Рік повномасштабної війни Росії проти України. У кожного українця своя історія. Війна перекреслила долі, родини, а інколи й життя. Вероніка Прошута була за кроці до смерті. Вона та її батьки знаходилися в справжньому пеклі.
Напередодні 24 лютого я приїхала провідати літніх батьків — їм під 70 — і вони мешкають у центрі Бучі. Будинок розташований вздовж Варшавської траси і це — головна дорога, яка поєднує Білорусь та Київ. Цією трасою поїдуть колони танків та техніки окупантів пізніше. Також поруч з будинком батьків розташована Вокзальна. Це та сама вулиця, яка була на світлинах, що облетіли весь світ. Там була також спалена частина російської колони. Аеропорт «Антонов», де почав висаджуватися російський десант, знаходився в п'яти кілометрах по прямій від будинку батьків. Тож, з самих перших годин ми опинилися в епіцентрі бойових дій.
Чому не поїхала з Бучі? Наче логічне запитання. Але це зараз. Тоді ж ніхто нічого не розумів. До останньої хвилини сподівалися, що до Києва та Бучі росіяни не дійдуть.
Вже на той момент в Ірпені встановили блокпост. Вже не було можливості рухатися далі. Десь зовсім поруч було чути постріли. Тож, ми вирішили в тому районі знайти прихисток і просто трошки перечекати. Так сталося, що ми застрягли в гуртожитку біля роботи тата і там ми провели 11 днів.
11 днів жаху. 11 днів виживання. Майже тиждень - без світла, газу та взагалі цивілізації. В пам'яті досі — найстрашніші моменти, які ще довго будуть з родиною Вероніки Прошути.
Ми опинилися між двома вогневими позиціями. Окупанти з Бучі намагалися прорватися на Київ через Ірпінь. Тому, що вже більшість мостів були зруйновані. Нам на голову падало все - стріляли з авіації та артилерії. Обстріли починалися о шостій ранку і закінчувалися о дев'ятій вечора з невеликою перервою на обід. Перші 6 днів було світло, газ, зв'язок. Я працювала віддалено, незважаючи на всю цю канонаду. І я, звісно, слідкувала за новинами. Всі магазини зачинилися в Бучі і Ірпені майже в перший день війни. Ми дуже швидко виїжджали, і у нас були запаси їжі на два дні. І нам тут пощастило. Тому, що біля нашої схованки був супермаркет, він був зачинений. Але керуючий приїхав, він відкрив склад, і ми змогли взяти продукти.
Всі 11 днів родина думала – як евакуюватися. З того пекла в підвалі гуртожитку. Вероніка ніколи не забуде, як жителі Ірпеня та Бучі намагалися поїхати з міста. Але російські військові обстрілювали навіть цивільних
1 березня снаряд упав поруч з гуртожитком. Вибухом знесло половину поверху, де ми жили, вибило вікна, зруйнувало стіни. Ми були змушені перебратися в підвал. Це звичайний підвал, як і в багатьох будинках. Це - не бомбосховище. Він був захаращений, холодний та вологий. Ми там трохи поприбирали і з рештою людей, які опинилися з нами в пастці, намагалися облаштуватися, щоб було можна перечекати. Було страшно, бо розуміли, що можемо опинитися під завалами, бо це ж не бомбосховище. Цей страх, що стеля може обвалитися, він був кожної ночі.
Проте в гуртожитку залишатися вже було небезпечно. Вихід — тільки один. Евакуація. І родина Вероніки Прошути наважилася ризикнути.
Як вдалося врятуватися? Як зруйнований міст став дорогою життя? Повністю розмову з Веронікою Прошутою слухайте в доданому файлі.
Лариса Задорожна