X
Шановний Користувачу,
25 травня 2018 року набуло чинності Розпорядження Європейського парламенту і Ради (ЄС) 2016/679, прийняте 27 квітня 2016 р. (RODO). Заохочуємо до ознайомлення з інформацією про обробку персональних даних на порталі PolskieRadio.pl
1.Адміністратором даних є Polskie Radio S.A. з головним офісом у Варшаві, al. Niepodległości 77/85, 00-977 Warszawa
2. У справах, пов’язаних з Вашими даними, слід звертатися до Інспектора охорони даних, e-mail: iod@polskieradio.pl, тел.: 22 645 34 03
3.Персональні дані оброблятимуться у маркетингових цілях на основі наданої згоди.
4.Персональні дані можуть надаватися виключно з метою належного надання послуг, обумовлених у політиці приватності.
5.Персональні дані не надсилатимуться за межі Європейського економічного простору або до міжнародних організацій.
6.Персональні дані зберігатимуться протягом 5 років від закриття облікового запису, відповідно до законодавчих положень.
7.Ви маєте право на доступ до своїх персональних даних, їх виправлення, перенесення, усунення або обмеження обробки.
8.Ви маєте право на внесення протесту щодо подальшої обробки, а у випадку висловлення згоди на оброку персональних даних – на її відкликання. Використання права на відкликання згоди не розповсюджується на обробку, що мала місце до моменту відкликання згоди.
9.Ви маєте право на подання скарги до наглядового органу.
10.Polskie Radio S.A. повідомляє, що в процесі обробки персональних даних не приймаються автоматизовані рішення та не застосовується профілювання.
Більше на цю тему Ви знайдете на сторінках персональні дані та політика приватності
Розумію
Українська Служба

Дата. Мить. Філософ і поет

10.10.2020 19:19
Філософський фейлетон Антона Марчинського
Аудіо
  • Кайрос розриває отже дочасний світ, розбиває його на друзки, зовсім не обіцяючи взамін нової небентежливої реальності. А тих, кому він трапляється, або ж – гляньмо у корінь, називаючи речі своїми іменами – до кого приходить цей божок, ненайпопулярніший з синів Зевса, він перетворює в пророків або ж… поетів
 ,  ()
Франческо Сальвіаті, "Кайрос" (фрагмент)Public Domain

Мить, okamgnienie, Augenblick, kairós… Всі ці назви неначе того самого поняття вказують на особливу форму часу – часу, що явиться раптом, несподівано. Виняткової форми часу, що змінює наше існування, особисту та спільну історію, протиставляючись їй, а заразом посідаючи в ній – як у повсякденному часі – виняткове місце. Натомість сама повсякденна послідовність подій, що відміряється хвилинами, днями, роками та ерами, на відміну від цієї особливої миті – на відміну від миті як такої – з часів Стародавньої Греції звалася chronos, себто, власне, час.

Колись ми вже зверталися у цій рубриці до істоти цих двох понять, котрі, здавалось би, немовби з різних боків описують те саме явище, яким є змінна динамічність нашого існування (не забуваймо, що, коли вже йдеться про давньогрецьку мову – мати європейського мислення, то вона часто розщеплювала цілісні, на перший погляд, феномени на два, три і більше зовсім не синонімічних концептів). А отже, в тих попередніх передачах йшлося, зокрема, про те, що, будучи запереченням chronos, kairós, однак, не є кінцем часу, але – як Джорджіо Аґамбен зауважує в книзі «Час, що лишається»– він є часом кінця: «це час, який підлягає скороченню, стягується і лише починає сягати свого кінця» (ho kairos synestalmenos estin, 1 Кор. 7, 29), або, якщо бажаєте, час, що лишається поміж часом та його кінцем», інший час, інакший, бо вчасний, на часі, саме тоді, коли треба. Kairós – це також у відповідний момент, - підказує нам грецький словник Октавія Юревича[1], - і у відповідному місці, відповідний, важливий, критичний і небезпечний, смертельно небезпечний. Кайрос – це час суду. Кайрос – відповідна, тобто достеменна мить – це завжди криза. Krisis – це бо також з грецької – і є остаточне рішення, присуд, що у повсякденність вписується як її заперечення.

Нічого дивного, що в пізнішій, християнській традиції кайрос як «кінець часу» та «час суду» - а отже час остаточного суду – набував особливих значень. Підказкою про перше з них є кульмінаційний момент православної літургії, коли це слово звучить під час євхаристійного преображення хліба і вина як епіфанії особливої присутності – присутності sacrum. Друге, натомість, також новозаповітне, не може не приводити на думку апокаліпсис як мить, коли звершується остаточний суд. Проте й апокаліпсис, apokálypsis в його первинному значенні як одкровення або відкриття радикально прихованої дійсності, що, як це описав св. Іван Богослов, гіркою виявляється у череві, але в устах солодка, наче мед (див. Об. 10:9-10).

Кайрос розриває отже дочасний світ, розбиває його на друзки, зовсім не обіцяючи взамін нової небентежливої реальності. А тих, кому він трапляється, або ж – гляньмо у корінь, називаючи речі своїми іменами – до кого приходить цей божок, ненайпопулярніший з синів Зевса, він перетворює в пророків або ж… поетів. Кайрос, це мить, коли промовляє божественне. А для того, щоб його слова можна було почути, потрібні достойні вуста. І потрібно, аби той, хто ними зазвичай промовляє, звільнив своє місце для мови богів.

Саме тому, пишучи про kairós як Augenblick німецький філософ Мартін Гайдеґґер наголошував, що його «слід розуміти в активному сенсі як екстаз». А екстаз, як відомо, тобто грецька extasis – це вихід або поза себе, або поза якісь звичні обставини. Мить є, отже, чимось винятковим, непересічним, таким, чого ми не переживаємо надто часто, а по суті, з чим – у світі, який (і якщо) оплів нас своєю рутиною – ми намагаємося не стикатися взагалі. На наше щастя, або на біду, трапляється щось, що за цю рутину сильніше. І тоді – перед лицем своєї скінченності, передусім – ми спроможні увійти в мить. Як Фауст: «Годинник стане, стрілку зронить, І безвік поглине мене»[2].

Зрештою, недаремно я наводжу тут слова поета. Крізь поетів бо, об’являючи їм таку мить у екстазі, промовляли, - як вустами Сократа наголошував у Державі Платон, - боги. І цим руйнувався всілякий повсякденний порядок, піддавалася під сумнів усіляка дочасна істина, що для світу, зануреного в історію та прагматичні потреби, було неприйнятне. Отже, на думку філософа, поетів слід було з цього світу вигнати – для них не було в ньому місця так само, як немає місця для миті, що проблискує в історичному часі, у буденній послідовності подій. Поет, як і пророк, народжується в одкровенні миті. Чи його потребує, однак, філософ?

 

25 липня 1967 року сталося дещо виняткове, що, як здається, мало би суперечити будь-якому логічному розвиткові подій. У невеличкому швардцвальдському містечку Тодтнауберґ філософ і поет зустрілися. Це були Мартін Гайдеґґер та Пауль Целян. Один, хоч і на короткий період, заанґажований у німецький націонал-соціалізм, але стійкий у своєму маломовстві на цю тему аж до самої смерті. Другий… слово «жертва» у випадку Целяна банально невідповідне. Смертельна рана, спричинена нацизмом, виявилася кайрос, що тривав для нього до самого кінця у 1970 році.

Явленням такої особливої миті була і ця дата зустрічі філософа та поета. Чому я згадую цю подію? Дивну, неоднозначну в інтерпретаціях свідків або ж радше неприступну у маломовних свідченнях про це самих учасників (чи написання Целяном вірша «Тодтнауберґ» заперечує таку характеристику?). Я не збираюся жодним чином долучатися до її інтерпретації. Проте я хотів би за цієї нагоди згадати про один з аспектів того особливого часу, що переживається в такі моменти, згаданий Цезарим Водзінським у книжці, присвяченій саме цій події («Кайрос. Конференція в Тодтнауберзі. Целян – Гайдеґґер»). Цим аспектом є сама дата. Не конкретна дата зустрічі, але дата як явище, коли в житті трапляються поворотні моменти, себто дата як аспект kairós, вельми особливі з перспективи їхньої буттєвої структури. Дата як суд. Водзінський пише про це, слідуючи тут за Жаком Дерріда.

Натомість в поезії Целяна, твердять Водзінський і Дерріда, це можна виразно побачити. «Слово Целяна, - пише польський філософ, - пов’язане з датою і способом датування. Воно не стільки занурюється в час, скільки з уважністю придивляється до своїх інтимних відносин зі стрілками годинника. Відстежуючи банальні перипетії Бюхнерівського Лєнца (в незакінченому оповіданні, названому його іменем), Целян зосереджується на простому реченні, банальність якого, як здається, суперечить спроможності проникливого погляду. От бо Лєнц "20 січня йшов крізь гори". […] Проте це пересічне речення привертає його увагу і схиляє до розмислів над датуванням вірша. […] Вірш закарбовує дати, такі як це "20 січня". Таким чином він нагадує нам – "нам усім" – про приналежність до дати. Датує наше буття. Не стільки "від-до", скільки ось, власне: тут-тепер. В ось цю мить. Наше буття пропливає під датою. Є датоване. Воно похідне і перехідне відносно дати. Вірш живе миттю, що призупиняє – немовби затамування дихання – біг стрілок годинника, не зупиняючи руху минущості. Навпаки, вона надає минущості виняткової інтенсивності. Час не складається з митей, але є заручником миті – довіреної особи нашого буття. Час плине завдяки тому, що мить триває»[3].

Антон Марчинський


[1] Oktawiusz Jurewicz, Słownik grecko-polski, Warszawa 2000/2001, t. 1, καιρός.

[2] Йоганн Вольфґанґ фон Ґете, Фауст, з німецької переклав Микола Лукаш, Київ: Видавництво Жупанського, 2013, с. 67.

[3] Cezary Wodziński, Kairos. Konferencja w Todtnaubergu. Celan – Heidegger, Gdańsk: Słowo/Obraz Terytoria, 2010, с.14-15.