X
Шановний Користувачу,
25 травня 2018 року набуло чинності Розпорядження Європейського парламенту і Ради (ЄС) 2016/679, прийняте 27 квітня 2016 р. (RODO). Заохочуємо до ознайомлення з інформацією про обробку персональних даних на порталі PolskieRadio.pl
1.Адміністратором даних є Polskie Radio S.A. з головним офісом у Варшаві, al. Niepodległości 77/85, 00-977 Warszawa
2. У справах, пов’язаних з Вашими даними, слід звертатися до Інспектора охорони даних, e-mail: iod@polskieradio.pl, тел.: 22 645 34 03
3.Персональні дані оброблятимуться у маркетингових цілях на основі наданої згоди.
4.Персональні дані можуть надаватися виключно з метою належного надання послуг, обумовлених у політиці приватності.
5.Персональні дані не надсилатимуться за межі Європейського економічного простору або до міжнародних організацій.
6.Персональні дані зберігатимуться протягом 5 років від закриття облікового запису, відповідно до законодавчих положень.
7.Ви маєте право на доступ до своїх персональних даних, їх виправлення, перенесення, усунення або обмеження обробки.
8.Ви маєте право на внесення протесту щодо подальшої обробки, а у випадку висловлення згоди на оброку персональних даних – на її відкликання. Використання права на відкликання згоди не розповсюджується на обробку, що мала місце до моменту відкликання згоди.
9.Ви маєте право на подання скарги до наглядового органу.
10.Polskie Radio S.A. повідомляє, що в процесі обробки персональних даних не приймаються автоматизовані рішення та не застосовується профілювання.
Більше на цю тему Ви знайдете на сторінках персональні дані та політика приватності
Розумію
Українська Служба

Надія - мати безумців чи відважних?

22.04.2022 23:17
Філософський фейлетон Антона Марчинського
Аудіо
  • Тоді, скажете ви, не кожна надія виявляється такою дієвою і розумною. Більше того, не кожна надія, отже, є чеснотою. Так, це правда. З тим, лише, що не кожна надія виявляється надією
Ілюстраційне фотоpxhere.com - CC0 Domena publiczna

Певне польське прислів’я досить провокаційно і категорично заявляє, що «надія – це мати дурнів». Зрештою, очевидно, що це прислів’я не лише польське й сягає своїм корінням стародавніх скептиків, може навіть найзавзятіших і найрішучіших із них – давньогрецьких стоїків. Ці ж бо вважали надію не лише проявом легкодухості, несміливості. Життя – це вервиця викликів, - казали вони, - і треба бути мужнім, щоб їх прийняти, а не ховатися у теплих і солодких мріях, котрі лише посилять всі ті удари, що приносить нам доля. А хочемо ми того, чи ні, життя продовжить нас бити до скону. Тому отаке легкодухе надавання переваги ілюзіям, вкоріненим, на додаток, у майбутньому, є ще й найвищим проявом нерозумності. Ба, навіть божевілля!

І, що ж тут сказати, принаймні почасти стоїки мали рацію. Часом зручніше й безпечніше вкоритися долі, аніж впиратися, ризикуючи виставити власне життя на поталу. Такою начебто є людська доля, що – як навчають прадавні міфології – не повинна мати нічого спільного із долею богів. Це вони пристрасні та безтурботні мають привілей віддаватися шаленству. Що є нічим іншим, як божевіллям. Лише вслухаймося в це слово! Адже воно зовсім не обов’язково значить лише того, хто відданий волі Бога або богів. Заразом цей підозрілий в людському світі діагноз вказує на сваволю, й то не будь-кого, а вищої – може й найвищої – істоти. Залишмо шаленство богів та божих людей (як, наприклад, православних юродивих – мудрих безумців), для однієї з майбутніх розмов, обмежившись тут лише божевіллям надії.

Отже, саме так сприймали її давньогрецькі стоїки. Та хто б міг подумати, що саме їхні прагматичні сучасники давні римляни – принаймні, саме такий образ приписують їм численні й неймовірно потужні стереотипи – стали авторами сентенцій, котрі, парадоксально, не заперечуючи стоїчного підходу, повністю надію реабілітували. Найвідомішими з таких виразів є два: dum spiro spero – сподіваюся, доки дихаю, та contra spem spero – сподіваюся всупереч надії. І така реабілітація божевілля і бунту, себто надії, у культурі європейській прижилася. «Так! я буду крізь сльози сміятись, / Серед лиха співати пісні, / Без надії таки сподіватись, / Буду жити! Геть думи сумні!», - писала через багато сторіч Леся Українка.

А, отже, надія: божевілля, нерозумність чи мудрість, страх чи відвага? Такий собі Сократ радше не став би говорити про те, що одне цілковито заперечується іншим; натякнув би, що істина може лежати десь посередині. Однак, важко встояти перед спокусою внести до цього питання ясність. Отже, піддаймося їй.

У невеличкій статті «Як питати про надію» Барбара Скарґа, «дама польської філософії», звертає увагу читача на етимологію, тобто походження цього поняття. Її спостереження стосуються не лише польського, але й українського слова, адже вони мають те саме коріння: nadzieja і надія. Що ж, отже, ми можемо у ньому вичитати. А те, що вона вказує на наслідок нашої дії у майбутньому: щось має насправді відбуватись, діятись, вимагати докладеного зусилля, аби згодом принести результати. Лише за цих умов надія може народитися і стати або сповненням, або визволенням. Притому, що цікаво, попри докладене зусилля, жодне сподівання не принесе певності (хоча його міра прямо пропорційна мірі дій, до яких ми вдаємося).

Варто повторити цей дуже важливий момент: надія вимагає активності. Можу собі мріяти стати видатним спортсменом, однак, гідний надії я стану лише тоді, коли без залишку віддаватимуся тренуванням. Зусилля, звісно, не повинні бути змарнованими: нерозумно марити про світові рекорди за відсутності необхідних фізичних даних на початку спортивного шляху. Отже, не така вже надія й нерозумна: вона вимагає попередньої оцінки ймовірності власного сповнення. І зовсім вона не пасивна, бо жодне сподівання не має сенсу без зусиль, докладених заради його сповнення. Чи ж бо не дію, - повторю цей момент, - ми чуємо в слові надія? І, по-третє, надія, народжуючись зараз, скерована у майбутнє. Вона існує поміж ними, даючи теперішності продовження у тому, що має статися згодом. Більше того, нерідко саме завдяки ній ми й очікуємо того, що буде згодом. Надія – це те, що надійде.

Тоді, скажете ви, не кожна надія виявляється такою дієвою і розумною. Більше того, не кожна надія, отже, є чеснотою. Так, це правда. З тим, лише, що не кожна надія виявляється надією. Тут її варто відділити від поняття, яке я вже наводив: від мрії або марення; або теж, як її називав Юзеф Тішнер, від надії незрілої.

Віддаючись чомусь такому, ми лише чекаємо, аж воно сповниться якось саме, без нашої участі (хіба що йдеться про насолодження від результатів). Не заглиблюючись у деталі, приймімо, що таке розрізнення між надією та мрією існує. І саме його, швидше за все, не знали давньогрецькі стоїки.

Хоч заперечити божевілля надії нам, однак, не вдасться. І це добре. Так є, оскільки надія не ґрунтується на жодних фактах, даних нам тут і тепер. Надія – це проект, до якого ще слід дійти, на який слід відважитись, ставлячи на кін не лише усі свої статки, але, нерідко, й репутацію. Як такий собі Філеас Фоґ, що зарікся об’їхати довкола світу за 80 днів. Божевілля? У тому сенсі, про який я сказав на початку: безсумнівно. Адже надія, що стала стрижнем Фоґового проекту, разом з тим виявилась бунтом проти всіх уявлень про світ і людські можливості. Але вона була теж відвагою, поєднаною з шаленим зусиллям та розумом, що ним керував.

Притому, слід тут виразно підкреслити, що одночасно цей візіонерський приклад з Жюля Верна (а реальних життєвих взірців більшості з нас також не бракуватиме) зобразив народження нового майбутнього, що його без шаленого ризику, на який відважився герой роману, напевно б не було. Надія народжує майбутнє.

Чи ви коли-небудь звертали увагу на те, що у більшості європейських мов слова, які означають надію, мають жіночий рід? Надія, nadzieja, надежда, espérance (хоча у французькій існує також чоловічий відповідник espoir), speranza або esperanza, Hoffnung, а давньогрецькою та латиною, відповідно, λπίς і spes. Що б це могло значити? Гадаю, що тут дається взнаки прадавній поділ на жіноче та чоловіче начала. А він, у свою чергу, супроводжується поділом фізіологічних та культурних ролей жінки і чоловіка. І треба мати дуже міцну надію, аби на зміну цій рівновазі прийшла інша.

Отже, тримаючись цієї матриці, можемо сказати, що за нею головним обов’язком чоловіка є дбання про теперішність родини: про захист і поживу для неї, а, отже, про її збереження такою, якою вона є. Жінка ж буквально і метафорично втілює її непевне й спонтанне майбутнє. У цьому контексті незмірно цікавим виявляється міф про Кроноса. Знаменно, що ім’я цього титана можна перекласти як час; проте цей час, на відміну від Кайроса, скажімо, неповороткий та майже незмінний. Отже, Кронос пожирав власних дітей не лише тому, щоб не допустити з’явлення когось, хто міг би посісти його місце. Передусім бо йшлося про захист свого світу від будь-якої зміни. Саме через це Рея, його дружина, замість чергової дитини – Зевса – підсунула йому камінь, і, ошукуючи так свого чоловіка, зруйнувала незмінне панування теперішності. Даючи початок новому поколінню, життю, яке триватиме нескінченно довго згодом, іншими словами, завдяки своїй плідності та винахідливості, вона створила підґрунтя для майбутнього. Таким чином, цей міф навчає нас зокрема, того, що Рея стала праматір’ю життя і втіленням жіночого начала. Сексизм такої інтерпретації компенсується тим, що – не лише згідно з найдавнішими греками, але й з тим, що ми можемо почути у сучасних мовах – саме в жіночості народжується надія. Адже вона, як я вже сказав, також є нашим скеруванням у бік майбутнього. Його найбільш оптимістичним різновидом. Отже, й така жіночість може бути притаманною кожній та кожному з нас. Як, зрештою, й мужність.

І ще дещо на завершення: надія є однією з найбільших або й найбільшою цінністю в людському існуванні. Чи ж бо не вона лишається останньою всупереч будь-якій житейській логіці, коли для неї вже немає жодних підстав і не лишається ані промінчика світла, через який можна було б ще триматись? Жодного, крім неї. Якщо надія і вмирає, то останньою. Або ж, неначе у міфі про скриню Пандори, єдиною лишається на її дні.

Антон Марчинський, 2016 рік

Побач більше на цю тему: філософія

Чим є мислення? (Частина VI: Міф та волання)

23.12.2021 15:58
Філософський фейлетон Антона Марчинського

Чим є мислення? (Частина VII: Ремесло і початок світу)

30.12.2021 15:00
Філософський фейлетон Антона Марчинського на завершення циклу про мислення

Інший без обличчя. Війна, філософія, питання

26.03.2022 12:49
«Питання з’явилося нагло, на третій день війни, коли у безпечній Варшаві я, спостерігаючи за подіями в Україні, мав першу в новому семестрі лекцію. "Введення до філософії". Як про це говорити? Навіщо?».

Дієслова війни. Частина І

02.04.2022 20:11
Розмова з українською мислителькою Юлією Ємець-Доброносовою

Дієслова війни: «Називаючи, ми вже діємо»

09.04.2022 22:40
Частина ІІ розмови з Юлією Ємець-Доброносовою: «Руйнівник, якщо не бачить людини як людини, він прагне бодай якимось чином, псевдосимволічно знищити її, знищивши її будинок, знищивши її речі особисті, які, можливо, не надто багато вартують чи їх не можна вкрасти. Або забрати все, що можна забрати, і перетворити щось – конкретне щось – на ніщо».