Повернення до ядерних погроз зазвичай свідчить не про готовність Росії негайно завдати удару, а про проблеми з досягненням цілей звичайними військовими засобами. Кремль намагається представити ядерний арсенал не лише як фактор стримування, а й як інструмент наступального тиску, здатний обмежити підтримку України та сповільнити рішення НАТО. Водночас країни Альянсу перебувають під американською ядерною парасолькою, а Франція і Велика Британія дедалі активніше нагадують про власні сили стримування. Тому заяви Москви більше працюють як інформаційна підготовка і спроба посіяти сумніви щодо швидкості можливої відповіді Заходу.
Одним із головних обмежень для Кремля залишається позиція Китаю, від якого Росія суттєво залежить економічно й технологічно. Пекін категорично не зацікавлений у створенні прецеденту застосування ядерної зброї та може перетворити Росію на міжнародного вигнанця у разі такого кроку. Туреччина також має важелі впливу завдяки економічній співпраці з Москвою та своїй ролі регіонального лідера. Саме тому заява її міністра може бути не попередженням про неминучий удар, а сигналом Кремлю: ядерна ескалація не матиме підтримки навіть серед держав, які зберігають із Росією робочі відносини.
Більше можна послухати в аудіозапису розмови або на сторінці з подкастами.
Олексій Бурлаков