Спроби системно врегулювати політику перехідного правосуддя в Україні тривають понад десять років на різних рівнях та майданчиках — від офісу Омбудсмана до спеціалізованих робочих груп при Комісії з питань правової реформи. Проте навколо самої концепції досі існує чимало упереджень, які гальмують процес. Зокрема, поширеною є помилкова думка, що такі заходи стосуються лише внутрішніх конфліктів або можуть бути вжиті виключно після повного завершення бойових дій. Юридична радниця «Міжнародного центру перехідного правосуддя» Катерина Бусол, спираючись на ґрунтовний міжнародний досвід, рішуче спростувала ці твердження.
Катерина БУСОЛ: «Перший міф, який дуже поширений, це те, що ці комплексні заходи перехідного правосуддя начебто не стосуються ситуацій збройної агресії зовнішньої і окупації, що вони виключно релевантні для ситуацій внутрішніх збройних конфліктів. Хоч насправді це не так. Проте це не означає, що ці елементи, комплексна підтримка постраждалих, меморіалізація, встановлення істини, кримінальні провадження не є релевантними в інших контекстах, як наші — міжнародний збройний конфлікт і ситуація окупації».
Експертка наголосила, що концепція перехідного правосуддя історично виникла в Латинській Америці та Південній Африці як реакція на трансформацію режимів, проте вона цілком надається до умов агресії. Вона наводить приклади Німеччини після Другої світової війни та країн Варшавського пакту, які проводили люстрацію та відкривали архіви після десятиліть радянського впливу. Важливим аспектом є і те, що правосуддя не має чекати на "фінальний свисток" війни.
Катерина БУСОЛ: «Другий міф — це те, що ці заходи комплексно можна вжити лише по повному завершенню збройного конфлікту або по повному переходу до демократії. По-перше, у нас є об'єктивні факти, коли потерпілі та правозахисні організації документують порушення, коли збройний конфлікт триває, як це було в Колумбії, Сирії і, звісно, в Україні. Третій міф полягає в тому, що перехідне правосуддя начебто послаблює фокус на кримінальній юстиції, що неправда, адже Міжнародний кримінальний суд оцінює необхідність розслідування з огляду також на ініціативи репарації та меморіалізації в національному контексті».
За словами Бусол, українська практика документування злочинів та підтримки потерпілих безпосередньо під час активної фази агресії вже створює унікальний світовий прецедент. Така стратегія є не лише питанням внутрішньої справедливості, а й важливою частиною європейської інтеграції України, оскільки Євросоюз має чітку політику підтримки процесів перехідного правосуддя.
Катерина БУСОЛ: «Комплексна підтримка постраждалих важлива також для європейської інтеграції, адже Угода про Асоціацію містить багато положень про пріоритизацію прав людини та верховенство права. Ці фактори не можуть бути забезпечені без нюансованої підтримки через репарації та гарантії неповторення, які допоможуть створити сильний антидот російській пропаганді. Наш досвід прецедентного впровадження цих заходів під час агресії може суттєво наповнити світове бачення того, як правосуддя має працювати в умовах окупації та міжнародних конфліктів».
Водночас практичне впровадження цих високих принципів наражається на перешкоду — відсутність єдиного державного координаційного центру. На сьогодні різними категоріями постраждалих опікуються декілька міністерств одночасно, що породжує фрагментованість статусів та заважає формуванню цілісного політичного бачення. Адвокаційна директорка Центру прав людини ZMINA Альона Луньова сказала, що після 2022 року ситуація лише ускладнилася, оскільки держава змушена діяти в режимі екстреного реагування на безпекові загрози.
Альона ЛУНЬОВА: «В нас, на жаль, досі немає комплексного бачення і такої рамки, яка б охоплювала всі стовпи перехідного правосуддя, хоча заходи підтримки постраждалих реалізуються ще з 2014 року. Після 2022-го цих дій стало значно більше, проте питання забезпечення безпеки іноді йде в спротив нашим задачам щодо правосуддя. Ми бачимо, що частина заходів, як-от практика притягнення до відповідальності за колабораційну діяльність, зараз не завжди знаходяться в рамці міжнародного права, і це потребує змін».
Луньова зазначила, що в Україні нараховується щонайменше 13 різних категорій осіб, які мають право на підтримку внаслідок агресії, від ВПО до дітей, що постраждали від війни. Проте відсутність визначеного органу державної влади, який був би уповноважений формувати загальну політику щодо всіх постраждалих, створює управлінський вакуум. Схожі занепокоєння висловлюють і в органах прокуратури, де стикаються з небаченим масштабом воєнних злочинів.
Керівниця Координаційного центру підтримки потерпілих і свідків при Офісі Генпрокурора України Вероніка Плотнікова заявила, що занадто довгий час фокус держави був зміщений лише на каральну функцію, тоді як соціальні та гуманітарні потреби людей ігнорувалися.
Вероніка ПЛОТНІКОВА: «Ми тільки зараз отримали право мати свого суддю в МКС, скільки часу було втрачено через маніпулятивні стереотипи про те, що до 2022 року в нас "справжньої" війни нібито не було. Величезна кількість уваги була спрямована лише на відповідальність та кримінальну юстицію, але не добре, коли весь фокус тільки на одному з чотирьох компонентів правосуддя. Ми наближаємося до 220 тисяч воєнних злочинів, і реалістичність отримання вироків у кожному з них знижується, тому виникає питання: як працювати з людьми в таких умовах?»
За словами Плотнікової, потреби потерпілих часто є набагато прозаїчнішими, але не менш критичними, ніж вирок суду в Гаазі. Люди потребують даху над головою, медичної допомоги та соціальної реабілітації "тут і зараз", незалежно від процесуальних статусів.
Вероніка ПЛОТНІКОВА: «У потерпілих перший запит — не відповідальність росіян, а базові потреби: "мені нема де жити", "мені треба операція", "у мене хвора дитина". Величезний запит до держави — створити ці рамки підтримки ширшими і безстатусними, щоб великі групи людей, наприклад потерпілі від щоденних обстрілів, не випадали з поля зору. Всі хочуть єдину картинку, щоб зрозуміти, куди рухатися, але її у нас наразі немає, хоча ми ініціювали розробку стратегічних документів».
Експертка закликала владу та суспільство перестати боятися самого терміну «перехідне правосуддя». Це не абстрактна теорія, а прикладний набір інструментів, який дозволить державі ефективно реінтегрувати деокуповані території та відновити довіру в громадах.
Вероніка ПЛОТНІКОВА: «Нам точно треба як державі перестати боятися термінології перехідного правосуддя і розуміти його як набір інструментів, якими можна зробити потрібну операцію зараз. Це особливо важливо для того, як ми будемо працювати з територіями, що повернуться з окупації, і як ми будемо долати напруження в громадах. Я не поділяю думку, що загальна рамка правосуддя не на часі до припинення вогню; навпаки, основа має лишатися незмінною — це робота з людьми».
Окремою гострою проблемою залишається юридична термінологія. Відсутність у законодавстві уніфікованого поняття «постраждалий» призводить до того, що людина, яка вже визнана потерпілою в кримінальній справі, змушена знову і знову проходити кола бюрократичного пекла в інших відомствах, щоб отримати допомогу, сказала Плотнікова.
Вероніка ПЛОТНІКОВА: «В законодавстві зараз немає слова "потерпілий", яке б об'єднувало всі категорії, і це проблема, бо ми дробимося на різні статуси. Людина, чия шкода вже верифікована державою в кримінальному провадженні, все одно має йти до іншого органу і знову доводити свій біль — це точно не про людиноцентричність. Наш індивідуальний супровід 4,5 тисячі потерпілих показує, що допомога має бути комплексною: від задоволення первинних потреб до тривалої психологічної підтримки всієї родини».
Юристи наголошують, що правосуддя в умовах війни — це не тільки про покарання агресора, а й про те, як держава ставиться до своїх громадян, які опинилися в епіцентрі лиха. Особливо це стосується тих, хто перебуває під окупацією. Альона Луньова застерегла від використання "безпекових аргументів" як виправдання для обмеження прав людей, які стали заручниками обставин.
Альона ЛУНЬОВА: «Контекст окупованих територій складний, і ми бачимо, як питання безпеки іноді використовується для необґрунтованого обмеження прав людей. Громадські організації наполягають: ті, хто змушений отримувати російські паспорти в окупації, — це постраждалі від воєнного злочину, а не правопорушники. Важливо правильно розставляти акценти щодо того, хто є справжнім винуватцем, а хто — жертвою, адже від цього залежить вся подальша політика підтримки та реінтеграції».
Правозахисники дійшли висновку про те, що Україна перебуває на унікальному шляху. Вона не може просто скопіювати досвід інших країн, але зобов'язана вибудувати власну систему, яка б гармонійно поєднувала вимоги національної безпеки з абсолютним пріоритетом прав людини, вважає Луньова.
Альона ЛУНЬОВА: «Без зміни кримінального законодавства та відвертої розмови в суспільстві нам буде складно побудувати холістичну систему правосуддя. Аргумент безпеки зараз на першому плані, але нам треба шукати комбінацію міжнародного досвіду та нашого унікального контексту, щоб не змушувати людей, наприклад, роками доводити в судах факти народження чи смерті в окупації. Нам потрібні зміни, які відповідатимуть принципам перехідного правосуддя вже зараз, не чекаючи десятиліттями».
Створення єдиної, прозорої та людиноцентричної концепції перехідного правосуддя в Україні залишається не просто юридичним обов’язком, а критичним завданням для виживання суспільства. Попри всі складнощі війни, держава має продемонструвати здатність захистити кожного потерпілого, забезпечити невідворотність покарання для злочинців та закласти надійний фундамент для того, щоб російська агресія більше ніколи не змогла повторитися. Від того, наскільки якісною буде ця "архітектура справедливості" сьогодні, залежить стійкість української демократії завтра, стверджують павозахисники.
21:00 Perechidne prawosuddja_RP.mp3 блдрлдождо
Олександр Савицький