Від самого початку російської агресії у 2014 році, і особливо після великої війни з Росією, Польща є непохитним союзником України в її боротьбі з жорстоким, спільним ворогом. Повномасштабне російське вторгнення зумовило небувалу і небачену в історії двох народів хвилю солідарності поляків щодо українців. Попри всі сварки і конфлікти майже всі без винятку польські політичні сили від права до ліва включилися у підтримку, влада і опозиція, непримиренні супротивники на внутрішній арені, тоді виступили єдиним допомоговим фронтом.
Проте з часом хвиля солідарності пішла на спад, почалися тертя і напруження на лінії Варшава-Київ. Серед частини польського суспільства та політикуму почав стрімко зростати україноскептецизм та відверта антиукраїнська істерія.
Чому так є і як з цим боротися та жити?
Цю проблему в програмі «На перехресті подій і поглядів» прокоментував Мирослав Маринович — філософ, правозахисник, в’язень совєтських таборів, засновник Української Гельсінської групи. Він радник ректора Українського католицького університету у Львові.
Мирослав Маринович — один із найпроникливіших українських інтелектуалів та безперечний моральний авторитет. В кінці вересня він був учасником заходу «Дні УКУ у Вроцлаві. Візії солідарності», де взяв участь в одній із центральних панельних дискусій — «Синергія солідарності: минуле, сьогодення, майбутнє».
Ось до яких висновків він дійшов разом з іншими панелістами:
«Ми практично дійшли до висновку, що цінності історичної “Солідарності”, цінності, які асоціюються з Єжи Ґедройцем, тобто оця епоха прекрасних ідей, що їх творила Польща, — ці цінності сьогодні не у фаворі.
Я не кажу, що вони зовсім зникли, але сьогодні вони просто затінені іншими інтересами. Я свідомо протиставляю цінності інтересам — чи інтереси цінностям. Це нас прирікає ось на що: ми рухаємося, як на американських гірках — то вгору, то вниз. На горі ми були, скажімо, весною 2022 року, коли Польща масово, сердечно відкрила двері українським біженцям. Але минув певний час — і ми опинилися внизу американських гірок, де ми зараз перебуваємо. Популістичні рішення, популістичні пропозиції — вони не витримують критики, бо викликані тимчасовими інтересами. Це, звичайно, прикро, але це не остаточна катастрофа, і ми з цього вийдемо».
Зараз відбувається страшна повномасштабна війна Росії проти України. Постійно звучать заяви з польського боку, що є загроза миру в усій Європі, говориться про спільні інтереси, що Україна є важливим партнером для Польщі, що потрібно її підтримувати тощо.
Чому в такий складний час такі недолугі, популістські гасла все ж знаходять підтримку в польському суспільстві і артикулюються широким спектром польського політикуму? Мирослав Маринович:
«Я думаю, що ми маємо тут конфлікт двох взаємосуперечних аргументацій. Перша — це геополітичний інтерес, екзистенційна загроза з боку Росії, яку відчуває не тільки Україна, але й, очевидно, шкірою відчуває і Польща. Є достатньо багато сил у Польщі, які артикулюють цю загрозу, усвідомлюють її. З іншого боку, маємо супротивну тенденцію — настороженість щодо появи суб’єктної України.
Подивіться: такі популістські реакції є не тільки в Польщі. Вони є по всій смузі західних кордонів України: у Польщі, Словаччині, Угорщині, Румунії».
Мирослав Маринович пояснює причини такого ставлення сусідів до України:
«Україна ще донедавна не була виразним суб’єктом своїх геополітичних, економічних, духовних інтересів. Сьогодні, у вогні цієї війни, вона виробляє цю суб’єктність — стає підметом своєї історії. Україна каже західним сусідам — “Посуньтеся, дайте мені місце. Дайте мені місце в економічному форматі ЄС, дайте місце в геополітиці. Я маю право на свій голос, а не лише на повторення вашого». До цього треба звикнути. Перша реакція — “не хочу”. Перша реакція — це спротив, бо це змушує міняти усталені механізми співпраці.
Адже, визнаймо, до цього моменту Польща, Чехія, Словаччина та інші країни виробили свій стиль відносин у ЄС, узгодили економічні інтереси. Є певний баланс. І тут раптом Україна — із потужною економікою, з потужною військовою силою — заявляє про себе. Це величезна зміна в Центрально-Східній Європі».
Інтелектуал зазначає, що слід звикнутися з цією ситуацією:
«Україна також має обов’язок навчитися цієї мови узгодження інтересів. Бо і в нас є свої “економічні тигри”, які хочуть простору й не завжди готові рахуватися з інтересами інших. Треба, щоб вони теж звикли до того, що потрібно узгоджувати. Тобто це — цілий клубок проблем. І ви бачите, як воно працює: в один день звучить мова солідарності з Україною, бо мовляв Польща відчуває екзистенційну загрозу, а наступного дня маємо спалах недовіри, дражливості щодо українських інтересів».
Одна з тем, яка, здається, в очах обивателя по обидва боки кордону все частіше зводяться польсько-українські відносини — це тема важкого минулого і діяльність ОУН-УПА і те, що в Польщі називають «Волинською різнею», а в Україні воліють окреслювати як «Волинську трагедію».
Останнім витком цієї напруги стала законодавча ініціатива президента Польщі Кароля Навроцького щодо пеналізації так званого «бандеризму» чи «бандерівщини», якщо українською говорити:
Вже є реакція української сторони, яка в разі схвалення Сеймом такого законодавства залишає за собою право дзеркальні дії щодо оцінки дій деяких підрозділів Армії Крайової та Селянських батальйонів стосовно українського населення в роки ІІ світової війни і в післявоєнний період.
Ось, що з цього приводу міркує співрозмовник програми «На перехресті подій і поглядів»:
«Я дуже сподіваюся, що Україні вдасться стриматися від таких кроків. Не тому, що польські політики цього не заслуговують — ні, вони заслуговують на адекватні відповіді, але я взагалі противник змагання “хто сильніший”. Це абсолютно неправильний шлях. У цьому плані я можу сказати, що мені здавалося: Польща пішла дуже далеко в Європейському союзі, в європейській цивілізації, і вже позбулася радянського, комуністичного спадку. Але ні — не позбулася. І саме реакція на Волинь, на всі ці історичні наші непорозуміння засвідчує, що Польща й далі намагається вирішити ці проблеми за логікою нульової суми: “наш виграш означає вашу поразку”».
Мирослав Маринович вважає, що Польща зі своєю історичною політикою стосовно України сама себе загнала в пастку:
«Підтримуючи Україну на початку 90-х років поляки дійшли висновку, що ми допоможемо Україні піднятися, а вона у відповідь, на знак вдячності, прийме нашу історіографію, визнає, що її українська історіографія є неправильною, що все це злочинне, і що поляки є лише жертвами з боку українців. Це абсурдна постава, це абсурдні надії.
Це ніби відновлюється логіка отієї давньої місії на Сході. Мовляв, Ми, Польща, цивілізаційно вищі, ми маємо отих хлопів підняти, так би мовити, у їхньому розвитку, а вони за це мають бути нам вдячні й повинні упокоритися перед нами. Це неправильно, це позиція, яка не відповідає XXI століттю.
І я певен, що вона мусить перебродити зараз у Польщі, і врешті-решт прийде нова хвиля в польському суспільстві, яка усвідомить шкідливість і абсурдність такої постави».
Український інтелектуал закликає польських політиків і суспільство отямитися і тверезо подивитися на небезпечну ситуацію, яка склалася:
«Це справа Польщі вирішити, що для неї важливіше — екзистенційна загроза з боку Росії чи уявна загроза, який ніж у неї за спиною. Розумієте, Польща і Україна перебувають сьогодні в різних екзистенційних ситуаціях. Польща захищена НАТО достатньою мірою, принаймні психологічно. Україна не захищена. Україна зараз розтерзана цією війною. І спроба Польщі скористатися цим моментом, щоб змусити Україну прийняти її версію історії, польську версію історії, є неадекватною. Це найслабше слово, яке я можу знайти. Це неправильно. І в тому сенсі я кажу, що Польща мусить опам’ятатися. Це не Україна розкручує цю тему. Це Польща розкручує цю тему. Тут я очікую від польських політиків, щоб вони опам’яталися».
Повна версія програми в прикріпленому звуковому файлі
Матеріал підготував Назар Олійник