Мирослав Дебенко. Лікар, який рятував життя — і віддав своє. Він лікував під вибухами, рятував не лише побратимів, а й полонених росіян, бо вірив, що кожне життя має цінність. Мирослав Дебенко, капітан медичної служби 81-ї бригади, загинув 14 жовтня 2023 року від прямого влучання російської авіабомби. Його історія — про професіоналізм, людяність, спокій серед хаосу війни.
Коли почалося повномасштабне вторгнення, Мирослав не вагався. Він залишив спокійне цивільне життя, повернувся з-за кордону і погодився приєднатися до медичної служби 81-ї окремої аеромобільної бригади. Уже за кілька тижнів працював лікарем евакуаційного відділення на Донеччині. Його завданням було рятувати поранених у найгарячіших точках, де кожна хвилина могла коштувати життя.
Колеги згадують, що Мирослав швидко став опорою для всієї команди. Його відрізняли спокій, тверезість у найскладніших ситуаціях і бездоганна організованість. Він завжди вмів тримати баланс між холодним розумом і теплом серця — не лише лікував, а й підтримував, заспокоював, додавав віри тим, хто втрачав сили.
32:14 01dde81a.mp3 «Він навчив мене сповільнюватися й смакувати життя — навіть на війні». Пам’яті військового хірурга Мирослава Дебенка
Мирослав був лікарем із покликання. Навіть у польових умовах знаходив можливість навчатися, вдосконалювати методики допомоги, дбати про ефективність кожного кроку. Він врятував тисячі поранених, не тільки українських військовиї, але й узятих у полон росіян. Адже вірив, що людське життя — дар Божий.
Та за межами професії він залишався людиною, яку всі описують однаково — світлою. Любив гори, мандри, книжки, українську природу. Часто говорив, що найкращі ліки для душі — це спокій і вдячність. Його щирість притягувала до себе людей, а доброта не знала меж: він допомагав тим, хто потребував, не розраховуючи на подяку.
Для близьких Мирослав був людиною віри. Перед важливими виїздами завжди молився і просив благословення. Його віра не була показною — вона проявлялася у вчинках, у ставленні до людей, у здатності залишатися людяним там, де панує смерть.
Його колеги й друзі кажуть, що Мирослав умів бачити сенс у простому: у каві, ранковому світлі, у вдячності за ще один день. Він навчив їх, що навіть серед вибухів можна цінувати життя — своє і чуже.
Мирослав загинув 14 жовтня, у день, коли Україна вшановувала своїх захисників (це сталося до реформи церковного календаря — ред.). До останнього залишався на своєму місці — там, де він був найбільш потрібний і де він усіх своїх побратимів й посестер навчив завжди звертатися один до одного: «Друже!», як прояв найбільшої поваги й шани у будь-якій ситуації. Його життя стало прикладом того, як можна бути вірним присязі, професії й людям до самого кінця.
Для тих, хто його знав, він назавжди залишиться лікарем, який ніс світло у найтемніші миті, і людиною, котра жила не тільки для себе — а й для інших. А пам'ять про нього — навіки у наших серцях.
Слухайте повністю спогади про Мирослава у прикріпленому звуковому файлі.
Підготував Тарас Андрухович