З моменту повномасштабної агресії Росії в Україні минуло вже більше року. Друга армія світу не може собі дати раду зі ЗСУ, які в світовому рейтингу армій за 2021 рік займали 25-е місце, а цьогоріч вийшли на 15-те.
Впродовж року надзвичайно інтенсивних бойових дій обидві сторони зазнали важких втрат в техніці та живій силі. Не має можливості їх точно оцінити, позаяк і Росія, і Україна відповідно до загальноприйнятої на війні практики занижують свої втрати і завищують ворожі.
З огляду на спотворення інформації варто звернутися до західних оцінок. Так, два тижні тому британська розвідка оцінювала втрати російської армії за рік бойових дій на рівні 175-200 тисяч, з них вбитими — від 40 до 60 тисяч. Британці вказують, що половина вбитих припадає ПВК «Вагнер».
В свою чергу, командувач збройними силами Норвегії генерал Ейрік Крістофферсен в кінці січня заявив, що втрати ЗСУ становлять 100 тисяч вбитими і пораненими. Аналогічні російські втрати він оцінив в 180 тисяч.
До розмови про деякі підсумки протистояння ЗСУ і армії РФ я запросив кандидата військових наук Лукаша Пшибила із Академії військового мистецтва у Варшаві.
Він відзначає, що на відміну від свого ворога, українські військові навчилися значно більшого.
Вони більш еластичні. В них є вміння адаптації до ситуації, яка стрімко змінюється. Українці краще пристосовуються до умов на полі бою і швидко освоюють нову техніку, отриману від Заходу. Як ми пам'ятаємо, спочатку надходили прості види зброї: керовані протитанкові комплекси і ПЗРК. Після цього українці перейшли до успішного використання артилерійських систем типу Himars чи польських Krab K9 з високоточними боєприпасами. Крім цього, ЗСУ освоїли ЗРК, такі як німецькі Iris-T.
Таким чином, українська армія набагато більш інноваційна, ніж російська, а українські військові вміють адаптовуватися до реалій сучасної війни.
Хочу звернути увагу, що ще до повномасштабної агресії, Україна робила ставку на сучасні рішення. Досить згадати проект «держава у смартфоні». І тепер виявилося, що артилерія теж може бути у смартфоні, коли офіційні додатки підтримують на тактичному рівні роботу артилеристів.
Що стосується росіян, то тут ми маємо справу зі старою совєтською школою. На мою думку, в них нічого не змінилося, за винятком того, що вони отримали трохи сучасної техніки і спорядження. Російська армія як і раніше поганенько воює на тактичному рівні. Її силою завжди була маса і оперативний рівень. Армія РФ за цей рік війни в Україні так і не досягла відповідної маси в плані чисельності, і важко говорити про якісь її успіхи в плані інноваційності і нових методів боротьби.
А чи можна стверджувати, що однією з запорук успіху ЗСУ стало надання можливості проявити ініціативу найнижчим ланкам? Скажімо, навіть сержант може викликати вогонь артилерії, тоді як ворогу залишається лише мріяти про таке. До того ж, українські військові поєднують совєтську школу і натівську. Думка аналітика з цього приводу:
Так, безумовно, в ЗСУ відбувається децентралізація. Поза сумнівом, в України є свої проблеми з багажем совєтських традицій. Треба сказати, що кардинальні зміни почалися в 2014-2015 роках і вони з різною інтенсивністю йдуть ось десь вже 8 років. Важко впродовж такого часу викорінити всі старі звички. Проте не всі совєтські військові вирішення були поганими. Частково совєтська модель, яку перейняла армія РФ відповідає військовому мистецтву і не все треба викорінювати.
Проте, дійсно, той факт, що в Україні ініціативу прийняття рішень передали на рівень сержантського і старшинського складу, а часто навіть рядового солдата, це відіграє величезну роль. Воюють люди, а не техніка.
На сьогоднішній день тим, що росіяни називають «Спеціальною військовою операцією» (СВО), офіційно керує начальник генштабу Валєрій Гєрасімов.
Які висновки можна зробити щодо стилю керівництва нового російського командувача? Чи можна від Гєрасімова очікувати якихось масштабних і амбіційних наступів, скажімо з метою взяти Київ?
Чесно кажучи, я не бачу можливостей для якихось блискучих операцій з огляду на ряд простих причин. Звичайно, я можу помилятися, в мене є доступ до відкритої інформації, яка доступна кожному в Інтернеті.
Схоже, що цей гучний великий наступ, який мав все змінити, почався ще декілька тижнів тому. Ось це, що ми спостерігаємо в околицях Вугледару, Бахмуту і Соледару, і є тим великим російським наступом. Українці дієво його стримують.
Мені здається, що після того, як Гєрасімов змінив генерала Суровікіна на посту командувача, плани змінилися. Виходячи з того, що каже багато хто з аналітиків, Суровікін все-таки ставив на стратегію оборонного плану.
Він волів почекати на український наступ, який має початися десь весною чи на рубежі літа. Його план полягав в тому, щоб змусити українців зазнавати важких втрат, а потім самому перейти в контрнаступ. Заміна ж Суровікіна Гєрасімовим свідчить про те, що політичне керівництво на чолі Путіним квапиться досягнути результатів якомога швидше. Саме тому Гєрасімова і поставили на чолі СВО, а росіяни перейшли в наступ. Як ми бачимо, він пробуксовує і великих успіхів не має. Російські сили спливають кров’ю під Вугледаром і Бахмутом.
Говорячи про перспективи українського наступу, Лукаш Пшибило відзначає, що якщо з бронетехнікою ситуація доволі непогана, то серйозною проблемою є прикриття сухопутних сил з повітря. Українські ВПС зазнали за цей рік важких втрат. Питання передачі Києву літаків західного зразка є дуже віддаленою і туманною перспективою, а поповнити серйозно поріділі ряди за рахунок совєтського та постсовєтського виробництва теж є досить проблематичною справою, і це кардинально не вирішує проблеми.
Тим часом, чисельна перевага російської сторони в цьому компоненті проста колосальна.
Нестача авіації, яка б могла підтримати наступальні операції – це найбільша проблема ЗСУ. Ми бачимо, що українці здатні тримати оборону завдяки розбудованій системі ППО. Тим часом, при наступальних операціях одна з найважливіших речей при їх плануванні – це досягнення панування у повітрі, не кажучи вже повну домінацію.
Українцям буде складно проводити свої наступальні операції, але вони не неможливі. Наступальні дії ЗСУ будуть більш повільними і з більшими втратами. Як показує історія воєн останніх 80 років, панування у повітрі – це ключ до успіху на полі битви.
Експерт теж прокоментував питання, наскільки Україна використовує і має можливості забезпечувати себе озброєнням, проводити ремонт техніки завдяки своєму оборонпрому, щоб не так сильно залежати від допомоги Заходу.
На мою думку, децентралізація воєнної промисловості є необхідністю. Україна перебуває у важкій ситуації, бо вся її територія є в зоні досяжності російських ракет. Безумовно, докладаються зусилля по забезпеченню можливості роботи українського оборонпрому, щоб він міг виробляти і ремонтувати техніку, якою українці воюють на фронті. Тим не менше, стратегічним запіллям для України є Західна і Центральна Європа. В мене не має сумнівів, що такі країни як Польща, Румунія чи країни Балтії підтримують українців в цьому питанні. Промисловість цих країн, тією чи іншою мірою, працює на те, щоб українці могли мати боєприпаси. Ведеться ремонт техніки. Скажімо, є інформація, що Чехія буде ремонтувати українські танки, а вони це роблять швидко і добре. Техніку теж ремонтують в Польщі.
Тому це не так, що допомога йде лише з Заходу і Україна від неї залежна на всі 100%. Хоча, безсумнівно, вона важлива і на ній тримається обороноздатність України. Попри це треба пам’ятати, що багато країн, в тому числі Польща теж допомагають в цьому питанні, виходячи з власних інтересів в здоровому розумінні цього слова. І Польща, і Захід є стратегічним запіллям. Україна не сама.
Матеріал підготував Назар Олійник