Пань Веньян — 26-річний тайванський доброволець, який двічі вступав до Інтернаціонального легіону України під час повномасштабної російсько-української війни. Вперше він прибув до України у вересні 2023 року, а в червні 2024 повернувся на фронт вдруге.
До поїздки в Україну Пань Веньян служив у Корпусі морської піхоти Тайваню. Під час бойових дій він був кулеметником і, як сам розповідав, брав участь у важких боях, зокрема в лісах поблизу Часового Яру — на одному з найнебезпечніших напрямків фронту.
За його словами, у листопаді 2024 року воював у складі бойової групи разом з іншим тайванським добровольцем — У Чжундою. Під час одного з бойових завдань У загинув, а напарник Паня Веньяна зазнав тяжких поранень.
Ми поспілкувалися з Паном Вень-Яном у Тайбеї про його особистий вибір, досвід війни, і про те, як український фронт змінює погляд на безпеку далеко за межами Європи — зокрема в Тайвані. Розмову з тайванським добровольцем ми розпочали з того моменту, коли війна Росії проти України перестала бути для нього абстрактною темою з підручників — і стала особистим рішенням поїхати на фронт:
«До того, як я вступив до університету, я був солдатом. Коли мені було 17 років, я пішов служити в Корпус морської піхоти Тайваню, в піхотний підрозділ, і служив там три роки і вісім місяців. Після завершення військової служби я вступив до університету у Гаосюні. Моя спеціальність — міжнародні відносини, тож я багато вивчаю політичну науку, міжнародні відносини та інші суміжні теми. Але на наших заняттях — і серед студентів, і серед викладачів — дуже часто говорять про порівняння різних ідеологій: свободу, демократію, комунізм, фашизм і так далі. Але ми просто говоримо про ці речі. Коли Росія напала на Україну, я говорив про це зі своїм професором. Значна частина викладачів підтримувала Росію, бо вони вважають, що сучасний світ створений Америкою. Я з цим не згоден. Чому? Бо якщо подивитися на Росію і її історію, видно, що вона ніколи не поважала міжнародне право і вбила дуже багато мирних жителів. Коли я бачив ці кадри, я відчував величезний гнів. Але я був лише студентом і нічого не міг зробити. Тоді я сказав мамі, що їду до Польщі як студент за обміном. Насправді це була брехня, бо я вже вирішив приєднатися до Інтернаціонального легіону. Я зібрав речі, вилетів до Польщі, сів у таксі і одразу поїхав в Україну. Це був мій перший приїзд до України».
14:40 Taras 2201.mp3 Тайванський доброволець: «Україна вже перемогла. Але ціна — страшна»
Пань Веньян пояснює, чому для нього особистий досвід важливіший за абстрактні дискусії, як війна в Україні змусила його по-іншому подивитися на можливий конфлікт навколо Тайваню:
«Для мене життєвий досвід — це надзвичайно важлива річ. Чому? Тому що в нашому регіоні всі постійно говорять про Китай. Кажуть, що це наш ворог, але водночас ми говоримо однією мовою. І коли йдеться про це, я відчуваю велику плутанину. Якщо одного дня станеться конфлікт, як нам себе захистити? Я також хотів перевірити, чи можна на полі бою захищати свободу і демократію. Це не просто слова, які ти говориш ротом. Саме тому я вирішив піти в армію — бо хотів мати реальні можливості, реальні навички, щоб зробити щось добре для українських цивільних, для світу загалом, а не просто говорити про це».
Пань Веньян відверто розповідає про підготовку іноземних добровольців в Інтернаціональному легіоні, її обмеження та розрив між навчанням і реальністю сучасної війни:
«В Інтернаціональному легіоні ми проходили підготовку протягом двох місяців. Це було дуже базове навчання, зовсім не таке, як у збройних силах США. Нас навчали користуватися російською зброєю — такою як АК-74, РПГ, ПКМ. Іноді траплялася й зброя стандартів НАТО, але, чесно кажучи, ці дуже базові піхотні навички майже не допомагають солдатам вижити на реальному полі бою. Бо коли ти потрапляєш на фронт, усе змінюється. На передовій часто немає нічого. Іноді ти просто йдеш, йдеш, йдеш — і раптом прилітає FPV-дрон, і ти гинеш. Під час цих двох місяців нам також пояснювали SOP — стандартні операційні процедури. Нас вчили користуватися гвинтівкою, давали дуже базову тактичну медицину. Нічого нового. Після завершення двомісячного навчання нас розподіляли по різних батальйонах. Хтось потрапляв у штурмові підрозділи. Хтось — в оборонні, бо, скажімо прямо, не хотів одразу загинути. Але зараз Інтернаціонального легіону більше немає — український уряд його фактично скасував. Тож усіх іноземців направляють у штурмові батальйони. На мою думку, це погано. Це не дуже хороше рішення».
Пань Веньян також відверто говорить про різні мотивації іноземних добровольців — від фінансової необхідності до ідейної боротьби — а також про критику й нерозуміння, з якими він стикається у цивільному житті:
«Є дуже велика проблема в Інтернаціональному легіоні. Коли я прибув туди у 2024 році, приблизно 60–70 відсотків були іспаномовні хлопці. З Колумбії, Бразилії, з тих країн. Я можу сказати прямо: багато з них приїхали сюди заради грошей. Я знаю, що таке говорити — не дуже коректно. Але якщо в людини немає грошей, якщо вона має дитину, як вона може прогодувати сім’ю? Тому зарплата — це мотивація для солдатів із дуже бідних країн. Це досить поширене явище. Але є й інші — з США, Великої Британії, Європи, з різних країн. У них є гроші. І все одно вони приїжджають сюди. Хтось просто не розуміє реальності, хтось поводиться нерозумно. Але багато людей мають дуже сильну мотивацію. Вони справді вірять, що захищають демократію і свободу, що це важливо для всього світу. Саме тому вони приїжджають. Наприклад, коли я вперше приєднався до Інтернаціонального легіону, до першого батальйону, командиром мого відділення був Ерік. Це був дуже, дуже хороший командир. Для мене і для іншого тайванського добровольця важко пояснити, чому ми вирішили поїхати на цю війну. Навіть попри те, що я вижив, цивільні постійно критикують мій вибір. Вони кажуть: «Ти поїхав в Україну заради грошей. Ти поїхав вбивати молодих російських солдатів. Ти — зло і щось подібне».
Пань Веньян порівнює стосунки між людьми в цивільному житті та на війні — і пояснює, чому довіра і братерство на полі бою стають набагато сильнішими, ніж будь-яка дружба в мирному суспільстві:
«Я думаю, що кожен, хто навчався в університеті, знає це відчуття: студенти завжди діляться на різні групи. Це нормально. Це дуже типово для нашої університетської культури. Навіть якщо в тебе є друзі, для мене вони не можуть стати братами, бо я не можу довірити своє життя другові. Але на полі бою все зовсім інакше. Там ти іноді зустрічаєш людей і думаєш: «Вау, це справді дуже хороша людина». Вони діляться всім — навіть взуттям, шкарпетками, будь-чим. Вони добрі, відкриті, дуже дружні. Багато хто каже: «О, американці» або «європейці» — але ні. Насправді в Легіоні я зустрів багато іноземців, і можу сказати: стосунки на полі бою дуже, дуже міцні. І мені подобається це відчуття. Я знаю, що ми можемо загинути, але коли ти повертаєшся в цивільне життя, ти постійно думаєш: Чи можна довіряти цій людині? На війні все інакше. Якщо ми з тобою служимо в одному підрозділі, я довіряю тобі на сто відсотків. Бо якщо ти не довіряєш мені — ти можеш загинути. Цей зв’язок, ця дружба на фронті — справді дуже сильні. Коли мої друзі гинуть прямо на моїх очах, я плачу. Але в цивільному житті ці емоції відчути набагато важче».
Тайванський доброволець згадує про загибель побратимів і говорить про хаотичні рішення командування, які для недосвідчених добровольців на фронті часто ставали фатальними:
«У мене був один друг, ми разом служили у 2024 році. Ми пішли на завдання біля Часового Яру. Але з початку місії минуло лише десять хвилин — і він загинув прямо переді мною від мінометного обстрілу. Пряме влучання. Просто якщо ти опиняєшся в жахливому місці — шансів майже немає. І був ще один доброволець, мій друг. Він служив у Першому батальйоні Інтернаціонального легіону. Але в той момент Першому батальйону терміново потрібні були люди для спостереження. Він був оператором дрона, але йому сказали: ні, ти маєш іти в піхоту й виходити на спостережний пункт за російськими позиціями, бо останнім часом росіян стало дедалі більше. Він дуже боявся. Я сказав йому: будь обережний. Якщо можеш — відмовся від цього завдання. Але командири тиснули на нього, змусили прийняти наказ. У нього не було жодного піхотного досвіду. Це була його перша бойова місія. Через шість чи дев’ять днів, коли підрозділ відходив, за ним ніхто не прийшов. Росіяни вбили його».
У розмові Пань Веньян розповідає теж про китайських добровольців, які воюють на боці України, та пояснює, якою високою ціною для них стає це рішення — часто без права повернення додому:
«Більшість китайців ідуть до російської армії, але навіть серед українських підрозділів є розумні люди з Китаю. У мене є кілька друзів — вони китайські цивільні, але воюють за Україну: хтось оператор дрона, хтось інженер, хтось медик. Тому не можна казати, що якщо людина китаєць, то вона автоматично проти України — це зовсім не так. Деякі з них підтримують Україну, деякі розуміють, що таке демократія і свобода, але вони не можуть про це говорити. Бо якщо скажуть — ви знаєте, вони можуть опинитися у в’язниці. Я знаю кількох китайців. Вони приїхали або безпосередньо з КНР, або з інших країн. Але вони казали: коли ти приймаєш це рішення, ти розумієш, що більше ніколи не повернешся до Китаю. Мені це дуже важко уявити. Якби я був на їхньому місці й поїхав в Україну, я міг би загинути — і водночас ніколи більше не побачити свою родину. Це неймовірно важко. Тому я дуже поважаю цих китайських солдатів, які досі воюють на передовій. Якщо порівнювати зі мною — я відчуваю, що вони справжні герої. Іноді я думаю, що в цьому світі хотілося б, аби більше журналістів досліджували їхні історії».
Доброволець з Тайваню наголошує на необхідності підготовки цивільного населення до сучасної війни, важливості базових навичок роботи з дронами та тому, як досвід України показує, що навіть прості технології можуть радикально змінити баланс сил на полі бою:
«Якщо ми зможемо відкрити в школах заняття для сімей, я думаю, це було б дуже корисно. Це допоможе підготувати цивільне населення — навіть дітей — щоб вони знали, як користуватися новими технологіями й були готові до реальності поля бою. Ми можемо відкрити курси з дронів для молоді. Тому що зараз навіть бідні країни використовують це. І ви можете побачити на прикладі України: вони використовують дрони — навіть прості FPV — і знищують російську авіацію. Ми можемо використовувати дрони для цього. А в мирний час, можливо, хтось просто фотографує, хоче поїхати на пляж і зробити знімки. Ці навички можна використовувати знову й знову. Якщо ми справді хочемо щось покращити, я думаю, що інвестування саме в цю сферу — дуже корисне для всіх: і для суспільства, і навіть для вищого військового командування».
На завершення розмови Пань Веньян підсумовує свій досвід війни, говорячи не про тактику чи зброю, а про ціну, яку платить суспільство. Таке емоційне й гірке осмислення того, що означає перемога, коли війна триває й щодня забирає життя:
«Україна вже перемогла. Своєю згуртованістю. Українці довели, що Україна — це країна. Вони справді сильні. Вони ніколи не бояться. Якщо ти б’єшся зі мною — я битимусь з тобою. Це вони вже довели. Але, на жаль, ми маємо дивитися на цифри й на демографію. Це реальність, яку ніхто не може змінити. Я дивлюся на поле бою: сьогодні гинуть сто тисяч молодих хлопців, а завтра проблема залишається тією самою. Це відчуття — справді дуже, дуже важке. Я не підтримую світ, у якому це може тривати далі. Навіть після війни Україні знадобиться багато років для відновлення».
Я нагадаю, це був тайванський доброволець Пань Веньян, який двічі підтримував боротьбу українців у складі Інтернаціонального легіону, і який поділився зі мною своїм шляхом від тайванської армії до фронту в Україні, спогадами про загиблих побратимів і цінністю довіри на полі бою. Він підкреслює важливість підготовки цивільних та шанує тих, хто ризикує життям за свободу і демократію. Водночас він відкрито говорить про страшну ціну війни та про те, що історії солдатів, також тих, які приїхали з різних країн, не мають бути забуті. Його досвід нагадує світу, що свобода завжди має свою реальну, людську ціну.
Підготував Тарас Андрухович