Війна - парадокс - мова

Філософський фейлетон Антона Марчинського

Одна з вулиць Харкова після російського ракетного обстрілу, 27 серпня 2022 року

PAP/Mykola Kalyeniak

Війна, - якщо взяти її найзагальніше, як це лише можливо, взяти, як явище, приступне для виваженої, розсудливої рефлексії в затишному кабінеті, - може бути представлена двояко, а отже парадоксально.

З одного боку, війна є тотальним явищем, всеохоплюючим, що розходиться у всіх вимірах… Ні, вривається, безумовно, до них, заволодіваючи логікою, простором пізнання, естетикою, етикою і правом, задіює геометрію й фізику, і стає наріжним каменем, ключовим механізмом формування політичної географії і деформації анатомії (а при нагоді – її пізнання).

З іншого боку, - і в цьому проявляється визначальна складність будь-яких роздумів над війною, - намагаючись вхопити її як загальне явище, ви нехтуєте самою його суттю. Адже виводите поза дужки всі ті сльози, кров, піт, багнюку й інші рідини, що, наче крізь пальці, вислизають поза всіляке дисципліноване й дистильоване міркування теоретика. Виводите й те, чого взагалі не можна назвати річчю, навіть настільки неконкретним, аморфним предметом споглядання і опису, а що, попри свою беззаперечну присутність, назовні, до простору комунікації, де ним можна, здавалось би ділитися, переказуючи одне одному, вибивається вже як вибляклий під вогнем цього сповненого війною світу слід, натяк, а отже ані трохи не істинна сутність. Це біль, зусилля, рішучість, страх, розпач, надія й, - нема чого приховувати, - ненависть. Це рушії, чиї внутрішні механізми залишаються неприступними для ока, язика, а часто й інших органів чуття та експресії. Інакше кажучи, за всієї своєї тотальності, війна заразом виявляється одним з найбільш герметичних явищ, що лише можна собі уявити.

Та варто почати з речей найбільш очевидних і, - хотілось би сказати, - найпростіших. Війна, кажуть, як боротьба за місце під сонцем є питома для людської історії від самого її початку. Ба, вона ще раніша за неї. Війна як боротьба змушує наших нелюдів-предків схопитися за каменюку чи гостро зламану кістку не лише для того, щоб викопати з землі поживний корінець для себе, але й аби забрати його в іншого. Цей вимір з’являється перш, ніж формулюється етика й право. Й посутньо відтоді нічого, здається, не змінюється. Тож це настільки банально, що з огляду на саму цю банальність вже на вступі всюдисущість війни дозволяє назвати її нееститичною і, отже, непристойною. Притому, коли пишу про естетику, то не лише про красу тут ідеться, а загалом про сферу, що її початково стосувався цей термін (тобто аж до середини XVIII століття в європейській філософії). Йдеться про саме інтуїтивне сприйняття цього явища, про першу чуттєву, ще не категоризовану зустріч із ним. І в цьому сенсі воно виявляється настільки поширеним не як укритий логічний механізм, а як смак остогидлої їжі, якого вже досить і не сила зносити далі. Саме в цьому сенсі війна тотальна, оскільки огидна й банальна.

Ця риса, однак, виявляється настільки непривабливою в своїй всюдисущості, що зазвичай ми воліємо звертати увагу на інші притаманні війні аспекти тотальності. Ця ж, безумовно, не зносить винятків. Хіба що в своїй парадоксальності їх утверджує. Та парадокси залишмо на потім.

Кажуть, натомість, що війна лежить в основі самого мислення. Це ж бо конфронтація із дійсністю, протиставлення їй, вороже відокремлення власної перспективи, емансипація власного я супроти всього, що ним не є. Саме до цього поділу, зрештою, можна звести цілу філософію Фіхте, в котрій той намагався представити чисту структуру пізнання: є Я, і є не-Я, а між ними розігрується тотожне із боротьбою та завоюванням пізнання, себто перетворення у Я щораз нових частин його опонента. Йдеться про Я й не-Я як дійсні фігури реального світу, але й Я та не-Я як абстрактні до болю тези логічного виводу. І, безумовно, науковчення німецького філософа, його Wissenschaftslehre (так само як і філософії інших його сучасників на чолі, безперечно, із Кантом та Геґелем), описує механізм, віддавна відомий під назвою діалектики.

Діалектики як ведення спору, протиставлення тез і пошуку синтезу. Йдеться отже про механізм війни у чистому вигляді як основу мислення. Та як можливість поставити вже питання про етику й право. Як про саму можливість говорити про них, котра від початку домагається конфронтації тез, але й конфронтації винуватця і жертви.

Чи ж бо навіть критичне мислення про війну, судження про неї та осудження з огляду на неї не може бути від неї вільне? Виростає з неї й лише з неї як з єдиного можливого ґрунту, є її продовженням, а отже й утвердженням протистояння та підтримуванням вогню експансії й оборони неочікуваними способами? Схоже, що так.

А заразом ні, і в цьому й дається взнаки апоретичність війни, її парадоксальність. Адже сама вона залишається чимось незбагненним: визначає способи розуміння, проте як законодавець залишається поза його світлом. Чимось невимовним: дає універсальні способи опису дійсності і заразом як джерело відокремлюється від них нездоланною межею. Стає основою бачення, та залишається в тіні – війні не має бути місця в світі. Будь-яка її поява там, попри невід’ємність від підвалин і фізичного, і метафізичного устрою світу, виявляється там недоречною і становить найбільший скандал, що лише можна помислити. Це якщо ми намагаємося збагнути те, що діється довкола. Вона, однак, присутня і незбагненна.

Війну тут можна порівняти із мовою. Не партикулярною, етнічною мовою, а із логосом, як його розуміли греки, з мовою як такою, порядком, правом, устроєм чи, скажімо, з як же грецьким відвічним Словом зі вступу до Євангелії від Івана. Ба більше, можна навіть наважитися припустити, що ці два явища насправді мають щось спільне. І вже не йдеться лише про те, що згадана діалектика як питома для світу боротьба походить від зворотного дієслова dialegesthai із lego, - говорити, казати, мовити, - в основі. Не йдеться лише про те, що від dialegesthai походить теж відоме нам слово dialogos, діалог як єдина передумова порозуміння. Бо насамперед ідеться про те, що війна, - хай навіть поруч із порозумінням, як пов’язана із мовою, чи тотожна їй цілій, чи котромусь з її аспектів, - разом із мовою стає також не її об’єктом, а тим, що ці об’єкти визначає, вдивляється в них, охоплює і задає способи обходження з ними, та сама дивиться на них з відстані, неначе з іншого світу. Залишається герметичною для будь-якого опису. Незбагненною і скандальною. Безправною. Неправою.

Тут можна було б навіть посунутися до онтологічної тези й ствердити, що війни не збагнути саме тому, що її не має існувати в світі, в цьому світі. Скандал, натомість, полягав би тоді в тому, що це ніщо, яким війна є, занадто часто в світі утверджується.

Таку незбагненність і недоречність можна було б пояснити парадоксом, який на початку XX століття формулює молодий британський математик і філософ Бертран Рассел. У простому викладі – це парадокс про цирульника, що живе в певному місті й може голити лиш тих, хто не голиться сам. Проблема, однак, в тому, що він визначає форму борід та відкриває підборіддя кожного, окрім себе, і, отже, або не існує, або його влада розповсюджується на кожного мешканця міста, окрім себе самого. Так чи інакше, клієнтам цирульника не збагнути його завдання, як, мабуть, і його особи. Він має справу з їхньою групою чи множиною, та перебуває поза нею. Залишається для них герметичним. Як залишається незбагненною війна. Як неприступна мова. І, безумовно, не лише про пізнання тут ідеться.

Але про це вже у наступному фейлетоні.

Антон Марчинський