Війна, розв’язана Росією проти України, принесла не лише руйнування та жертви, а й масштабні порушення прав людини на окупованих територіях. Тисячі українських громадян — священники, активісти, звичайні люди, чия єдина «провина» полягає в їхній українській ідентичності, — стають жертвами незаконних затримань, викрадень, катувань і навіть позасудових страт.
За даними правозахисників, понад 30 тисяч осіб вважаються зниклими безвісти. Багато з них можуть перебувати в таємних місцях несвободи у Росії та на окупованих територіях. Умови утримання цих людей жахливі: систематичні тортури, ізоляція та насильство стали частиною геноцидної політики, спрямованої на знищення української ідентичності.
В інтерв’ю український правозахисник Борис Захаров розповідає про масштаби цієї трагедії, про механізми «фільтрації», про садистські методи катів та про те, наскільки важливо боротися за звільнення незаконно утримуваних громадян, запобігання катуванням і притягнення винних до відповідальності.
Я вважаю, точніше, це вже доведено численними аналітичними звітами, дослідженнями та матеріалами Міжнародного кримінального суду, що основною причиною незаконних затримань і викрадень українських громадян на окупованих територіях є їхня приналежність до української ідентичності, їхнє самоусвідомлення як українців.
Це проявляється яскраво і системно. Насамперед мова йде про священників Православної церкви України — Константинопольського патріархату, а також про людей, які мають українську символіку: татуювання з тризубом, прапори, вишиванки, літературу та інші елементи, що вказують на українську культурну приналежність. З точки зору окупаційної влади, цього достатньо, щоб підозрювати людину в нелояльності до російської влади. І цього вже досить, щоб потрапити до в’язниці, бути підданим катуванням або зникнути безвісти.
У багатьох випадках такі люди зникають після так званої «фільтрації» — процедури, яка по суті є проявом геноциду. За нашими даними, в 115 пенітенціарних установах на території Росії та приблизно у 200 місцях несвободи на окупованих територіях можуть незаконно утримуватись понад 30 тисяч українських громадян, які не мають жодного зв’язку із зовнішнім світом.
Чому я кажу «можуть утримуватись»? Тому що, згідно з нашими підрахунками, понад 30 тисяч цивільних українців вважаються зниклими безвісти. Ми припускаємо, що частина з них могла бути вбита — внаслідок позасудових страт, обстрілів, масових убивств у зонах бойових дій, або ж вони були викрадені й досі утримуються в таємних місцях.
Харківській правозахисній групі вдалося встановити місцеперебування понад 1700 осіб. За даними українського омбудсмена Дмитра Лубінця, понад 14 тисяч цивільних українців перебувають у місцях несвободи на території РФ. Вони вважаються зниклими, і знайти їх офіційним шляхом практично неможливо. А ми не можемо знайти десятки тисяч осіб. Таку кількість людей неможливо повністю сховати. Тому ми дуже боїмося, що йдеться про масштабне вбивство українських цивільних.
Борис Захаров зазначив особливо важкі умови утримання українських полонених і цивільних осіб у російських тюрмах.
Умови — жахливі. Людей постійно б’ють — руками, кийками, електричним струмом, під’єднуючи дроти до різних частин тіла, зокрема до статевих органів. Застосовуються вишукані тортури.
Це стосується як військовополонених, так і цивільних ув’язнених. У різних місцях утримання, у різних колоніях і інших місцях несвободи на окупованих територіях — різні режими.
І ось в одних місцях гірше, в інших — трохи краще. Але важливо інше: тортури застосовуються всюди, і є садисти, які переміщуються між колоніями і скрізь використовують ті самі методи. Тобто існує група катів, садистів, які систематично застосовують тортури в різних місцях несвободи — як на окупованих територіях, так і в самій Росії.
Крім того, можна сказати, що люди, які вже засуджені й відбувають покарання в колоніях Російської Федерації (а таких — мінімум), перебувають в умовах, де режим вже м’якший. Він відповідає тому режиму, в якому перебувають російські ув’язнені. Але все одно, з точки зору Європейської конвенції з прав людини та основоположних свобод, цей режим можна прирівняти до катувань.
Однак він значно м’якший, ніж у тих, хто перебуває incommunicado (у повній ізоляції від зовнішнього світу), або тих, хто перебуває на досудовій стадії, кому пред’явлено обвинувачення, але вирок ще не винесений.
Ось така катастрофічна ситуація. І тому потрібно боротися:
- За встановлення місцезнаходження осіб, викрадених Росією;
- За покращення умов утримання та запобігання катуванням;
- За звільнення всіх цивільних ув’язнених;
- А також — за обмін військовополоненими.
Правозахисник звертає увагу, що цивільних ув’язнених не можна обмінювати як військовополонених, тому що це є порушенням Женевських конвенцій:
Що стосується цивільних ув’язнених, то їх потрібно звільняти. Потрібно практикувати одночасне звільнення. В Україні існує сайт «Хочу к своим», де колаборанти й особи, що вчинили злочини проти державної безпеки України, можуть заявити про бажання виїхати до Росії, і тоді вони будуть звільнені в обмін на те, що Росія звільнить цивільних ув’язнених.
Але це не класичний обмін — це саме одночасне звільнення, бо інакше ми фактично говоримо про заручництво, що суворо заборонене міжнародним правом і також є воєнним злочином.
Безсумнівно, це один із елементів даного режиму, невід’ємний елемент цієї організації, цього злочину — геноцидного злочину, до речі.
Дуже багато соціалізованого насильства, зґвалтувань, збочених сексуальних катувань — як щодо жінок, так і щодо чоловіків. І багато з них спрямовані на те, щоби ці люди більше ніколи не могли мати дітей. Це також має геноцидний характер.
Матеріал підготував Олександр Потіха