«Херсон — це не просто місто на карті. Це місце сили, культури, молодіжних ініціатив і мого особистого становлення. Я працювала з молоддю, реалізовувала великі проєкти, виховувала двох дітей. Але з початком повномасштабного вторгнення Росії життя розділилося на «до» і «після». Підвали, вибухи, трупи на вулицях, тотальний хаос — усе це стало новою реальністю. Я судомно шукала спосіб втекти з окупованого Херсона. Шанс з’явився раптово: мене запросили сісти за кермо мікроавтобуса, щоб вивезти людей. Я ніколи не водила автобус. Але сказала: «Так». За цю можливість врятувати доньку і маму — я була готова на все. Ми проїжджали заміновані поля, колони з танками, блокпости з озброєними «зетами». Молилася, не дихала. І в якийсь момент військовий просто махнув рукою — проїжджай. І ми прорвалися.Те, що нам вдалося вибратися — це диво. Я передала автобус волонтерам і згодом опинилася у Варшаві. Але серце досі там, у Херсоні. Втратила дім, дачу в селі Кардашинка, друзів, частину себе. Та ця війна загартувала. Вона дала мені нове розуміння: не можна мовчати, не можна зупинятись. Кожен має свій фронт. Мій — допомагати дітям, підтримувати психічне здоров’я молоді, бути корисною. Це моя особиста перемога — не зламатися. І поки працюю, допомагаю іншим — я маю крила. А отже, ще здатна змінювати світ. У кожної людини є своя дорога. Моя — це сходи, які я малюю сама. Кожен щабель — новий досвід, новий виклик, новий вибір. Я не просто йду ними — я створюю їх кольоровими, сміливими, живими, попри всі тіні, які хочуть затулити світло. Мій шлях — це шлях жінки, яка не зламалась. Яка дозволила собі бути різною: сильною і ніжною, мовчазною і голосною, розгубленою, але завжди — вірною собі. Я не просто йду вгору. Я створюю свою дорогу. І ця історія — лише початок», - розповіла українська художниця і мисткиня Лілія Стаднік.
Запрошуємо послухати інтерв'ю у доданому файлі
Світлана Мялик