X
Шановний Користувачу,
25 травня 2018 року набуло чинності Розпорядження Європейського парламенту і Ради (ЄС) 2016/679, прийняте 27 квітня 2016 р. (RODO). Заохочуємо до ознайомлення з інформацією про обробку персональних даних на порталі PolskieRadio.pl
1.Адміністратором даних є Polskie Radio S.A. з головним офісом у Варшаві, al. Niepodległości 77/85, 00-977 Warszawa
2. У справах, пов’язаних з Вашими даними, слід звертатися до Інспектора охорони даних, e-mail: iod@polskieradio.pl, тел.: 22 645 34 03
3.Персональні дані оброблятимуться у маркетингових цілях на основі наданої згоди.
4.Персональні дані можуть надаватися виключно з метою належного надання послуг, обумовлених у політиці приватності.
5.Персональні дані не надсилатимуться за межі Європейського економічного простору або до міжнародних організацій.
6.Персональні дані зберігатимуться протягом 5 років від закриття облікового запису, відповідно до законодавчих положень.
7.Ви маєте право на доступ до своїх персональних даних, їх виправлення, перенесення, усунення або обмеження обробки.
8.Ви маєте право на внесення протесту щодо подальшої обробки, а у випадку висловлення згоди на оброку персональних даних – на її відкликання. Використання права на відкликання згоди не розповсюджується на обробку, що мала місце до моменту відкликання згоди.
9.Ви маєте право на подання скарги до наглядового органу.
10.Polskie Radio S.A. повідомляє, що в процесі обробки персональних даних не приймаються автоматизовані рішення та не застосовується профілювання.
Більше на цю тему Ви знайдете на сторінках персональні дані та політика приватності
Розумію
Українська Служба

Жива філософія: здивування і перформенс

26.06.2021 08:41
Філософське мислення – це жива дія, а отже, зокрема, перформенс та спектакль. Це виразно видно у досократиків, проте із приходом письма до філософської традиції, а отже негайно після Сократа, про цю особливість, з якої вона, власне, народжується, чергові покоління мислителів забувають
Аудіо
  • Коли народжується філософія, ми говоримо про досократиків, проте я би волів їх називати останніми Гомерівськими мислителями, котрі, власне, філософували у спосіб, що його ще донедавна можна було побачити у способах співу епічної поезії
  • Проф. Даніель Собота: Основний предмет філософії, ота триєдиність мови, мислення і буття, наводить на думку настрій здивування і те, що я називаю дивом явлення. Якщо згадати оті неначе листівки з відпустки у Греції, то, власне, це той світ. Це не світ паперу, бібліотек, якихось замкнених приміщень, але світ, де настрій здивування є не якоюсь там ко
Ілюстраційне фотоpxhere.com - CC0 Domena publiczna

У природі філософії – та загалом мислення – невпинно саму цю природу, її основи, загальні обриси та фундаментальні віхи власної історії ставити під питання, поширюючи власні межі, аби у незмінному подиві, від якого, за Платоном, філософія почалася, не втрачати зв’язку з таємницею. Без такої ревізії та повної здивування і відваги діяльної вірності питанню філософія неможлива.

Про це, зокрема, йшлося у нещодавній лекції Даніеля Соботи, професора Інституту філософії та соціології Польської академії наук. Днями у Варшаві він представив свій проект, присвячений так званій розширеній філософії та місцю в ній дії, акту, перформенсу. Пропозиція польського філософа настільки цікава, що її не можна було оминути в нашій рубриці.

Професор Собота почав з пояснення, що саме надихнуло його до формулювання завдань розширеної філософії:

- Першим, що приходить мені в голову, коли я задумуюся над тим, звідки взялося поняття розширення, є «Лекції про політичну філософію Канта» Ганни Арендт. Там вона, знаючи про розширене мислення Канта, що застосовується до спроможності смаку, намагається за його допомогою описати Кантову політичну думку. В самого ж Канта розширене є баченням немовби з багатьох різних сторін, багатобічністю, тобто критичною ревізією власної перспективи завдяки поглядові з різних інших точок зору. Це ніщо інше, як погляд з якоїсь об’єктивної точки зору. Тут, власне, йдеться про інтерсуб’єктивність, спробу виходу поза мої власні обмеження і бажання пробитися до того, як річ бачать інші. По-друге, йдеться про метафоричне мислення, що є для мене точкою відліку. Метафоричне мислення, як казав Аристотель, це вміння зауважувати подібності, тобто, власне, це вихід поза усталені схеми, поза, скажімо, логіку в її класичному розумінні, або ж, як це називав Умберто Еко, поза словник. Тобто це мислення радше в дусі перипетій, аніж логічних доказових послідовностей тощо.

Такий підхід відповідає характерному для філософії питаючому мисленню або ж мисленню, що зберігає вірність питанню, - наголошує Даніель Собота:

- Упродовж багатьох років моє мислення обертається довкола проблеми питання, ідеї питання. І справді, зазвичай про питання говорять як про розширення горизонтів, отже питаюче мислення – це вірність питанню або навіть буття у питанні, тобто, як би тривіально це не прозвучало, це перебування у певних можливостях і незамикання того, що відкрите. Себто це не таке філософування, що починається з тези, коли я знаходжу відповідь і залишається тільки її довести, але радше йдеться про своєрідну подорож, пошук, як і про певну гру можливостями.

 Четверте джерело натхнення, що зараз спадає мені на думку, - це, власне, певна концепція або ж феномен розширеного розуму й тіла як сценічної присутності. Я тут посилаюся на театрального антрополога Еудженіо Барбу. За його словами, те, що розуміється під присутністю, є нічим іншим, як фізичним і ментальним розширенням власного буття. І, врешті, може, дещо неочікувано у цьому гроні, з’являється «Федр» Платона. Останнім часом читання «Федра» і розмисли над ним змусили мене задуматися у контексті пошуку ідеї філософського акту, філософського ритуалу. Якщо ви пам’ятаєте цей текст, то він досить нетиповий для філософії – там є промови, зокрема, Сократа, який виходить поза межі Афін до місця, де відбувалися Елевсінські містерії. І там, оточений природою, поруч із річкою, вздовж якої він іде, Сократ філософує за допомогою міфу: тут з’являються дискусії про божевілля, письмо, мови. Можливо, ви також пам’ятаєте, що свою першу промову Сократ виголошує, вкриваючи голову тканиною і промовляє неначе з укриття. Це такі дрібні жести, що, однак, в оточенні природи і перед лицем самого Федра додають щось, що розширює філософське мислення завдяки введенню до нього інших людей, введенню нелюдських істот – природи, богів тощо.

Однак професор Собота переконує, що такі мотиви, котрі сьогодні асоціювалися б з розширеним філософським мисленням, були питомими для філософії від самого початку її існування, тобто приблизно з 5 ст. до н.е. – з часів, коли поезія Гомера стає спільним фундаментом для грецького мислення:

- Більш чи менш у той самий час народжується філософія. Коли народжується філософія, ми говоримо про досократиків, проте я би волів їх називати останніми Гомерівськими мислителями, котрі, власне, філософували у спосіб, що його ще донедавна можна було побачити у способах співу епічної поезії. До нас дійшли лише якісь фрагменти, уривки, але передусім це тексти, тоді як сам текст становив лише своєрідну підпорку і швидше за все записувався значно пізніше. У випадку досократиків збереглися фрагменти, щодо яких ми вважаємо, що вони могли становити частину якогось великого цілого. Проте, не виключено, що сам їх запис міг бути фрагментарним, уривковим, і просто всі фрагменти не збереглися. Я не вступатиму у складні філологічні дискусії на цю тему, проте хотів би скористатися з певної можливості, що виникає тоді, коли ми починаємо саме так думати про початки філософії не як про якісь тексти, тези, теорії, коли, наприклад, маємо Парменіда, що у своїх тезах виступав проти Геракліта, котрий, своєю чергою, казав, що все тече, і так далі, і тому подібне. Це все ми знаємо з підручників з історії філософії. Я би хотів, аби ми подивилися на це через призму відкриття орального світу, а досократики перебували, власне, десь на межі цих двох світів – орального і письмового. І на це варто подивитися як на своєрідний перформанс, а передусім перформанс музичний.

Даніель Собота пропонує ілюстрацію такого перформативного мислення, що її також як предмет для роздумів наводить Мартін Гайдеґґер у книжці Що зветься мисленням?

- Я, наприклад, з поеми Парменіда вибрав одне речення: «χρὴ τὸ λέγειν τε νοεῖν τ'ἐὸν ἔμμεναι», яке, скажімо так, класично перекладають як: «Треба казати і думати, що суще є». З огляду на певні двозначності, присутні в самому грецькому тексті, часом це перекладають як: «треба, аби мовлення і мислення було сущим». Натомість (польський історик філософії – ред.) Северин Бляндзі запропонував наступний переклад: «треба, аби мовлення стало мисленням сущого», тобто істини. Ми відчуваємо тут присутність Гайдеґґерівського духа. Я би хотів лише звернути увагу, що коли ми говоримо про поезію Парменіда, то зазвичай стверджуємо: так, Парменід писав у поетичній формі, але так було прийнято, проте його мислення було вже філософським; і ми вибираємо з цього мислення певну тезу, відповідно до якої буття, мовлення і мислення є тим самим. Відтак ми аналізуємо цю тезу у спосіб, який виник вже пізніше, тобто за яким вже стоїть відкриття логіки, філософія Платона, філософія Аристотеля, […] і таким чином ми визначаємо фундаментальний предмет філософії. Проте звернімо увагу, що це не теза, не якийсь закон, що ми його могли би записати і потім, як це часто робиться, його доводити. Але це такий предмет філософії, що був відразу поданий у певному перформансі, який виспівується, грається, здійснюється разом з усім іншим – зі світом, як це ми маємо у «Федрі».

Аби зрозуміти зміст тієї поеми, за посередництвом якої філософує Парменід, але так само могли філософували інші досократики, яких професор Даніель Собота називає останніми Гомерівськими мислителями, варто звернути увагу на декілька аспектів:

- На думку спадає, власне, концепція триєдиної хореї (Тадеуша – ред.) Зєлінського, до котрої згодом у своїй естетиці звертається Владислав Татаркєвич. Тобто ми маємо справу з ситуацією, коли слово, думка і буття виявляються тісно пов’язаними з дією, фізичністю, зустріччю з іншими. Як відомо, всі виступи, у тому числі філософські, відбувалися поруч з іншими, при нагоді різноманітних свят. Найбільш імовірним є те, що поема Парменіда звучала при нагоді симпозіонів, тобто таких бенкетів, що тривали всю ніч, під вино, для них не були чужими еротичні мотиви. «Бенкет» Платона є своєрідним відлунням таких давніх бенкетів. А ми ведемо мову про архаїчні часи, тобто про VII-VI-V століття до народження Христа. Такі бенкети і надалі відбуваються, аж до сьогодні. Можна сказати, що мислення у формі зустрічей, наші семінари, є далеким і слабким відлунням того, що відбувалося тоді. Відомо, що, особливо в часи пандемії, ми не можемо робити цього так, як повинні були б.

Професор Собота звертає увагу саме на форму таких зустрічей і негайно робить застереження щодо того, що, власне, говорить:

- Фраза «звертаю увагу на форму» неначе змушує нас подумати: «так, залишмо матерію і звернімо увагу на форму». Але йдеться про те, що тут все відбувається як одне ціле, що мислення і мовлення виспівані, зіграні, є буттям з іншими, воно запивається вином, є своєрідною забавою, грою разом з іншими, разом зі світом. А отже це не якась там абстрактна теза, що її Парменід вивів у своєму концептуальному мисленні та записав для потомків, аби, скажімо, створити філософський напрямок, котрий відтак викладатимуть в університетах. Ні, це життя, воно, власне, відбувається, це якийсь фрагмент нашого світу. Тому також, коли ми думаємо про Парменіда та інших філософів тієї епохи, немає ані найменшого шансу зрозуміти їх, не звертаючись до метафори, до того, що передує раціональному, інструментальному, логічному мисленню. А отже, ми мусимо звернутися до мислення міфологічного, мислення, що поетизує. Використовуючи ці терміни, я вже маю враження, що щось втрачаю, що намагаюся перекласти чужу культуру на нашу мову, намагаюся її категоризувати, якось назвати, втрачаючи те, що найважливіше. Проте, здається, на цьому рівні і за цих умов, в котрих ми знаходимося, немає іншого виходу.

Представляючи джерела філософії, Даніель Собота запропонував пригадати найпрекрасніші грецькі краєвиди, що могли би надихати до мислення:

- Основний предмет філософії, ота триєдиність мови, мислення і буття, наводить на думку настрій здивування і те, що я називаю дивом явлення. Якщо згадати оті неначе листівки з відпустки (у Греції – ред.), то, власне, це той світ. Це не світ паперу, бібліотек, якихось замкнених приміщень, але світ, де настрій здивування є не якоюсь там концепцією, але автентичним способом буття. Кожен, хто побував у Греції, знає, що той краєвид дійсно викликає найбільший подив, і що ота яскравість, кольори, звуки викликають захоплення. Не якесь там паперове, вичитане захоплення, коли Сократ чи Платон твердили, що філософія походить від здивування, і рушаймо далі, але на цьому захопленні і здивуванні, власне, ми вже маємо зупинитися. Бо це той відповідний підхід, що дозволяє нам побачити те, що називається буттям або сущим. Власне, кажучи буття і суще, як мені здається, я вже виходжу поза те, про що тут ідеться.

Як, отже, після цього, - питає Даніель Собота, - можна зрозуміти тезу Парменіда «χρὴ τὸ λέγειν τε νοεῖν τ'ἐὸν ἔμμεναι» («Треба казати і думати, що суще є», або: «треба, аби мовлення і мислення було сущим», або також: «треба, аби мовлення стало мисленням сущого»)?

- Те, що я представляю, - це певні пропозиції: «Мови і думки вживай у згідності з сущим, що є». Це звучить ще занадто абстрактно, але ж ідеться про те, аби святкувати, перформувати, захоплюватися, відкриватися до цього світу, відзначати його неоднорідність, багатство. Все це веде як до певного ментального, так і фізичного преображення. Тобто все це не відбувається ані за письмовим столом, ані в бібліотеці, ані в архіві. Тимчасом, подивіться, пані і панове, якщо ми так трактуватимемо певну можливість філософії, а саме, що філософія почалася від такого, власне, підходу, дії, що філософія є святом, що відбувається автентично – не святом у значенні концепції свята, але таким святом, яке ми відзначаємо, святкуємо, коли захоплюємося світом, що переливається багатьма барвами і в якому присутні боги і герої, коли до нас приходять тварини, як у «Федрі», коли Сократ говорить: чи ти чуєш цикад, що так гарно грають, а вони є дочками муз… Все це живе, діє, а я присутній у світі й не мушу мати концепції буття у світі, аби знати, що я у світі. В цьому, власне, полягає вся безпосередність такого способу філософування.

Що діється з філософським мисленням, коли таку можливість відкидають? – питає професор Собота:

- Разом із письменністю, що, на думку (Еріка – ред.) Гевлока, є тут головною винуватицею, щось діється, коли філософія та загалом європейська культура виходить на якийсь новий рівень. А отже й філософія, що відкидає свою безпосередність буття у світі, святкування тощо, змінюється. Якби, натомість, зупинитися на висловлюваній, оральній мові, то, як мені здається, питання є тією її формою, що найбільше зберігає можливість смакування, вживання в той спосіб філософського буття, що десь у досократиків або ж останніх Гомерівських філософів проявляється. Тимчасом зауважмо, що питання у філософії (це теза, яку я намагаюся досліджувати впродовж багатьох років) було певною мірою забуте. Тобто, коли говорять про філософію, що вона починається з питання, зі здивування, що діти – це питомі філософи тощо, то ми знаємо, що в усьому цьому є лише певна риторика у поганому розумінні цього слова, тобто: добре, маємо питання, але рушаймо далі, адже нам ідеться про знання, науку, теорію, аби випрацювати якісь закони, принципи, котрі ми згодом могли би застосовувати до нашого життя і так далі. Все це – певного роду наслідки забуття питання або відмови від певної можливості, від котрої філософування починається. Світ стає своєрідною книжкою, текстом, письмом, бібліотекою і архівом, а ми, замість святкувати і брати участь у цьому світі, відкрито, зі здивуванням та захопленням, перетворюємося в інтелектуалів, читачів. Ми зараз читаємо книгу природи, переходимо від тексту до тексту, порівнюючи їх тощо. Інакше кажучи, наш філософський підхід відображує відмову від певної можливості, що з’явилася на самому початку філософії.

Антон Марчинський