Олександра Іванюк згадує, що її шлях до Польщі почався з академічного інтересу. Після закінчення НаУКМА вона вирішила ще раз повчитися — цього разу за кордоном. «В Україні мені було дуже класно. Київ — моє улюблене місто. Але я відчула, що мені зарано починати серйозне доросле життя. Хотілось ще одну пригоду. Я знала французьку, тому подалась на стипендію в College of Europe у Варшаві. Це мав бути рік, а вийшло п’ятнадцять». Після навчання вона повернулась до Києва, але зіткнулася з фрустрацією. «Після Варшави атмосфера в Україні здалась мені абсолютно неприязною до молодих дослідників. В Академії наук я не бачила можливостей для розвитку. Тому подалась на стипендію вже для написання дисертації — і так знову повернулась до Польщі».
«Українські політичні еліти — це вже не "морські свинки"»
Її науковий інтерес — політичні еліти. Вона роками досліджувала український парламент, особливо на рівні помічників депутатів. «Я люблю цитувати Оксану Забужко, яка сказала, що українські політичні еліти — як морські свинки: ані морські, ані свинки. Але тепер я вже можу сказати, що це неактуально. Морські свинки залишилися, але їх значно менше». Олександра вірить, що політична культура змінюється не раптово, а поступово. «Від початку повномасштабної війни цей процес дуже прискорився. Багато речей, які раніше вважались нормальними, зараз вже не прийнятні — ні в суспільстві, ні в політиці».
«Політика і культура — це не паралельні світи»
Окрім досліджень, вона активно працює в культурній сфері — зокрема, курує літературні події в Українському Домі у Варшаві. І сама пише. «Це завжди була моя мрія — література. І тепер я поєдную це з дослідженнями. Наприклад, у моїй новій книжці є героїня — помічниця народного депутата. Це збірний образ, заснований на інтерв’ю з реальними людьми. Ці історії дихають справжнім життям».
«Мене дивувало, як мало українські політики знають про польських»
Під час дослідження парламенту її вразив рівень нерозуміння між політичними системами України та Польщі. «Мене шокувало, наскільки українські політики не розуміють, як їхні дії впливають на польське суспільство. Але тепер ситуація змінилася. В Україні з’явилась більша чутливість до цього контексту». Натомість у Польщі, за її спостереженнями, відбувається тривожна зміна настроїв. «Ставлення до українців сильно погіршилось. Ми бачимо зростання толерантності до агресії, з’явилася атмосфера безкарності. Це вже нова нормальність — робити зауваження українцям у публічному транспорті. Це дуже небезпечно».
«Ти маєш право бути собою. Але не кожен має на це ресурс»
Олександра не приховує — їй довелося стикатися з дискримінацією. «Коли я починала писати дисертацію, мене на вечірці запитали, що я роблю. Я сказала — пишу дисертацію. У відповідь почула: “Ти перша українка, яку я зустріла, яка не прибиральниця.” І це була полька. Це такий стереотип: що українка — це обслуговування». «У якийсь момент у мене серйозно впала самооцінка. Я відчувала себе нікчемою тільки через те, що я українка. Мені довелося піти до психолога. Але я знаю, що не всі можуть собі це дозволити».
«Ми не маємо права мовчати — бо інакше атмосфера вб’є»
Вона вважає, що сьогодні українці в Польщі стикаються з глибоким викликом — не лише вижити, а й зберегти гідність. «Більшість українців не мають ресурсу для рефлексії. Вони працюють, щоб вижити. А коли живеш у постійному відчутті, що ти — тягар, що тебе не хочуть, що ти маєш мовчати — це руйнує. Ми маємо про це говорити, бо інакше ця атмосфера просто нас знищить».
Детальніше в матеріалі
М.Т.