Російська Федерація перетворила насильницькі зникнення на системний інструмент тиску та залякування. Десятки тисяч українських військових та цивільних опинилися у повній ізоляції від зовнішнього світу без офіційного статусу, стверджують українські правоохоронці. Практика насильницьких зникнень стала елементом воєнних злочинів та геноциду проти українського народу, заявляють українські правозахисники.
Українські закони тривалий час орієнтувалися лише на покарання за незаконне позбавлення фізичної свободи. Проте вони не враховували злочини тотальної ізоляції людини від зовнішнього світу, пояснив член експертної ради Центру громадянських свобод Костянтин Задоя.
«Суть насильницького зникнення не в тому, що людина обмежується у фізичній свободі. Вона втрачається зовнішнім світом. Людина опиняється у такій ізоляції, коли вона втрачає зв’язок і світ не знає про місце її перебування», — сказав експерт.
Він наполягав на необхідності спеціальної статті у Кримінальному кодексі України. Згодом така стаття таки з'явилася в українському кримінальному законодавстві. Задоя нагадав, що вперше з насильницькими зникненнями Україна зіткнулася багато років тому, коли російські спецслужби за сприяння місцевих проросійських сил та тодішньої влади викрадали мирних демонстрантів на Євромайдані:
«Україна з таким явищем зіткнулася ще до початку російської агресії. Окремі злочини проти учасників Євромайдану — це класичне насильницьке зникнення. Тут напрошується порівняння з "ескадронами смерті" з Латинської Америки», — нагадав правозахисник.
Костянтин Задоя окреслив місце насильницьких зникнень у системі міжнародних злочинів і кваліфікацію таких дій у юридичній практиці: «Насильницьке зникнення — це один із проявів злочинів проти людяності. Це передбачено у багатьох джерелах міжнародного кримінального права, зокрема в Римському статуті. Специфіка полягає в тому, що діяння вчиняється в рамках широкомасштабного нападу на цивільне населення».
Російська сторона регулярно відмовляється підтверджувати перебування українських військових у полоні. Вони утримуються без офіційного статусу через лінії Міжнародного комітету Червоного Хреста, повідомила представниця об'єднання родин військовополонених «Полон. Інші джерела» Тетяна Нечай. За її словами, не тільки самі полонені роками залишаються в тяжкому стані, а й їхні близькі та рідні.
«Росія не надала підтвердження полону нашим рідним через лінію Червоного Христа. Кожна родина в нашому об'єднанні має свідчення з інших джерел. Найбільшу інформативність ми отримуємо від звільнених з полону хлопців», — розповіла Нечай.
Представниця об'єднання повідомила про повну відсутність зв'язку з полоненими. Вона наголосила на порушенні міжнародних норм з боку РФ: «Нажаль, у наших родин немає жодної можливості спілкуватися зі своїми рідними. Це суперечить Третій Женевській конвенції. Найбільший страх – що буде з ними і як їх розшукати після закінчення війни, якщо вони не названі військовополоненими».
Тетяна Нечай також навела невтішну статистику щодо оновлення інформації про людей. Вона заявила про зупинку роботи міжнародних структур: «Ми нічого не знаємо про наших рідних. Інформація не оновлювалася понад два роки щодо 57 осіб. А на запити робочої групи ООН з насильницьких зникнень Російська Федерація перестала надавати відповіді з жовтня 2022 року».
Загальна кількість затриманих окупантами українців досягла критичної позначки. Велика кількість державних структур та силових органів РФ залучена до цього процесу. Представник Координаційного штабу з поводження з військовополоненими Олег Гущин озвучив такі масштаби злочину:
«Ми зараз налічуємо більше 118 тисяч осіб, яких Росія може тримати інкомунікадо. Кожного українця тримають на один, на два, на п'ять росіян. Це представники СІЗО, ФСБ, прокурори та судді», — сказав Гущин.
Він нагадав про наявність механізмів покарання злочинів насильницького зникнення у міжнародних конвенціях. Проте їхнє практичне застосування наражається на цілу низку проблем:
«Конвенцію ратифікувала трохи більше третини всіх держав світу. Робоча група з насильницьких зникнень існує, але Росія просто перестала з нею комунікувати. Вони знають, що жодної відповідальності за це не буде», — визнав службовець.
Олег Гущин зазначив необхідність кроків з боку української держави. На його думку це відкриє нові шляхи для міжнародного переслідування злочинців: «Будь-яке насильницьке зникнення має бути криміналізоване в Україні. І лише тоді з'явиться можливість комунікувати з комітетом і з іншими державами-учасницями конвенції. Переважна більшість цих держав є країнами, куди росіяни виїжджають найчастіше».
Насильницькі зникнення є складовою єдиної злочинної системи окупантів, вважає автор спеціального дослідження, доктор юридичних наук Олег Мартиненко: «Не можна казати про насильницькі зникнення без згадки про незаконний арешт та катування. Це закінчиться депортацією або незаконним засудженням. Це монолітна цілісна політика Росії».
Мартиненко описав проблеми застосування принципу універсальної юрисдикції у світі. Також він вказав на складні процедури міжнародного розшуку: «З 26 країн у 20 була обов'язкова вимога перебування підозрюваної особи на їхній території. Якщо Україна подає в Інтерпол інформацію про конкретного російського військового, за процедурами мають пройти консультації з Російською Федерацією. Європол і Євроюст лише частково можуть займатися цим питанням».
Правозахисник запропонував конкретний вихід із ситуації. Він заявив про необхідність створення об'єднаної групи правоохоронців: «Ми пропонуємо створити тимчасову робочу групу з представників Офісу Генерального прокурора, СБУ та МВС. Це потрібно для налагодження взаємодії з закордонними колегами. Уся система має вибудуватися у цілісну структуру».
Старший слідчий Національної поліції України Іван Дулкай застеріг від переоцінки міжнародних інструментів. Він підкреслив головну роль української системи правосуддя: «Універсальна юрисдикція не є панацеєю. Переважна більшість злочинів стане об'єктом розгляду українських правоохоронних органів і української судової системи. А універсальна юрисдикція є тільки одним з інструментів».
Дулкай навів приклад успішного притягнення до відповідальності воєнного злочинця. Також він наголосив на важливості принципу невідворотності покарання. В цьому контексті він нагадав про притягнення до відповідальності російського сержанта Артема Дементьєва у 2024 році. Його засудили за вчинення десяти різних злочинів, зокрема катувань та вбивств. Це стало можливим завдяки чіткій та злагодженій співпраці різних правових інституцій.
За словами Дулкая, слідчі мають сформувати чітке усвідомлення серед російських військовослужбовців. Перетин кордону іншої країни не дозволить їм сховатися від покарання. Кожен злочинець має відчувати високий ризик затримання у будь-якій точці світу.
Підготував Олександр Савицький