Два роки тому Польща започаткувала національну програму стримування та оборони «Щит Сходу» (пол. — Tarcza Wschód). За цей час проєкт перейшов від політичного рішення до створення конкретних оборонних спроможностей. Йдеться вже не лише про фортифікації вздовж східного кордону, а про поєднання укріплень, розвідки, сенсорів, безпілотних і протидронових систем. Польська влада прямо пов'язує необхідність цієї програми з російською загрозою — від гібридних атак і диверсій до провокацій у повітряному просторі та інцидентів у Балтійському морі.
«Агресивна політика Російської Федерації, гібридна війна — тобто різноманітні дії, які не є офіційним оголошенням війни, не є масованою атакою, але є постійним, безперервним занепокоєнням, нагнітанням страху та тривоги у суспільствах західного світу. Проти цього потрібно завжди чітко й однозначно виступати», — зазначив віцепрем’єр і міністр національної оборони Польщі Владислав Косіняк-Камиш.
Один із ключових принципів програми — багаторівнева оборона, яка має не просто зупинити можливе просування противника, а й дати польським та союзницьким силам час для реагування. До кінця 2026 року Польща планує забезпечити понад 200 км найбільш критичних ділянок кордону. За задумом Міноборони, інженерні війська зможуть розгорнути лінійну систему загороджень за 7–14 днів, а східний і північний кордон — замінувати протягом 48 годин. До реалізації програми «Щит Сходу» залучені німецькі військові інженери, Польща також очікує американських, британських і французьких військовослужбовців та інженерів.
«Цей проєкт уже не є лише національним, хоча така назва й продовжує функціонувати — він став союзницьким проєктом. Саме “Щит Сходу” ми описуємо як головне місце інвестицій у безпеку східного флангу НАТО», — додав Владислав Косіняк-Камиш.
Важливим джерелом для польських військових є досвід російсько-української війни. Польща адаптує його до власної географії та структури армії, роблячи ставку на дрони, сенсори, маскування, фортифікації та швидке ухвалення рішень. При цьому польські військові наголошують, що «Щит Сходу» не варто сприймати як просту лінію укріплень на кордоні.
«"Щит Сходу" створюється з урахуванням найновішого досвіду війни в Україні. Йдеться, зокрема, про використання дронів, сенсорів, маскування, фортифікацій і швидку адаптацію до змін на полі бою. Польща не копіює український досвід буквально, а адаптує його до власної географії, структури армії та планів НАТО», — пояснив генерал броні Станіслав Чоснек, заступник начальника Генерального штабу Війська Польського.
Окремий напрям — «Розумний кордон», де Польща тестує розвідувальні системи та наземні дрони. За словами заступника міністра національної оборони Польщі Цезари Томчика, завданням є зменшення навантаження на військових завдяки автономізації та роботизації.
«Автономізація, роботизація і створення для військового додаткових інструментів для розвідки та реагування — саме це є відповіддю. “Розумний кордон” і автономні системи ми впроваджуємо у збройні сили», — зазначив Цезари Томчик.
Масштаб змін демонструють і витрати на безпілотні технології. Якщо у 2023 році Польща витратила на дрони близько 100 млн злотих, то у 2026 році контрактація за договорами на дрони та протидронові системи вже становить 26 млрд злотих. Понад 780 компаній тестують свої системи на військових полігонах.
«Найгірше, що ми могли б зробити, — не робити висновків із війни, яка триває в Україні», — наголосив Цезари Томчик.
Водночас польська концепція передбачає не лише пасивну оборону. У Варшаві розвивають і «Східний меч» — систему далекого високоточного ураження, яка має посилити здатність Польщі стримувати потенційного противника. Міністр оборони називає далекобійні високоточні засоби одним із ключових пріоритетів стратегії безпеки Польщі.
Водночас «Щит Сходу» має враховувати й інший характер загроз — коли до відкритого військового нападу справа може навіть не дійти. В інформаційному просторі періодично з’являються попередження про те, що Росія може спробувати перевірити готовність НАТО, причому не обов’язково прямим військовим нападом. І тут виникає принципове питання: де проходить межа між гібридною провокацією та фактичною атакою на державу НАТО? Чи може Росія діяти саме в цій «сірій зоні» — поступово підвищуючи ставки, але не даючи Альянсу очевидного моменту для колективної відповіді?
«Росіяни діють відповідно до доктрини гібридної війни, і її головна небезпека в тому, що противник має перебороти вас до того, як ви це усвідомите. Це не лише диверсії, інформаційні операції чи атаки дронами — це поступове розмивання межі між миром і війною, коли незрозуміло, чи вже настав момент для відповіді. Росія саме так підвищує ставки, змушуючи європейські держави щоразу з’ясовувати: це ще провокація чи вже напад? І поки вони вагаються, Москва перевіряє, наскільки далеко може зайти і чи справді НАТО виступить єдиним фронтом. У цьому і полягає головна мета гібридної війни — змінити ситуацію на свою користь ще до того, як противник зрозуміє, що війна вже триває», — говорить керівник програм безпеки Центру глобалістики «Стратегія XXI», капітан I рангу Павло Лакійчук.
На думку експерта, проблема для НАТО полягає саме в тому, що Альянс може опинитися перед ситуацією, коли загроза вже є, але союзники ще сперечаються, чи достатня вона для спільної відповіді. За його словами, це принципово відрізняється від класичного сценарію, коли напад очевидний і всі розуміють, що настав момент застосовувати механізми колективної оборони.
«Політики повторюють як мантру: НАТО залишається єдиним. Але при цьому вони не знають точно: якщо на них нападуть — гібридно чи не гібридно — чи НАТО встане єдиним строєм», — зазначає експерт.
Після вступу Фінляндії та Швеції до НАТО стратегічна ситуація в Балтійському морі змінилася. Альянс посилив свої позиції, але це не зробило Балтику автоматично безпечнішою. Навпаки, регіон залишається важливим простором протистояння з Росією — від дронів і диверсій до захисту критичної підводної інфраструктури. І тут важливим стає український досвід Чорного моря. Україна показала, що навіть без великого надводного флоту — завдяки морським дронам, ракетам, розвідці та авіації — можна суттєво обмежити дії російського флоту. Але чи означає це, що майбутнє за «москітним флотом» — невеликими кораблями та безпілотними системами? Чи великі бойові кораблі все одно залишатимуться необхідними для контролю морських просторів? Павло Лакійчук звертає увагу, що український досвід справді змушує переглядати традиційні уявлення про морське домінування.
«Бойові дії на Чорному морі засвідчили, що не обов’язково мати крейсер "Москва" в морі, щоб вважати себе домінуючою силою. Сучасні технології, передусім дрони, вже змінюють поле бою і на землі, і на морі. Але водночас ми бачимо, що навіть витіснивши російський флот із північно-західної та центральної частин Чорного моря, Україна не позбавила Росію можливості бити по наших портах і морському трафіку. Тому самого контролю над морем недостатньо — потрібно контролювати й повітряний простір над ним. Не флот, а саме авіація — пілотована чи безпілотна — визначатиме перевагу на таких театрах, як Чорноморський і Балтійський», — зазначає Павло Лакійчук.
Матеріал можна прослухати у прикріпленому аудіофайлі або на сторінці з подкастами
Вікторія Машталер/Тарас Андрухович