завдяки низці певних властивостей. Достатньо, що в ньому є "щось невизначене, що рухається", а щонайбільше "щось кольорове" або "щось, що світиться" без чітко визначеного кольору або яскравості».
І це щось, найвиразніше, і є тією цілісністю, про яку пишуть Геґель, Зонтаґ, Еко і Мерло-Понті – невловимою одиницею, щодо якої й можемо тільки сказати, що їй притаманний певний стиль.
Антон Марчинський