Повномасштабна війна проти України, розпочата у 2022 році, докорінно змінила архітектуру безпеки в Європі, підвищивши ризики ескалації — включно з ядерною — та розширивши спектр дій нижче порогу відкритої війни. Найбільший тиск відчувають держави східного флангу НАТО, які змушені переосмислювати оборонні стратегії, механізми стримування та стійкість у довгостроковій конфронтації з Росією. Саме цим викликам була присвячена одна з дискусійних панелей про готовність Європи до нової стратегічної реальності та роль Польщі як одного з ключових держав регіону під час цьогорічної 8-ї конференції Defence24 Days у Варшаві. Серед її учасників — Рейніс Познякс.
Рейніс Познякс — латвійський політик і громадський діяч, євродепутат, який після початку повномасштабного вторгнення Росії став одним із символів громадянської підтримки України. Він був співзасновником ініціативи «Twitter Convoy», що організувала доставку на фронт понад 3,5 тисяч автомобілів та іншої допомоги для Збройних сил України, мобілізувавши тисячі людей і значні фінансові ресурси. За цю діяльність він отримав державні нагороди, зокрема відзнаку України за внесок у підтримку її суверенітету.
У 2024 році Познякс був обраний депутатом Європейського парламенту (фактично працює в каденції 2024–2029, що визначає політичну реальність і після 2025 року). У парламенті він входить до групи Європейських консерваторів і реформістів, працює в підкомітеті з безпеки й оборони та бере участь у делегації ЄС–Україна, зосереджуючись на питаннях війни, оборонної політики та технологій. Він також активно формує порядок денний ЄС щодо безпеки, зокрема через доповіді про сучасні системи ведення війни та роль дронів і публічні ініціативи щодо посилення підтримки України.
Окрім матеріальної підтримки, Познякс активно працює в інформаційному просторі — він є одним із голосів, які системно нагадують Європі про необхідність довгострокової підтримки України, посилення санкцій проти Росії та зміцнення безпеки в регіоні Балтії та Східної Європи.
Його шлях — від волонтера до європейського політика — відображає ширшу трансформацію самої Європи після 2022 року: коли громадянські ініціативи починають безпосередньо впливати на політичні рішення і безпекову стратегію континенту.
Я поспілкувався з Рейнісом Позняксом про те, чому підтримка України є критичною для безпеки всього континенту та яку роль у цьому процесі відіграють як політики, так і громадянське суспільство.
15:30 01F07CFF.mp3 Латвійський євродепутат: Українці воюють також і за нас. Наш обов’язок — допомагати будь-яким можливим способом
Я попросив Рейніса Познякса розповісти про те, як виникла ініціатива «Twitter Convoy» і як вона переросла у масштабний рух допомоги Україні:
«Це почалося, фактично, у перші дні війни — перший конвой був 28 лютого. Але все стартувало з того, що один із моїх друзів побачив у Facebook, як один українець просить автомобіль. Він був із Карпатського регіону і по суті просив машину, щоб дістатися на фронт. Після цього група друзів зібрала трохи грошей, купила вісім автомобілів і ми їх доставили. Тоді ми фактично усвідомили, що існує величезна потреба в автомобілях. Я написав про це у Twitter (сьогодні X – ред.) — саме тому ініціатива і називається «Twitter Convoy». Я повідомив, що ми доставили вісім машин, але їм було потрібно більше. Чесно кажучи, я розраховував, що зберемо кілька тисяч євро, можливо, на одну машину або щось подібне. Але виявилося, що це перетворилося на загальнонаціональний рух. Люди почали жертвувати гроші, але також дуже багато автомобілів. І на початку війни ми фактично їздили двічі на тиждень, по 20 машин у кожному конвої. На цей момент це вже понад три з половиною тисячі автомобілів, і ми досі продовжуємо це робити. Зараз також уряд конфіскує автомобілі у водіїв за керування у нетверезому стані — ми передаємо й ці машини. Тобто ми досі продовжуємо цю діяльність, і загалом на сьогодні це вже трохи більше ніж три з половиною тисячі автомобілів».
Рейніс Познякс також розповів, що спонукало його перейти від волонтерської діяльності до політики, як змінювалася динаміка підтримки України та чому він вирішив діяти на рівні Європейського парламенту:
«Головна причина полягала в тому, що я хотів довести цю справу до кінця — звісно, з перемогою України. І, безумовно, в якийсь момент пожертви почали зменшуватися, і це нормально, адже на початку люди скасовували відпустки й віддавали фактично все, що мали. Звичайно, інколи обсяги допомоги знижуються, і я почав хвилюватися, що якщо цей рух зупиниться, ми вже не зможемо продовжувати. Що тоді робити? Як я зможу допомагати? Просто скаржитися в інтернеті на повільну Європу? Це не вихід. Саме тоді були вибори, і мені запропонували взяти в них участь — і я погодився. І тепер, звісно, моя основна сфера роботи в Європейському парламенті — це безпека та оборона, що, безумовно, включає і підтримку України».
За словами Познякса, Європа повинна бути фізично сильнішою, він говорить про стратегічні виклики для Старого континенту у сфері безпеки й оборони, зокрема про необхідність зміцнення власної оборонної спроможності та незалежності:
«Європа має бути здатною захищати себе і, по суті, стати незалежною у сфері безпеки та оборони. Головна проблема Європи — це виробничі потужності. У Європи є чудові зразки озброєння, але проблема полягає в здатності виробляти їх у достатній кількості. Саме над цим зараз працює Європейський Союз, і фактично це одне з небагатьох, що він може робити — розвивати власну оборонну промисловість. Адже безпека й оборона все ще залишаються відповідальністю окремих держав. Звісно, коли йдеться про військові дії, це сфера НАТО. Але те, що може зробити Європейський Союз, — це нарощувати оборонну індустрію, щоб мати достатньо ресурсів і бути готовим та незалежним».
Я попросив латвійського євродепутата прокоментувати роль Латвії як однієї з країн, що найактивніше підтримують Україну, а також ширший європейський контекст — чому одні суспільства усвідомлюють цю війну як питання власної безпеки, тоді як інші залишаються менш залученими та навіть так би мовити «змученими» чи навіть байдужими:
«Я думаю, що це певною мірою провина політиків. Нам знову ж таки потрібно просто завершити цю війну. І найкращий спосіб це зробити — максимально збільшити підтримку України. Це була одна з речей, яка мені не сподобалася, коли я прийшов до Європейського парламенту. Знаєте, там часто кажуть: «ми будемо підтримувати Україну стільки, скільки потрібно часу». На мою думку, це неправильний підхід. Ми повинні підтримувати Україну настільки, наскільки це необхідно, а не стільки, скільки це триватиме. Ось у чому проблема. Але я не думаю, що… звісно, латвійське суспільство також втомлене від війни, але ми розуміємо, що потрібно продовжувати й надалі підтримувати Україну. І, думаю, загалом ситуація не дуже змінюється між країнами: є ті, які розуміють загрози й підтримують Україну, і є ті, яким, по суті, байдуже. І я не бачу тут великої зміни. Ті країни, які підтримували Україну, продовжують це робити. Так, є втома. Так, це складно. Але є розуміння, що ми повинні це продовжувати. І я знову ж таки вважаю, що найшвидше й найкраще рішення — це просто збільшити підтримку України, щоб вона могла швидше перемогти».
Рейніс Познякс при цьому теж звертає увагу на одну з ключових проблем європейської політики щодо війни — відсутність чіткої спільної стратегії щодо завершення війни в Україні та причини, чому її так складно сформувати:
«Я думаю, що це одна з проблем, про яку ми говоримо знову і знову — у нас немає стратегії. Частково це пов’язано зі страхами щодо того, що станеться з Росією, адже є люди, які вважають, що ситуація може стати ще гіршою, ніж за Путіна. І це одна з проблем. Але водночас ми маємо прийняти реальність: Європейський Союз — це 27 суверенних держав. І, звісно, досягти повної єдності, особливо в таких питаннях, непросто. Але це правда — у Європи немає стратегії».
Я також поцікавився у Рейніса Познякса безпековою ситуацією у Латвії — зокрема тим, як у країні сприймають потенційні загрози з боку Росії та чи змінюються суспільні настрої на тлі війни в Україні:
«Це складне питання. У суспільстві, загалом, є великий запит на те, щоб бути більш підготовленими, бути готовими, робити більше. Але, на жаль, існує певне відчуття, що суспільство не надто довіряє Міністерству оборони. Загалом ми вважаємо, що вони роблять недостатньо. Звісно, Міністерство оборони каже, що все робить, що все гаразд і не варто хвилюватися. Але те, що вони роблять, є секретним, знаєте. Проте це зовсім не допомагає. Я сподіваюся, що це лише проблема комунікації і що Міністерство оборони справді працює. Але в суспільстві є великий запит робити більше, бути більш залученими. І, на мою думку, з цим у нас є певні труднощі. Більша частина нашого суспільства продовжує підтримувати Україну. Ми, звісно, теж маємо досить багато „ватніків”, але їх набагато менше».
Познякс нагадує, що країни Балтії, зокрема Латвія, гостро сприймають російську загрозу, а отже підтримка України для них є питанням власного виживання, адже неодноразово сьогодні чуємо, що у випадку падіння України наступними жертвами російської імперської агресії стануть країни Балтії:
«Ми, так само як і ви, добре знаємо Росію. І ми справді розуміємо, що вони роблять. Ми також реально вважаємо, що якщо Україна впаде, то, ймовірно, наступними будемо ми — країни Балтії. І це іноді є проблемою в Європі — пояснити це політикам. Тому що існує думка: мовляв, можна укласти мирну угоду, і все зупиниться, і цього більше ніколи не станеться. Що, звісно, неправда. Ми всі це розуміємо. Але латвійське суспільство справді добре усвідомлює, що відбувається. І значна частина суспільства фактично сприймає цю війну як свою власну. Люди чітко розуміють, що українці воюють також і за нас. Тому, коли ми привозимо автомобілі, а українці кажуть «дякуємо», я відповідаю: ні — це ми маємо дякувати вам. Це наш обов’язок — допомагати будь-яким можливим способом».
Я поцікавився у Рейніса Познякса щодо оборонних ініціатив країн Балтії, зокрема ідеї створення укріпленої лінії захисту вздовж кордону з Росією, а також тим, чи враховується український досвід у реалізації таких проєктів, зокрема, у боротьбі з російськими дронами, які часто порушують повітряний простір країн НАТО, зокрема Латвії. Латвійський політик не приховує свого відвертого розчарування Міністерством оборони:
«На жаль, усі ці рішення й ідеї про Балтійську лінію оборони поки що реалізуються лише у презентаціях PowerPoint. У реальному житті все виглядає трохи інакше. Сьогодні вранці, наприклад, до нас знову залетіли три дрони. Два з них впали і вибухнули. І ми досі не здатні нічого з цим зробити. Звідки вони прилетіли – це насправді не має значення. Раніше у нас також траплялися українські дрони, але ми не злимося через це. Ми розуміємо ситуацію і підтримуємо ці українські «санкції» проти російських портів. Але ми злі на власне Міністерство оборони, тому що потрібно бути готовими до таких ситуацій. Неважливо, чий це дрон — російський, український, іранський чи естонський. Потрібно вміти контролювати ситуацію. А ми цього поки що не вміємо».
Продовжуючи тему безпеки та інцидентів із дронами, латвійський політик пояснює, як подібні ситуації використовуються у пропаганді та як на них реагує суспільство, коли поширюються маніпуляції та дезінформації про те, що це українські дрони і таким чином ці країни намагаються втягнути у війну:
«Це, звісно, пропаганда. Так, у нас також є такі, знаєте, активні агенти, які кажуть: «ми їх підтримуємо, а вони нас атакують». Але дуже добре видно, як ці наративи з’являються — системно. Звичайно, Росія це використовуватиме і намагатиметься, так би мовити, розділити суспільство, вигукуючи: «бачите, українці атакують». Але більшість суспільства достатньо розумна, щоб розуміти, що це не є атакою в такому сенсі. І насправді, якби ми, скажімо, закрили Балтійське море для російського «тіньового флоту», Україні не було б потреби атакувати порт Приморськ, адже Балтійське море було б закрите для цього флоту. На жаль, ми цього не зробили і не робимо, тому доводиться закривати порт іншим способом».
На завершення розмови Рейніс Познякс наголошує на ключовій ролі суспільства в обороні держави та на зміні мислення щодо безпеки, яку підтримують і українські військові лідери, зокрема, генерал Валерій Залужний, який по відеозв’язку також був одним із учасників дискусійної панелі:
«Це залучення суспільства на кожному рівні до захисту країни. Я був дуже радий слухати пана Залужного і те, що він сказав про це, тому що йдеться справді про зміну мислення. І це проблема також у Латвії — у військових структурах, бо знову ж таки існує потреба залучати суспільство, але військові кажуть: «не втручайтеся, ви нам ускладнюєте життя, ідіть додому, це не ваша справа». І коли така людина, як Залужний, говорить, що важлива стійкість суспільства, тоді, можливо, навіть деякі військові змінять свою думку».
Тарас Андрухович