«Це минуле явиться нам зараз інакше (ніж дотепер – ред.), тобто ми починаємо бачити інші лінії його продовження», - каже Пьотр Ґрачик, доктор філософії з Яґєллонського університету, учасник нашого циклу радіозустрічей із польськими та українським філософами, яких я питаю про філософію і війну.
Це наша щотижнева рубрика «Hortus (In)Conclusus», і в ній ми продовжуємо розмову із доктором Пьотром Ґрачиком.
- Який є час війни? Як зараз, тоді, коли триває війна, час нам явиться, чи показує якесь нове обличчя? Стародавні греки згадували низку різних типів часу, але двома основними, антагоністичними тут були, з одного боку, Кайрос, мить, і Кронос, вічне тривання, з іншого. В мене склалося враження, яке не полишає мене всі місяці цієї війни, що Кайрос і Кронос нагло з’єдналися, перетворившись у невпинну, тривалу мить, яка переживається без кінця впродовж всього цього періоду. Такий собі оксюморон. Як це виглядає? Так, що днів, тижнів просто не зауважуємо, натомість початок війни, 24 лютого, здається слідом далекої епохи, зовсім іншого світу, чужого виміру. Як би ти це прокоментував?
- Якщо Кронос є, власне, скам’янілим, матеріалізованим Кайросом, то його матеріалізація дуже небезпечно зникає. Я це відчув вже 22 лютого, коли побачив по телевізору промову путіна, і зрозумів, для мене не було сумніву, що він атакуватиме, що війна розпочнеться. І війна розпочалася, а в мене склалося враження, що це не єдиний такий феномен у житті сучасного людства – війна є одним з вершників апокаліпсису. Але апокаліпсис вже розпочався. Тобто, вже ніколи у нашому житті не буде миру. В такому сенсі, як ми про нього думали, його розуміли раніше. Це досить важлива річ. Тобто, ми про мир не думали, бо впродовж більшої частини нашого життя він був притаманний якомусь очевидному й непомітному для нас оточенню. Історична спадкоємність, існування людства, історія здавалися певним континуумом. Війна, натомість, завжди становить перерву, є кінцем спадкоємності в такому континуумі. Але це така перерва, котра раптом показує, що континуум є ілюзією, а отже ми вже ніколи до нього, тобто до Кроноса, не повернемося. І нам лишиться тільки Кайрос, про якого, можливо, ми теж будемо постійно забувати. Це такий Гайдеґґерівський мотив, адже коливання між Кайросом та Кроносом, про яке ти згадував, - це Гайдеґґерівське коливання між справжнім і несправжнім. Тому війна є миттю, коли дуже небезпечно до нас вривається модус справжності, das Eigentlich. А вдавана спадкоємність здається із цим чимось нестабільним, і до отієї стабільності ми вже за свого життя не повернемося.
- Все це звучить приголомшливо, безнадійно. На додаток, ти говориш про апокаліпсис. Та не забуваймо, що грецькою ἀποκάλυψις є насправді чимось позитивним – це одкровення, нове знання, нове бачення світу, а отже й навіть цілковито новий світ, нова епоха. І чи в тому апокаліпсисі, про який ти ведеш мову, також можна було б знайти щось добре? Адже коли б час ілюзій, Кронос, ніколи не повернувся… а відомо, що ілюзій було повно, адже ми наче й жили у мирні часи після Другої світової війни, проте насправді війни й так невпинно весь цей час тривали у різних частинах світу, довго тривала також Холодна війна, жнива якої, можливо, ми саме збираємо… Отже, коли б час ілюзій після цієї війни, після повалення старого розуміння миру вже ніколи не повернувся, то чи могли б ми мати надію на щось від ілюзій вільне, на щось, що, власне, такої надії варте?
- Ми не знаємо, що станеться далі. Не знаємо, чи відбудеться кульмінація в такому сенсі, що вона, наприклад, вийде поза межі України. Чи включаться в цю війну інші країни, окрім України та росії. У певному сенсі, вони вже на різних рівнях включилися, але чи це розвиватиметься далі? Побачимо. Так чи інакше, навіть коли дійде до припинення вогню, до миру, то буде зрозуміло, що це буде якесь замороження ситуації, яка склалася, а не її цілковите завершення. Йдеться про те, що такого роду небезпека надходить також і з інших сфер, адже ми відчували передсмак цього під час пандемії. Це було щось, чого ніхто не очікував, і що раптом схопило в якісь свої кігті цілий світ, а також змінило наше мислення про стабільність політики. Заразом теж, на жаль, зробило нас байдужими до таких подій, коли мільйони людей вмирають. Ми спостерігали за цим кожного дня, коли бачили статистику із мільярдом випадків зараження та сотнями тисяч смертей. Боюся, що це був такий психологічний фактор, який підготував нас до масових смертей. А окрім цього, ми маємо глобальне потепління, що для багатьох країн є значно більш драматичною дійсністю, ніж для нас. В Індії, наприклад, вже віддавна трапляється 50-градусна спека; є такі місця, де люди не можуть через це жити, й таких місць буде дедалі більше. На додаток, те, якої форми у нашій цивілізації набуває капіталізм, вже перестає будь-ким контролюватися. Це вже така система, в котрій використовується та продається щось, що зветься big data, тобто насправді в ній людські індивідууми розбираються на фрагменти, а існують кібернетичні мережі, спроможні використовувати такі фрагментарні дані про індивідуумів і позбавлення їх суверенності заради зиску глобальних суб’єктів. Можливо, це трошки моя параноя, але я вбачаю певну аналогію між суверенністю індивідууму і суверенністю народу. Тобто національна держава є відповідником суверенного індивідуума в суспільному житті. А національним державам сьогодні загрожують імперії та понаднаціональні сили різноманітних корпорацій. Мені, натомість, здається, що якоюсь позитивною перспективою могла б тут бути перспектива глобальної демократії, у котрій індивідууми живуть у демократично організованих народах, а народи – в демократично організованому людстві. Наразі це утопія. Щось таке важко було б собі сьогодні уявити, невідомо, як би це теж можна було збудувати, на яких реальних інститутах сперти. Можливо, теперішня зміна полягатиме на тому, що ми врешті побачили необхідність пошуку такого рішення, оскільки в протилежному випадку на нас чекатиме тотальне винищення, але й поступове сходження до цілковито нелюдських відносин. До пекельних, я би сказав, відносин.
Антон Марчинський