Минулого разу ми говорили про найпростіші і найдешевші моделі радіоприймачів, які використовували жителі Польщі з середини 1920-х років. Найпопулярнішими із них були детекторні приймачі. Та попри відносну доступність, побачити їх можна було далеко не в кожній оселі. Вартість найпростіших за тодішніми мірками прирівнювалась до кількох десятків кілограмів цукру. Тож тисячі радіолюбителів збирали приймачі самотужки. Тим більше, що в пресі друкували креслення цих пристроїв, а фірми, що виготовляли їх, вільно продавали усі необхідні для цього радіодеталі. Натомість на придбання готового радіоприймача, як ми пригадуємо із попереднього випуску, потрібен був відповідний дозвіл. Про традицію збирання радіоприймачів власноруч моєму колезі Кшиштофу Сагану для проєкту Radio w pamięci zapisane розповів Адам Джевоський (1924-2020). Під час Варшавського повстання він займався радіозв'язком, а з 1948 року працював у відділі мовлення на Польському радіо, брав участь у будівництві Центральної радіостанції на вулиці Мисьлєвєцькій.
«Детекторні приймачі були дуже прості у збиранні. На шматок картону намотувався дріт в шовковій ізоляції, з кристалом і навушниками, і вже було радіо. Я купував готові схеми, намальовані, і набір деталей до цієї схеми. І можна було купити будь-які деталі, які хотіли, окремо резистори, конденсатори окремо, котушки окремо або все, що вам потрібно, або можна було купити цілий набір, де все було зібрано разом і спаковано. Інколи до цього додавалися і схеми, що до чого треба було під'єднувати. Звісно, без шасі, тобто без корпусу й основи для кріплення подальших елементів. Це треба було робити самотужки на якійсь дошці чи іншому матеріалі. Так само як і подальший корпус для приймача, чи дерев'яний чи картонний. І я будував собі власні радіоприймачі, звичайно, найпростіші, які тільки можна було зробити, з одним підсилювачем... але вони працювали. Мій батько завжди казав: — Що ти з ним робиш? Я відповідав: — Тату, я роблю собі радіо. — Я тобі куплю радіо. — А я не хочу, — відповідав я», — згадував Адам Джевоський.
У другій половині 20-х років минулого століття масової популярності набули лампові радіоприймачі, вони були в десять разів дорожчими, ніж детекторні. Візуально вони вже не були схожі на такі старезні телефонні апарати, як детефони. А нагадували радше предмет меблів. Вони мали скринькоподібну форму, до якого був приєднаний гучномовець. З приймачів також були видні радіолампи, завдяки яким можна було значно підсилити приймання сигналу.
«Детекторні радіоприймачі могли відбирати сигнал тільки від однієї потужної станції, в радіусі покриття якої знаходилися. У випадку Варшави, це була Варшава Перша. І коли на початку 30-х вже побудували станцію в Рашині, вона мала покриття до 200 км. Тобто на відстані 200 км, маючи такий приймач, можна було слухати радіо. У випадку інших станцій, локальних і регіональних, можна було слухати за кілька або за кілька десятків кілометрів. При використанні лампових приймачів, можна було слухати передачі з усієї Європи. Хоча також була потреба у налаштуванні на хвилі. Проте на приймачах вже були регулятори. Щоправда вони не були розділені таким чином, аби одна ручка налагоджувала силу звуку, а інша ловила радіохвилю. Це був досить складний тип побудови. Треба було крутити обидві ручки, аби спіймати радіостанцію на хорошій якості», — розповів Кшиштоф Саґан.
Зрозуміло, що цінове розшарування радіоприймачів було дуже широке і залежало від їхньої якості та складності. В одних радіолампи були потужнішими, в інших — слабшими. Також на вартість впливав так би мовити дизайн. Не рідкими були випадки, коли, наприклад, відомі виробники радіоприймачі, засновували дочірні фірми, які під іншим брендом почали виготовляти пристрої нижчої якості, які, відповідно, і коштували значно дешевше. При цьому оригінальна компанія охоплювала значно ширший сегмент ринку і не псувала свого іміджу.
«Приймачі 30-х років були вже дещо схожі на предмети мистецтва. До справи ставали столяри, які виготовляли скрині, всередину яких укладали приймачі. Вони вже мали панелі зі шкалою частот вписували назви міст. Наприклад були такі маркери як: Варшава, Познань, Катовиці. Таким чином можна було налаштувати приймач на конкретну станцію, яку слухач хотів би почути. В залежності від типу приймача на панелі могло бути зазначено набагато більше міст з усієї Європи. Причому іноді лінійка розміщувалися не на передній частині приймача, як ми можемо побачити на деяких ретро знімках. Часом ці шкали ховалася всередину скрині, відкривалися і замикалися», — додав Кшиштоф Саґан.
Саме про такий приймач для проєкту Radio w pamięci zapisane розповідав Станіслав Фібіх, який все своє професійне життя провів на Польському радіо. Спочатку він працював в «Центральній студії» Польського радіо, а згодом в Науково-дослідному центрі радіо- і телевізійних технологій.
«Був такий радіоприймач, в якому шкала з частотами розміщувалася на верхній стінці приймача. Тож аби її побачити, якщо ти стояв безпосередньо перед приймачем, потрібно було згори піднімати дзеркальце. Найпопулярнішим серед найдорожчих зразків радіоприймачів, які з'явилися перед Другою світовою війною, був пристрій із географічною шкалою. На ній була зображена мапа Європи, на якій лампочками позначали конкретні радіостанції. Прокручуючи частоти, і зупиняючись на конкретній, та лампочка запалювалася, наприклад, на Лондоні, Парижі, чи Варшаві», — згадував Станіслав Фібіх.
Такі приймачі до Другої світової випускали за австрійським патентом. Трохи пізніше права на них отримала польська фірма Capello з Сілезії. І цікаво, що за відгуками, виявлялося, що за якістю польська фірма виробляла чи не кращі приймачі, аніж оригінальна фірма з Австрії.
«Коли говоримо про радіофірми в період Другої Речі Посполитої, то варто згадати фірму Elektrit, яка діяла у Вільнюсі. Дуже відома польська фірма, яка виготовляла радіоприймачі навіть на експорт. З початком Другої світової війни вся техніка і приладдя були експроприйовані та перевезені до Мінська. В Білорусі і дотепер на базі цієї фабрики діє вже інше підприємство. В Польщі перед Другою світовою війною великих компаній, які продукували радіоприймачі, було кілька десятків. Водночас діяли і невеличкі, локальні фірми. Наприклад, в Лодзі, або в Познані. Вони виготовляли приймачі власної конструкції, або за придбаними патентами з інших країн. Тож досить багато таких виробників і пристроїв було. І це абсолютно інакша ситуація, аніж в повоєнний період, коли Польща опинилась в інших реаліях», — зауважив Кшиштоф Саґан.
Про радіофонію і радіоприймачі у Польщі в повоєнний період поговоримо наступного разу. Та на останок сьогоднішньої нашої зустрічі зауважу, що працівники із ліквідованого вільнюського заводу Elektrit частково осіли в Бреслау, це німецька назва польського міста Вроцлав, і там заснували Ремісничий кооператив радіотехніка і саме вони в 1953 році розробили і випустили перший польський автомобільний радіоприймач.
Запрошуємо слухати аудіофайл
Христина Срібняк, Krzysztof Sagan