Мій шлях в Україні завжди був пов’язаний із музикою. Я працювала диригенткою хору в місті Вишгород, у церковному хорі «Коралі». Це був аматорський хор, але ми брали участь у конкурсах, фестивалях в Україні й Європі. Тож, хоч і аматорсько, але виступали на професійних сценах.
Я навчалася у Києві, у музичній академії, і залишилася там жити після навчання, як часто буває. Але життя склалося так, що, як і багато українців, я переїхала до Польщі. Хоча мій переїзд був трохи інший — я його планувала ще до повномасштабного вторгнення, бо мій чоловік вже був у Польщі на програмі Кіркланда ще з 2021 року. Ми тоді тільки зустрічалися. І от я переїхала до нього — так і залишилася.
У Польщі я не навчалася, бо маю повну вищу освіту магістра музики з України. Тут більше працюю. Мої колеги діляться різними враженнями про музичну освіту в Польщі, але я не проходила цей шлях особисто, тому не можу робити прямі порівняння. Хоча, наприклад, одна знайома розповідала, що її сестра грала в Києві програму на першому курсі, яку в Польщі проходили тільки на третьому. Це про щось говорить.
Поляки дуже цінують українських музикантів. У 2022 році, коли я розповідала про ідею відкрити музичну школу, мені часто казали: «О, українські фахівці дуже сильні». Це надихало. Я відчула, що можу працювати по професії, а не шукати випадкову роботу — це дало віру в себе.
Звичайно, рівень музичної освіти в Україні іноді дає сильний тиск. Це шліфує, але водночас може призводити до вигорання, психологічних проблем, відмови від професії. У Польщі такий підхід більш м’який. Наприклад, батьки польських дітей просять не тиснути, не змушувати робити домашні завдання. В Україні ж — школа виживання. Але все залежить від людини.
Сьогодні я по-іншому дивлюся на музикантів без музичної освіти. Є дуже талановиті люди, які грають щиро, мають хороший смак, і це важливо. Бо музика — це не лише про професійну сцену, а й про задоволення, самовираження.
Школу «Музика-музика» ми створили саме з цією ідеєю — щоб не «бити по пальцях», не змушувати, а дати змогу людям вільно торкатися музики. У нас займаються як діти, так і дорослі. Є ті, кому за 40-50, і вони повертаються до музики, згадують, чого колись навчались. Робимо концерти, але без примусу — лише якщо люди хочуть.
Назва школи народилася ще в Україні. «Музика» — як слово, зрозуміле всім, і «музика» — як народне слово для музиканта. А коли приїхала до Польщі, зрозуміла, що ця назва ще й польською читається. Хоча є плутанина з наголосом — мовознавці кажуть, правильно «му́зика», а не «музика́». Але ця назва мені дуже близька. Щоправда, ми думаємо над ребрендингом, бо в Google нас складно знайти серед усієї «музики».
У нашій школі зараз 60% учнів — поляки, 40% — українці. Є також кілька учнів з інших країн, з якими працюємо англійською. Ми з самого початку вирішили орієнтуватися також на польських клієнтів, бо для розвитку школи важлива стабільність. Українці часто переїжджають, змінюють місце проживання. Поляки ж — стабільніші.
Мені пощастило, що я не боялася йти до польських клієнтів. Багато наших шкіл не наважуються — є страх. А я просто почала з ними говорити, хай навіть із помилками, але говорити. І вони мене прийняли. Це людський фактор. Мої вчителі — українці, але всі працюють з поляками без проблем. Це не завжди просто, але треба просто йти і робити.
Успіх багато в чому пов’язаний із підтримкою. Мій чоловік допоміг мені з мовою, з документами. А ще я виграла два гранти у 2022 році. Завдяки цьому змогла купити інструменти і не вкласти жодної своєї копійки. Була участь у програмах навчання — як відкрити бізнес, яку форму вибрати, які КВЕДи зареєструвати. Психологічна підтримка також була — нас збирали в групи, навчали, підтримували.
Ці програми були від Ashoka in Poland (яка діє й досі), та Impact (від Mastercard), яка, здається, була одноразовою. Плюс я працювала з бухгалтером, консультувалась в Українському Домі, у ДІЯ Business, у Right to Protection — вони всі дуже допомагають.
Щодо приміщення — це окрема історія. У Варшаві складно знайти щось під музику. Перше приміщення, яке я орендувала, не дало мені необхідних умов. Я просила кімнату повністю під себе, а отримала спільний простір. Тож довелося з’їхати. І тільки з другого разу знайшла місце, яке нас влаштовує.
Все це — процес. Були помилки, невдачі, але було і багато підтримки, правильних рішень і просто віри в себе. І все вийшло. Історія триває».
Детальніше в матеріалі.
М.Т.