Після десяти років президентства Анджея Дуди Польща має нового лідера — Кароля Навроцького. Яким буде його курс щодо України та чи збережеться стратегічне партнерство? Про це — в розмові з польською політологинею Евою Петшик-Зєнєвич.
— Почнімо з каденції Анджея Дуди. Якою вона була? Якими були польсько-українські відносини ще до війни й вже під час неї?
— Президент Дуда розумів, що Україні треба допомагати — це наш союзник і сусід, на якого жорстоко, по-бандитськи напала Росія. Тому відносини між Президентським палацом і Україною були, треба сказати, не найгірші. Інша справа — що Дуда також бачив, як відреагував польський народ, польське суспільство, коли вас атакували. Поляки відкрили не лише свої серця, але й домівки, і навіть гаманці. Я теж їздила на вокзал, приймала українських гостей — всі намагались допомогти, наскільки це було можливо. Але, звісно, з часом стало зрозуміло, що поруч із поривом серця є ще й політика, є повсякденне життя, реальні справи, які потрібно вирішувати. Загалом ця каденція президента Дуди була такою, що сприяла Україні. Він розумів, що Україна бореться не лише за себе, але в певному сенсі й за нас. Тепер у Польщі новий президент — Кароль Навроцький.
— Як ми можемо його схарактеризувати? Який у нього політичний досвід, які погляди, і що може означати його обрання для наступних п’яти років?
— Це, без сумніву, нова фігура в політиці. Президент Навроцький — не політик у класичному розумінні. Він не був політиком і навіть не намагався ним бути. Те, що з ним сталося, — це новий початок, новий етап у житті, нова сторінка. Яким він буде як президент — ми ще не знаємо. Ми, в Польщі, також чекаємо — спостерігаємо. Ситуація ускладнена ще й тим, що відносини між польським урядом та опозицією, яку підтримував Кароль Навроцький як кандидат, є дуже заплутаними й напруженими. Але про це потрібно говорити. Без сумніву, президент Навроцький — це консерватор. І навіть дуже глибокий консерватор. Друга важлива риса — це його демонстративна релігійність і постійне підкреслення незалежності Польщі від усіх і всього. Іноді — навіть усупереч логіці. Але, як ми знаємо, політика, особливо в умовах демократії — це все ж таки мистецтво компромісу.
Продовження цієї розмови слухайте у прикріпленому аудіофайлі
Євгеній Дячков