Символічні фрази, які підтверджують цю тезу, це відомі скоромовки – «Stół z powyłamywanymi nogami» і «W Szczebrzeszynie chrząszcz brzmi w trzcinie», не згадуючи вже про улюблену для журналістів фразу – «i cóż, że ze Szwecji», яку вони використовуємо при вправах на дикцію.
У нашої гості Аґати Гонці, мовознавиці з Варшавського університету ми запитали про особливості складності польської мови.
Ви – авторка книжки «Ucha, fochy, tarapaty, тобто все, що б ви хотіли знати про польську мову».
- Отже, польська мова. Це одна з найважчих мов світу, яка буває також складна і для поляків. Чи ця думка обґрунтована?
- По-різному. Це так, як у психології, коли ми хочемо зробити якийсь висновок. Так само і в мові. Тому що мова має багато спільного і з психологією, і з соціологією. Польська мова точно складна для тих, для кого рідна мова інша, ніж наша. Тобто – не слов’янська. Наприклад, для китайця або для індійця польська може бути дуже складною. Але для українця чи росіянина польська мова не складна, адже вона належить до тієї ж мовної сім’ї, що і рідна мова українця або росіянина, або ж чеха. Для нас, поляків, складними можуть бути китайська, японська або мова Суахілі. Адже у них зовсім інші правила – фонетичні, лексичні, граматичні. Але, наприклад, словенська мова вже не буде для нас такою складною. Тому, якщо йдеться про відповідь на питання, чи польська мова складна і чи взагалі найскладніша у світі, то я б сказала, що це залежить від того, хто оцінює цю складність.
- А з чим іноземці, які вивчають польську мову, мають найбільший клопіт? Можливо, ті шиплячі приголосні, які шумлять та шелестять? Чому так багато цього шелесту є у польській мові?
- Навіть не знаю. Польська мова така вже є. Така її природа. Протягом історичного розвитку польської мови з’явилося багато шелесту. Менше, аніж в інших слов’янських мовах. З іншого боку, інші слов’янські мови мають такі риси, яких польська мова не має. Просто-на-просто – це така риса польської мови і треба з цим змиритися. А чи це складно для іноземців? Так, звичайно. Польська – це мова приголосних, а не голосних. Наприклад, французька мова – голосна, там все опирається на широких, відкритих звуках, на голосних. А у польській мові все спирається на приголосних. Їх вимова дуже складна для артикуляції. Це означає, що у певних моментах слід звужувати або розширювати мовний апарат, треба відповідним чином складати губи та язик. І це досить складно. І для вуха, яке мало чуло польську мову, вона може здаватись як один шумний потік, шумне шелестіння, якщо можна так висловитись, беручи до уваги звуконаслідування. Так можна описати характер польської вимови. І граматика. Польська граматика для іноземців просто вбивча.
- Польська мова – змінна. Це особливо важко для тих людей, які раніше не мали нічого спільного з цією мовою. Це – по-перше. А по-друге, це винятки. Іноді складається враження, що польська мова лише з них складається.
- Передусім, у нас є відмінки. І цих відмінків, в залежності від того, як рахувати, є шість або сім. Різні граматичні концепції по-різному це трактують. За відмінками відмінюється практично кожен іменник. Також іменники мають число. А відмінювання за відмінками спричинює те, що практично кожен іменник має 14 форм, які треба запам’ятати. 14 форм, які представляють один зміст, одну думку. Це – дуже і дуже складно. З дієсловом ще гірше, ще складніше. Дієслова відмінюються за часами, числами, родами, за способами… Можна назвати ще декілька категорій. А це говорить про те, що ми маємо справу з кількома десятками форм, які представляють одне дієслово. Кілька десятків форм, які треба запам’ятати. Це надвелике навантаження для розуму, який прагне добре володіти польською мовою, граматикою. Ви згадали про винятки. Звичайно, ми називаємо це винятками. Коли б ми хотіли описати характер польської граматики, так, як це робиться на заняттях на польській філології, ми б сказали, що у нас є багато прикладів відмінювання або багато синтаксичних конструкцій. І ця величина справляє враження, що є мало правил, мало систем, а є багато речей, так би мовити, другорядних, між іншим, виняткових, які треба запам’ятати. Без сумніву, це дуже складно: опанування цього матеріалу, граматики.
- Чи ці винятки етимологічно обґрунтовані?
- Іноді – так, а іноді на питання, чому говориться так, а не інакше, є одна відповідь: бо так! Так це вкоренилося. Не завжди ми можемо пояснити, чому сформувалася така, а не інша синтаксична система. Або ж взагалі, чому сформувалися відмінки, чому вони не зникли, так я це сталося в інших мовах. Чому дієслово «używać» (використовувати) вживається з родовим відмінком, тобто з питанням czego? – чого? А дієслово «stosować» (застосовувати) – зі знахідним, тобто «stosujemy coś» - «застосовуємо щось». Чому у цьому випадку ми маємо справу з різними синтаксичними вимогами, тоді як ці дієслова означають те саме. Це – додаткова складність для пам’яті та опанування. Дієслова, які схожі за значенням, мають різні синтаксичні вимоги. Чому? – Бо так! І якщо ми хочемо добре говорити польською мовою, ці правила слід опанувати.
- Також, якщо ми хочемо добре писати, то треба вивчити певні правила. І у цьому випадку з’являється щось, що нагадує принаймні зубний біль для всіх іноземців, які задумуються над тим, чому має бути rz, ż, чому одне h, чому ch, чому ó (у з рискою) чи u (звичайне).
- Якщо написання цих літер ще можна пояснити в історичному контексті, це виникає з розвитку мови. Зараз немає часу, аби про це детально розповісти. Але набагато складнішими, і не всі це усвідомлюють, є правила написання великої або малої букви, а також написання слів разом чи окремо. Чому na pewno – точно – пишеться окремо, а naprawdę – справді – пишеться разом. Бо так! Чому назви національностей, як поляк, німець, француз, росіянин польською мовою пишуться з великої букви, а такі слова, як варшав’янин, краків’янин, познанянин – з малої. А це жителі міст. Чому? – Бо так. А нас дуже багато орфографічних правил, які виникають з певної домовленості. За цим не криється щось надто розумне. Тут немає жодної основної думки. Це звичайні правила, які слід опанувати.
- А коли з’явилося це специфічне написання в орфографії польської мови?
- «Ó» з’явилося приблизно в 16 столітті. Тоді сформувалося саме таке написання, що нагадує сьогоднішнє «ó», а потім воно тільки закріпилося. «Rz» ми мали ще раніше, як і «ż» , причому звук «ж», що передає сьогодні на письмі «ż», раніше передавалося як тільки «z», або як комбінація літер. Орфографічне написання цих літер та диграфів випливає із найраніших етапів розвитку польської мови. У польській орфографії таке написання у нас від найдавніших часів.
- Чи складними є діакритичні знаки, адже вони збереглися теж в інших мовах як, наприклад, у французькій, шведській, німецькій?
- Фактично, я сказала би, що ні, але з одним винятком. Вже певний час ми спостерігаємо ігнорування «хвостика» в «ę» у таких виразах, як: «się, robię, mówię». Тут, насправді, ми можемо вимовляти без носової голосної у закінченні, можемо говорити «uśmiecham sie», або «uśmiecham się» з легким носовим забарвленням, але, позаяк ми можемо говорити без носових, то багато людей пише там звичайне «e», а не «ę». Тобто, це пропускання «хвостика» є результатом вимови. Це певна несвідома спроба адаптації орфографії до вимови. Але, звісно, це орфографічна помилка.
- Повернімося до граматики. Я хочу Вас запитати про таку польську особливість, як подвійне заперечення. «Я ніколи не був» - такий очевидний і типовий приклад для поляків… Але – «я не дав нікому нічого у подарунок» - тут потрійне заперечення… Є ще один приклад – «ніхто ніколи нікому нічого не сказав. Тут я вже сама розгублююся… Як це пояснити особі, яка вивчає польську мову, як відповісти на запитання «Ти ніколи не був у Парижі?». «Так, я ніколи не був», чи «Ні, я ніколи не був»?
- «Ні, ніколи не був». Це, звісно, польська специфіка. Я намагалася якось збагнути, звідки взялося це подвійне та навіть багаторазове заперечення у польській мові. Я консультувалася з цього питання із істориками мови, і невідомо звідки це взялося, просто так є, так маємо. Ми мусимо змиритися з цим. А як це пояснити? Дуже просто – якщо ми маємо такі вирази, що мають вбудовані в себе заперечення – «ніколи, ніде, ніхто», то на відміну від виразів, як, наприклад, «завжди, усі, кожен», що не мають заперечення, ті вирази, які мають у собі заперечення, вимагають, аби їх, можна сказати, «витягнули і ще раз показали». Вони вимагають, аби десь там слово «не» у реченні, з’явилося поруч з ними.
- Чи це означає, що для мовознавців, не тільки польських, але й світових, польська мова є складною чи цікавою?
- Складною і цікавою. Або, можна сказати, що передусім вона цікава завдяки своїй складності. У нас є багато мовознавців, які працюють за межами Польщі, не тільки поляків, які вивчають спільно із польськими мовознавцями, наприклад, питання польського аспекту (виду). Чому у польській є доконаний і недоконаний вид – це дуже складне питання. Вони також вивчають розвиток значень польських слів, а також різноманітні тонкощі граматики. Це дуже цікавить дослідників з усього світу. Складність польської мови робить її дуже цікавим об’єктом дослідження.
- Складність польської мови – це обмеження чи багатство?
- Багатство, звісно, що багатство. Я би не сказала, що обмеження. Скоріше я би сказала, що польська мова дозволяє нам побачити різноманітність світу, адже мова допомагає описати світ. Чим більш складною є мова, тим більше ми можемо показати нюанси цього світу, тим більше можемо внести нюансів в опис світу. А тому я говорю про польську мову як про інструмент, що дозволяє нам побачити багатство світу завдяки цьому багатству польської мови.
- Експерти погоджуються, що польська мова – це, можливо, одна із найскладнішим мов у світі, але й одна із найкрасивіших. Наше гостею була докторка Аґата Гонця, мовознавиця з Варшавського університету.
Запрошуємо послухати програму у звуковому файлі.
Передачу співфінансує Фонд «Допомога полякам на Сході» в межах опіки Сенату Республіки Польща над Полонією та поляками за кордоном.
Мар’яна Кріль і Тарас Андрухович