У ці дні, коли світ охопила пандемія коронавірусу, варто пам’ятати, що кожна зараза, приголомшуючи небезпекою, що із собою несе, дає також імпульс для народження чогось нового у культурі, суспільстві та в житті чи не кожної людини. Аби переконатися в цьому, варто лише споглянути на сторінки історії.
В середині XIV століття, насамперед у 1348-1349 роках, Європу (прийшовши, зрештою, також з Китаю) охопила одна з найбільш смертоносних епідемій в історії – епідемія бубонної чуми, звана Чорною смертю. Унаслідок цієї пошесті, за різними підрахунками, померли від 25 до 40% мешканців Європейського континенту. Безперечно, ця зараза торкнулася не лише Європи, проте, якщо йдеться про неї, то впливаючи на демографію, економіку і політику, вона також причинилася до суттєвих змін в європейській культурі, у притаманному їй образі світу. Безперечно, багато що з попереднього світогляду зберіглося, зокрема сама європейська раціональність; університети функціонували як до цього, так і після; інститути залишилися ніби ті самі. Проте якісь акценти тут змістилися, свідоцтвом чого є формування нової епохи – Відродження, із яким завершувалося Середньовіччя. Після Ренесансу, натомість, виникає цілковито нова інтелектуальна формація, парадигма, відома в історії під назвою Новий час.
Про те, чи згадана епідемія чуми причинилася до формування цієї епохи, я розмовляю з доктором Бартошем Дзялошинським з Інституту філософії Варшавського університету:
- У загальнокультурній площині – європейської культури в дуже широкому її розумінні – ця теза беззаперечна і, на мою думку, однозначна. Відомо, що криза, спричинена пандемією Чорної смерті в середині XIV століття, цілковито змінила Європу. Хоча не всі рівні культури змінила однаково. Я би сказав, що тих її рівнів, які були більше пов’язані з матеріальною культурою, це торкнулося сильніше. Але, наприклад, у випадку таких дисциплін, як філософія, було би важче виявити безпосередній вплив. Відомо, що змінилася демографічна ситуація, що була потужна економічна криза, яка завжди супроводжує пандемії. А вона, своєю чергою, цілковито змінила відносини в Європі XIV століття, відбиваючись луною упродовж наступних століть. Змінилися суспільні і політичні відносини. Зв’язок між Чорною смертю і народженням нової епохи безсумнівний теж і в мистецтві. Достатньо лише згадати Пролог до Декамерону Бокаччо, одного з піонерів Ренесансу. Чим він розпочинає свій твір? А, власне, описом Чорної смерті, від якої тікають десятеро героїв Декамерону, ізолюючись на якомусь відлюдді, аби розповідати свої історії. Черговий приклад – це багата іконографія Чорної смерті чи смерті загалом. Отже, її імплікації тут з’являються і згодом проникають до пізнішого мистецтва – чи то у Альбрехта Дюрера, чи то в інших вже суто ренесансних художників, формуючи мистецтво епохи Відродження. Тож є такі сфери, де цей вплив безсумнівний. Натомість, я задаюся питанням, як це може виглядати у випадку філософії. І тут ми вже віддаляємося від очевидних тверджень. Адже якщо взяти таких взірцевих філософів XIV століття, як, скажімо, Оккам або Буридан, то важко ствердити, що ця ситуація мала безпосередній вплив на їхнє мислення. Бо філософія займається настільки абстрактними питаннями, що не реагує на такі речі безпосередньо.
- Ти навів тут приклад Бокаччо. І це беззаперечний факт, що Флоренція відіграє тоді в Європі одну з провідних ролей у преображенні не лише культурного, але й інтелектуального обличчя тієї епохи. Століттям пізніше Флоренція, завдяки своїй четвірці мислителів-платоністів, дає початок філософії гуманізму. І тут зміна беззаперечна: головним предметом філософської рефлексії стає те, що раніше неначе не заслуговувало на такий статус. А саме – людина, сенс її життя та загалом екзистенційні проблеми, зовсім нецікаві середньовічним схоластам. Чи, отже, могло статися так, що травма, спричинена Чорною смертю, змусила філософів задуматися над такими менш абстрактними, але значно ближчими до земного життя проблемами? А, таким чином, чи своїм корінням гуманізм сягає, зокрема, цієї пандемії XIV століття?
- Це міг би бути один з найсуттєвіших елементів переходу в бік антропоцентричної філософії. Справді, якби мене хтось спитав, де народилася філософія Нового часу, то Флоренція, а також, може, Феррара – це ті місця, де були засіяні ідеї цієї філософської епохи. І там ці зерна починають сходити. Зрештою, власне у Флоренції, але дещо пізніше, відбувається собор, що його саме через чергову епідемію переносять до Феррари, куди вже прибувають візантійські вчені. Як розмисли над смертю вплинуть на цей гуманістичний, антропоцентричний образ світу? Це питання. На прикладі текстів цей зв’язок для мене неочевидний. Я шукав тут сполучної ланки, але йшов дещо іншим шляхом. Отже, у культурі в її широкому розумінні вплив Чорної смерті на народження епохи Нового часу безсумнівний. Натомість у філософії, в її вузькому розумінні, принаймні метафізичної філософії, він для мене неочевидний. Або ж він з’являється з певним запізненням. Можливо, якби я в чомусь і шукав цього впливу, то, може, в тому, що вичерпалася формула схоластичної філософії, а, отже, виникла потреба в новій формулі. Проте як саме це сталося? І як це пов’язано із досвідом епідемії? Мені важко сказати, бо мені не вдається знайти текстів, на котрі тут можу однозначно послатися. І, окрім Декамерона, мені важко знайти іншу безпосередню ланку. Це радше якісь окружні шляхи. Хіба що тобі вони спадають на думку?
- Але сам Джованні Бокаччо не був філософом. Літературні тексти і загалом тексти культури, у тому числі й іконографія, безперечно пропонують безліч прикладів. Якщо ж ідеться про філософію, то я радше маю щодо цього певну інтуїцію (цілком можливо безпідставну, бо вона полягає на пошуку певних паралелей). У чому бо, як мені здається, полягав один з найважливіших наслідків тієї епідемії? У культурі, не лише на рівні індивідуальних біографій, раптом повернулася пам’ять смерті, знову – після значної перерви від часів Тертуліана, скажімо – набуло популярності гасло memento mori. Тобто мислителі стали звертати увагу на партикулярні й земні речі, котрі наче не стосувалися якихось високих матерій у випадку схоластичної філософії, де скінченність конкретної людини, її страждання, сенс її буття, навіть якщо цією людиною був сам мислитель, були чимось негідним теоретичної рефлексії. Натомість саме memento mori могло сприяти виникненню зневаги до сухої схоластики.
- Так, добре, з напрямком загалом я можу згодитися – це відкриття конкретності і тілесності людської екзистенції. І це би відповідало нарації ренесансного гуманізму.
- Так, але тут справді ми маємо клопіт із наведенням суто філософських прикладів. Натомість, якщо йдеться про іконографічні ілюстрації, то безпосередньо після Чорної смерті з’являється висип Тотентанців (Танців смерті), присутніх зокрема і у згаданого тут Дюрера.
- А також з’являється лицар, що грає зі смертю у шахи, або ж зразковий Тотентанц – Тріумф смерті з Палермо. В іконографії це безсумнівна річ. Проте, якщо йдеться про філософію Ренесансу, я думаю, як би це можна було поєднати з тогочасним відродженням платонізму. Адже Ренесанс був насамперед Відродженням Платона. І як відкриття конкретності й тілесності перед обличчям смерті уміщувалося в їхніх головах поруч з Ренесансом і платонізмом, чи, отже, вони, однак, не зауважували протиріччя між ними? Або ж це такі два діалектичні елементи, що дали початок тому дивному цілому, яким була філософія на порозі епохи Нового часу?
- З огляду на цю складність, може, варто навести ті основні теми, що характеризували, по черзі, філософії Середніх віків, Ренесансу і Нового часу? Тоді, можливо, з огляду на такий перехід від схоластичних проблем субстанції, або категорій і мови до антропоцентризму епохи Відродження, а від неї до раціоналізму із, наприклад, філософією науки, як це було у Френсіса Бекона, або ж із радикальним інтелектуалізмом у Рене Декарта, а отже, йдучи цим ланцюжком, зауважимо певне затихання абстрактної метафізики. Але чи це якимось чином було зумовлене вимогою і потребою пам’яті про смерть?
- Гадаю, що це має дуже далекосяжні наслідки. Проте, перш, ніж ми перейдемо до Бекона і Декарта, я хотів би нагадати ще Монтеня. Це була абсолютно ренесансна постать, що розмишляла над смертю в усій її конкретності, тілесності та інтимності. Він писав як про свою власну смерть, так і про смерть свого друга. Притому, Монтень тут є представником скептичної, а не платоністської традиції, це бо різні напрямки філософії епохи Відродження. Хоча це ані не Флоренція, ані не чума, але, можливо, їхнє далеке відлуння. І лише згодом з’являється інша конструкція розуму та раціонального методу у Декарта і Бекона, що становить знак тих часів, коли починає домінувати механістичне мислення природи. Цей механіцизм є запереченням ренесансного алхімічно-магічного мислення. Отже, маємо три послідовні сегменти – філософії Середніх віків, Ренесансу і Нового часу. І, мабуть таки, у ренесансній філософії, філософії сторіччя, що триває після Чорної смерті, справді найсильніше проявляється така екзистенційна, конкретна і тілесна рефлексія над смертю. Ані раніше, ані пізніше. А згодом на відродження такого мислення про смерть прийдеться ще почекати, й то довго.
- Отже, чи можна ствердити, що епідемія чуми у XIV столітті, а також до і після неї інші подібного роду значимі події призводять до криз у метафізиці? Адже тоді людина нагло починає займатися собою, сенсом свого існування та пошуком ефективних способів організації власного життя у суспільстві, свого місця – у культурі: якщо бо я вмираю, то що лишається після мене?
- Й то не лише я вмираю, але також умирає весь світ довкола, – додаймо ще й це. Адже це не лише досвід власної смерті, але й великої частини суспільства, коли вимирали цілі міста. Я почав шукати у пам’яті такий момент, коли майже екзистенційна рефлексія над смертю повертається. І насправді, першим, у кого вона з’являється пізніше, тут був би, як здається, Геґель. Тобто, це стається суттєво пізніше, якщо йдеться про страх перед смертю, який визначає розвиток духу, розвиток самосвідомості. Щоправда, за цей час ми також мали Паскаля. Але він був досить нетиповим для своєї епохи.
- Паскаль – це чи не перший філософ Нового часу, який пише про смерть. Проте тут з’являється ще один мотив. Власне, це дуже цікава річ, що більшою мірою стосується не ідейної, але суспільної сфери. Я маю на увазі те, як епідемія чуми XIV століття причиняється до зміни релігійного ландшафту у Європі, торуючи шлях до Реформації за дещо більше, ніж півтора сторіччя. Реформація, натомість, починаючи, безперечно, з самого Лютера, є одним з найважливіших факторів, що змінює спосіб бачення світу і, власне, європейську філософію. І якщо ми тут наводимо приклад Паскаля, то він напряму був із цим процесом пов’язаний. Тож Реформацію тут можна назвати безпосередньою ланкою між Чорною смертю і зміною якоїсь парадигми мислення. А, на додаток, ці зміни більш ніж наочні: вимирають цілі монастирі, раптом розпочинається дивна міграція Європою кліриків та представників академічного світу...
- Ще одним цікавим мотивом є те, що тоді відбувається стигматизація певних чужих суспільних кодів. Адже з періодом чуми пов’язані дуже сильні хвилі та ексцеси антисемітизму, численні погроми. Такого роду явища, типові вже для більш пізньої епохи Нового часу, саме тут знаходять своє джерело. Проте я весь час намагаюся висловити тезу, яку я сформулював ще перед нашою розмовою. Я опинився перед певною культурологічною дилемою. Отже, вплив чуми на європейську культуру в її широкому розумінні беззаперечний. З багатьох причин цього не можна піддати сумніву, а демонструвати можна на сотнях і тисячах прикладів. З іншого боку, вплив чуми на філософію довести було б значно важче. І це видно навіть у нашій розмові, бо ми шукаємо посередніх ланок, проте напряму – окрім Джованні Бокаччо, що стоїть радше на стороні літератури, ніж філософії – маємо із цим проблеми. Що би це могло значити? Чи не те, що філософія розвивається цілковито іншими каналами, ніж культура в її широкому розумінні? А може, що вона не є частиною культури, будучи більш понадчасовою? Більше в своїй метафізичності стійкою до такого типу явищ. Явищ, як-ніяк, історичних, дуже конкретних. Я би йшов цим шляхом. Безперечно, існують партії у філософії, що на такого роду події реагують дуже живо, але у той час, власне, як мені здається, це пішло якимись опосередкованими каналами і не мало на неї безпосереднього впливу. Отже, я опинився перед такою дилемою, що її, щиро кажучи, не знаю як вирішити.
- Чи це значить, що жодних слідів цієї події у філософії ми не знаходимо?
- Гадаю, казати, що це не мало жодного впливу, - також було б божевіллям. Це було б цілковите усунення філософії з історії, культури тощо. І це була би занадто радикальна теза. Натомість у ході цієї розмови мені найбільше сподобалася твоя пропозиція, ідея, що неочевидним, але більш довготривалим результатом чуми, таким, що має наслідки, було певне пригашення метафізики та відкриття, принаймні на якийсь час, екзистенції (в її ренесансному розумінні). Отже, якби я мав вказати, як ця розмова допомогла мені відповісти на це питання, то шукав би цієї відповіді тут. Але мені на думку спала ще одна річ. Коли я шукав слів філософів на тему такого типу катастрофи, явища, що змінює все у нашому житті, то, звісно, одним з перших на думку мені спав, наприклад, Лукрецій. Він переписує гексаметром фрагмент Історії Пелопоннеської війни Фукідида. Але, по-перше, він описує це в умовах, коли моровиця вже не шаленіє, не є безпосереднім учасником або свідком тієї епідемії. Пише про це за понад три сотні років. І, по-друге, звертається до цієї теми в дуже особливому контексті, ставлячи собі за мету натуралістичне і раціональне пояснення того, звідки беруться навіть такі, як би здавалося, незбагненні тотальні катастрофи, як Афінська моровиця. А перш, ніж за це взятися, він дуже натуралістично відповідає на питання, звідки беруться хвороби. Та показове тут, однак, те, що філософ займається цією проблемою за декілька сотень років після самого факту. Чи, отже, за аналогією, тут не варто було б сказати, що з подібним запізненням почала діяти філософія Нового часу після епідемії Чорної смерті? Тобто, філософія працює в інакшому ніж культура ритмі. Тож це не правда, що вона не реагує, але потребує певної дистанції до настільки інтенсивного, тотального явища, як епідемія, аби бути в змозі його раціоналізувати, схопити в своїй філософській нарації.
- Тут можна висунути ще одну ризиковану тезу. Всім відомі слова Уайтгеда про те, що європейська філософська традиція є збіркою коментарів до Платона. І, по суті, англійський мислитель зазначає так не лише джерело філософії, але й той святий час, illo tempore, якого філософія в певному сенсі ніколи не полишає, надалі в ньому живучи: ще в Афінах, у Античній Греції. Отже й філософи, занурюючись у цю традицію, вирушають до стародавньої Аттики. Припустімо, що ми згоджуємося з тезою, що саме Платон є джерелом цієї традиції. Але, парафразуючи ще одного філософа ХХ століття, Анрі Берґсона, автора Двох джерел моральності і релігії, можемо ризикнути із ствердженням, що насправді ця філософська традиція може мати два джерела. А його друге джерело, також пов’язане з тією дійсністю і періодом Класичної Греції, про який ми тут говоримо, вкорінене у певній екзистенційній травмі, що не лише призупиняє на якийсь час натуралістичну метафізику, але змушує філософів до відкриття людини. Звісно, цитата про людину як міру всього є більш ранньою, але, тим не менш, саме в той класичний період, коли філософія народжується, ці слова набули особливого значення. Ця травма як джерело, отже, вустами Сократа, свідка тієї моровиці, наказує людям пізнавати самих себе, відставляючи physis, природу убік. Лише на якийсь час, лише на одне покоління, аби до неї повернувся вже Аристотель. Тобто знову йдеться про екзистенційні питання на тлі зарази і війни, йдеться про сенс людського життя. А отже філософія все ще живе отією епідемією, яка шаленіла в Афінах майже дві з половиною тисячі років тому, решту ж переживає лише принагідно.
- Ту чи іншу, якусь зразкову заразу. В цій нашій розмові ми дійшли згоди, що маємо у філософії або метафізичну, або екзистенційну ситуацію. Трапляються періоди призупинення метафізики у таких як епідемія граничних ситуаціях (тут ми посилаємося на ще одного класика). Тоді вона переходить до екзистенційних питань, аби за якийсь час повернутися до метафізики. Можливо, ця метафізика є вже цілковито інакшою. Як, скажімо, після схоластичної метафізики і перерви на Ренесанс прийшла метафізика Декарта. І я би з цим згодився, припускаючи, що ця схема представляє певну спрощену картину. Але чи ми тут не завузько розуміємо метафізику? Бо якщо вже звернутися до Гайдеґґера, то тут межі, які відділяють екзистенційний досвід від метафізики, цілковито розпливаються.
Це лише можна підсумувати наданим Гайдеґґером дуже специфічним, провокаційним визначенням метафізики, яку він називав найважливішою подією у житті.
А я нагадаю, що про зв’язок між досвідом епідемії та філософією я розмовляв з доктором Бартошем Дзялошинським з Інституту філософії Варшавського університету.
Антон Марчинський