Перші роки в Польщі
«Мені було 12 років, коли мама вирішила виїхати, – розповідає Галина. – Я навчалася у ліцеї на Львівщині, мріяла вступити до медінституту. Але все змінилося: після року навчання ми переїхали до Польщі. Спочатку я дуже бунтувала – не хотіла вчити польську, хотіла повертатися».
Дівчина потрапила до української школи в Гурові-Ілавецькому.
«Я поїхала туди зі сльозами, але саме ця школа врятувала мене. Там була родинна атмосфера, опіка, ансамбль пісні і танцю “Думка”. Я вчилася українських пісень, яких раніше не знала. Це було середовище, яке очистило мене від важкості українського життя і допомогло адаптуватися».
Культура і самоідентичність
«Я швидко зрозуміла, що тут інше ставлення до культури, ніж в Україні. Українці з родин переселенців після Акції “Вісла” берегли традиції з величезним трепетом. У мене навіть вишиванки з собою не було – і мені було соромно, коли її просили позичити».
Але з адаптацією з’явилися й нові питання.
«Від самого початку я стикалася з проблемою самоідентичності. Де я є? Хто я є? Чим глибше я вростала в польську культуру, тим більше мені бракувало свого. Це був довгий шлях – особливо важкий у підлітковому віці».
Шлях у викладання
З часом Галина почала працювати в школі, де колись сама навчалася – комплексі «Беднарська» у Варшаві.
«Це гуманітарна школа, яка з самого початку приймала дітей-мігрантів. Коли почалася повномасштабна війна, у нас відкрили окремий клас для дітей-біженців з України. Директорка запропонувала мені стати класним керівником».
Разом із дітьми Галина організовувала культурні заходи: відвідування музеїв, галерей, творчі майстерні.
«Ми навіть робили маски з тіста – і було видно, як через таку своєрідну арттерапію діти виражали свої емоції. Це було непросто, іноді моторошно, але дуже цінно. Я згадувала себе в їхньому віці – ми всі проходимо однакові етапи розвитку, тільки обставини різні».
Сьогодні
Замість медицини Галина обрала мистецтвознавство і культурну діяльність.
«Я ніколи не думала, що стану викладачкою чи буду танцювати народні танці. Але життя саме повело мене цим шляхом – і я рада. Сьогодні працюю з дітьми-мігрантами, допомагаю їм адаптуватися. Це не лише навчання за програмою, а й увага до їхніх емоцій».
За словами Галини, школи в Польщі, особливо гуманітарні, дають можливість дітям з України інтегруватися.
«Там працюють вчителі, які ставляться до дітей з емпатією. Це місця, де українські діти можуть отримати не тільки знання, а й підтримку».
Мирослав Трофимук